Я сподіваюся, що через десять років мені не буде соромно ні за себе, ні за свої вчинки – Олександра Епштейн
Акторка Олександра Епштейн не приховує: війна змінила її життя, кар’єру та погляд на майбутнє.
В ексклюзивному інтерв’ю для «Нового формату»— про професію, внутрішню силу, друзів, війну та мрії на наступне десятиліття.
— Коли ви зрозуміли, що акторство стане справою вашого життя?
— Усе почалося ще в дитинстві. Моя мама працювала в музичній школі, де діяв невеликий театр. Вона часто брала мене із собою, і саме там я вперше виходила на сцену та грала різних персонажів. Згодом театр став невід’ємною частиною мого життя — шкільні виступи, студії, театр «Віримо!». Саме тоді я зрозуміла, що хочу пов’язати своє життя з професією акторки.
— Чи був момент, коли ви вперше відчули: «Я справді на своєму місці»?
— Це не пов’язано з конкретною роллю. Для мене найважливіша реакція глядача. Якщо після вистави людина виходить із залу з новими думками чи сильними емоціями, я розумію, що все було недаремно. Саме це й дає відчуття, що я займаюся своєю справою.
— На екрані вас часто бачать сильною та рішучою. А якою ви є поза сценою?
— Бути сильною постійно дуже виснажливо. Насправді я інтроверт. Люблю читати, іноді пограти в телефоні чи помалювати картини за номерами. На жаль, через роботу таких моментів зараз набагато менше, ніж хотілося б.
— Який проєкт став для вас найбільшим професійним викликом?
— Безумовно, серіал «Штурм». Я грала водійку спецагента, хоча навіть не мала водійського посвідчення. Спочатку йшлося лише про кілька метрів за кермом, але згодом мені довелося керувати трьома різними автомобілями. Це були дуже напружені зйомки, але саме вони стали одним із моїх найбільших професійних досягнень.
— Як народжується ваш персонаж?
— Це завжди командна робота. Є режисер, продюсер, команда, і кожен має власне бачення героя. Моє завдання — зрозуміти внутрішній світ персонажа, врахувати спільне бачення й додати щось своє. Остаточно образ часто формується вже безпосередньо на майданчику.
— Наскільки легко сьогодні сказати «ні»?
— Зараз уже легко. З віком приходить усвідомлення, що неможливо встигнути все. Потрібно чесно оцінювати свої можливості й берегти себе. Адже ніхто не подбає про тебе краще, ніж ти сам.
— Якби ви могли звернутися до маленької Олександри, яка лише мріяла про сцену, що б сказали?
— Насамперед: не бійся проявляти себе й вір у себе. Для мене слово «віра» має особливе значення. А ще — пам’ятай, що робота не повинна бути всім життям. Потрібно відкривати світ, отримувати нові враження й залишатися собою, не підлаштовуючись під чужі стандарти.
— Чи доводилося втрачати друзів через професію?
— Ні. Справжні друзі добре розуміють, що за красивою картинкою на екрані стоїть дуже важка праця. Якщо людина цього не приймає, то, мабуть, вона й не була справжнім другом.
— Як повномасштабна війна змінила ваше життя та професію?
— Вона повністю змінила мої плани. Заплановані проєкти не відбулися, довелося переїхати до іншого міста. Згодом роботи ставало дедалі менше, і настав момент, коли довелося переосмислити пріоритети. Найголовніше сьогодні — зберегти себе, своє здоров’я та спокій близьких.
— Яким ви бачите розвиток українського кіно?
— Воно поступово змінюється. Ми не боїмося експериментувати, шукати нові жанри й форми. Так, хотілося б швидшого розвитку, але найважливіше — ми рухаємося вперед.
— Чому до повномасштабної війни російські актори часто отримували головні ролі в українських проєктах?
— Думаю, причина була насамперед у бізнесі. Багато проєктів продавалися на російський ринок, тому рішення часто ухвалювалися з фінансових міркувань.
— Чи достатньо українське кіно представлене у світі?
— Нам ще є куди рости. Але я переконана, що українське кіно має великі перспективи. Головне — створювати якісний продукт, тоді його дедалі більше помічатимуть за кордоном.
— Якою ви бачите себе через десять років?
— Найбільше хочу залишитися людиною. Реалізувати свої творчі задуми й мати можливість чесно подивитися на себе та сказати: мені не соромно ні за свої вчинки, ні за себе.
— А яким, на вашу думку, буде український кінематограф через десять років?
— У нас дуже сильні актори, режисери та творчі команди. Хотілося б, щоб українське кіно асоціювалося у світі насамперед із якістю, змістом і цікавими історіями. Я вірю, що саме таким воно й стане.
— І останнє запитання. Як би ви хотіли, щоб вас пам’ятали?
— Найбільше хочу, щоб люди сказали: «Вона була щирою». А ще — щоб у якійсь із моїх ролей вони впізнали себе. Якщо моя робота допоможе комусь зрозуміти власні почуття або пережити складний період, це буде для мене найвищою оцінкою.
- Останні
- Популярні
- Липень, 08
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
- Липень, 07
-
-
-
-
-
Новини по днях
9 липня 2026
