"Продовження цієї історії залежить від глядача": як МУР готує новий мюзикл "Грай, Марку"

01.10.2026, 21:36 tykyiv.com

13 жовтня розпочнеться прем'єрний тур творчого об'єднання МУР із новою виставою "Грай, [Марку]". Він відбудеться в жовтні, листопаді, грудні та квітні й охопить 19 міст України. У Києві планують провести три покази поспіль — 19, 20 та 21 жовтня в МЦКМ.

"Грай, [Марку]" — це біографічний мюзикл від творців вистав "Ти [Романтика]" та "Ребелія [1991]". Цього разу режисер Олександр Хоменко разом із командою розповідають історію підприємця й мецената Євгена Чикаленка, який інвестував в українську культуру та державу. Головного героя грає Артур Пісковський, а його дружину Марію Чикаленко втілює Марія Деменко.

У постановці йдеться, зокрема, про те, як Євген Чикаленко будував новаторський агробізнес, видавав книжки всупереч заборонам, фінансував письменників із власної кишені, запускав першу щоденну українську газету, збирав перший уряд 1917 року та пройшов роки арешту. У назві — фрагмент вислову Чикаленка, що став лейтмотивом мюзиклу: "А ти, Марку, грай. Грай, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші".

Незадовго до прем'єри ми вирішили дізнатися, як готують виставу та що очікувати від неї глядачам.

Спеціально для "ТиКиїв" про своїх персонажів і роботу над мюзиклом розповіли актори "Грай, [Марку]" Артур Пісковський, Марія Деменко, Микола Шмундир, Валентин Фоменко, Артем Сухина, Роман Муленко та Роман Рогоза.

Євгена Чикаленка я по-справжньому відкрив для себе завдяки роботі над "Грай, [Марку]". Мене вражає, скільки всього він у собі вміщував: підприємець, меценат, людина, завдяки якій могли працювати українські письменники та виходити книжки й газети.

Для своєї ролі шукаю основу саме у ставленні Чикаленка до справи. Для мене це людина, яка думала передусім про те, що залишиться після неї.

Мені запам'яталася думка Чикаленка про те, як незручно говорити від власного "я", навіть коли розповідаєш про своє життя. У цьому відчуваю його характер. Він не прагнув постійно бути першим, але брав на себе відповідальність і робив можливим те, за що інші навіть не наважувалися взятися.

Добиватися видання української книжки в умовах заборон, витрачати на це роки, підтримувати українське слово під тиском Російської імперії — в цьому є величезна внутрішня сміливість. Водночас у нього були непрості сімейні стосунки, власні суперечності. Мені важливо побачити й показати його живою людиною.

Сам процес потребує величезних сил. З десятої ранку до п'ятої чи шостої вечора ми репетируємо. Потім їдемо на студію й можемо записуватися до десятої. Прокидаємося від вибухів та тривог — і знову йдемо працювати. Відчуваю, що це робить нас витривалішими, стійкішими. Підтримують люди поруч.

Хочеться, щоб після вистави глядач відчув: продовження цієї історії залежить і від нього. Грати, поки стане сил, а після нас нехай грають інші — для мене це про те, щоб робити свою справу віддано, чесно та з любов'ю, і передавати далі те, що має значення.

У цій роботі є й дуже особиста для мене присвята. Свою участь у виставі хочу присвятити моєму найкращому другові Євгену Шумілову. Він був актором, став ротним медиком 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр і загинув, прикривши побратима. Я думаю про те, що він теж міг би зараз виходити на сцену, та про його вибір захищати країну. Пам'ять про нього — одна з найважливіших речей, які я тримаю в собі, працюючи над цією роллю.

Чоловіка мені було легше грати, ніж жінку (у мюзиклі "Ребелія [1991]" Марія Деменко втілює Василя Стуса. — прим.). Це перше, що я зрозуміла, готуючись до ролі Марії Чикаленко. Не хочеться робити її пласкою: ось дружина видатного чоловіка й мати шістьох дітей — і ніби на цьому все. Мені ж цікаво знайти її саму: чого вона хотіла, що відчувала, на що наважувалася.

Завжди починаю з тексту режисера, а потім шукаю матеріали, які допоможуть зрозуміти персонажа. У щоденниках Євгена Чикаленка згадок про Марію небагато, тому хапаєшся буквально за кожну ниточку. Я навіть провела цілий день у бібліотеці, щоб знайти хоч щось про неї.

Частину образу вибудовую з фактів, частину доводиться доуявляти. Так для мене поступово проявляється мудра, сильна жінка зі своїми переконаннями й амбіціями. Водночас не хочу просто перенести на неї власний характер — мені важливо відшукати саме Марію.

Одне з головних питань цієї ролі звучить у пісні "Ким мені бути?". Хто вона поруч з амбітним чоловіком? Чи не загубить себе, чи не відкладе власні бажання кудись далеко? У моєму прочитанні Марія любить Євгена більше, ніж він її. Мені цікаво працювати з цією нерівністю всередині стосунків, у яких водночас є партнерство, спільні рішення та ризик. Не думаю, що Євген зміг би сам здійснити все задумане.

Допомагають і зовнішні речі. Щойно приміряю взуття та одяг, починаю краще відчувати ходу, поставу, жести, голос. Одяг впливає на те, як персонаж існує на сцені, тому ми підлаштовуємо і костюм під танець, і танець під костюм. А пісні вчу, зокрема, у планці або стрибаючи: рухатися доведеться багато, і мені важливо, щоб вистачало дихання.

Ролі, які я виконую у "Грай, [Марку]", для мене важливі. Вони вимагають навичок, яких до початку роботи над виставою в мене просто не було. Вокал, наприклад, доводиться піднімати умовно з нуля хоча б до п'ятдесяти. За цим стоїть величезна щоденна робота над собою.

Складно й морально. Навколо переносять і скасовують концерти й вистави, а ми ніби йдемо проти течії та кажемо: їхатимемо, гратимемо. І все одно закрадаються думки: а якщо росіяни не дадуть провести тур? Місяцями готуєшся, вкладаєш сили, витрачаєш мільйон нервових клітин і не знаєш, скільки разів зрештою зможеш вийти з цими ролями на сцену.

Від цих думок важко звільнитися. Але ти продовжуєш репетирувати, вчитися, працювати. Бо є глядач, заради якого все це робиш. І коли нарешті зустрінемося в залі, хочеться, щоб він відчув, скільки ми в цю виставу вклали.

Це одна з моїх улюблених ролей — і нетипова для мене. Не хочу спойлерити, але саме тут я знаходжу нові фарби свого темпераменту, пробую риси, яких раніше не проявляв, і навіть дістаю назовні якісь потаємні бажання.

Особливо кайфую від того, як цього разу ми працюємо з балетом. У своїх сценах я багато танцюватиму. Через рух мій персонаж заповнює весь простір, ніби обплітає його павутиною. У ньому є щось від мисливця: він завжди тримає фокус і нікого не випускає з прицілу.

І ще одна деталь: ми з Артуром Пісковським знову конфліктуватимемо на сцені. Нам уже не вперше.

"Грай, [Марку]" — один із наймасштабніших проєктів у моїй кар'єрі. Я приєднався до МУР одним з останніх, але вже можу з гордістю сказати, що граю в усіх трьох виставах об'єднання.

Під час репетицій ловлю себе на думці: здається, подібного в Україні ще не бачили. Круто бути частиною мистецько-освітнього проєкту такого масштабу.

Про персонажа багато не розповідатиму. Створення образу — для мене завжди веселий процес. Хочеться зробити те, чого від мене очікують, а ще краще — здивувати тим, чого не очікує ніхто.

Спочатку мене взагалі не було в розподілі на цю роль. Можна сказати, я довів, що форма УНР мені до лиця. Тепер щодня на репетиціях доводжу, що й сама роль теж.

Свого героя вважаю генієм, якому, на жаль, трохи не пощастило. Для мене він протагоніст, хоча комусь цілком може здатися антагоністом. Власне, на першій читці я й сам так подумав.

У вистави вже є кістяк — тепер починаємо нарощувати на нього "м'ясо". Проглядається масштаб, вимальовується загальна конструкція та стає ще цікавіше працювати з персонажами, наповнювати їх деталями.

Цього разу буде багато хореографії, і для акторів теж. Якщо в "Ребелії" ми танцювали потроху, а основне навантаження брав на себе балет, то тут танцюємо на повну. У номері про політику я взагалі працюю нарівні з балетом: окремої акторської партії в мене там немає.

До свого героя йду через книжки та спогади людей, які його знали. Це допомагає побачити живу людину, її характер, звички, суперечності. Цікаво знаходити в ньому риси, які на перший погляд складно поєднати. Кого саме граю, поки залишу в таємниці — познайомимося на виставі.

"Грай, [Марку]" — зовсім інша вистава МУР за способом розповідати історію. Можна нічого не знати про Євгена Чикаленка, прийти в зал і зрозуміти його шлях, відчути все, що ми хочемо передати. Історія працює через самих людей, їхні рішення та стосунки. А вже після вистави, сподіваюся, захочеться дізнатися про них більше.

Цього разу я змінив і підхід до свого персонажа. Мені цікаво передати те, яким він був на сцені, за що його любила публіка. Не розкриватиму всіх карт, але в моєму образі буде багато комічного — це моя данина поваги його акторському таланту. Хочу показати людину, яка в непростий час могла розсмішити глядачів так, щоб вони хоча б на п'ять хвилин забули про все навколо.

Відчуваю, як ми ростемо в цій роботі. Актори виконують значно складнішу хореографію, одночасно співають і танцюють разом із балетом. А дехто з артистів балету отримав окремі ролі. Виходить класний взаємообмін: ми допомагаємо їм з акторськими завданнями, а вони нам — із танцювальними елементами. Для мене це рух до тієї майстерності, коли актор однаково впевнено існує на сцені в музиці й танці.

Круто, що декорації вже на місці. Можна торкнутися їх, спробувати рух, одразу перевірити ідею. Від цієї взаємодії народжуються рішення, яких за столом просто не вигадаєш. Що саме придумали — побачиш на виставі.

Читай також: 7 театральних прем'єр жовтня в Києві: "Тіні забутих предків", "Грай, Марку", "За Перекопом є земля" та інші вистави

Читати повністю…