Мабуть, останнє прижиттєве інтерв’ю відомого футболіста та дитячого тренера Валерія Татаринова

11.04.2023, 02:02 gazeta1.com

«Якщо діти не виростуть великими футболістами, то вони обов’язково мають стати хорошими людьми»

Сьогодні, 10 квітня, мешканці Тернополя, спортивна та футбольна громадськість зокрема у церкві Св. Михайла прощалися з відомим футболістом та ще більш відомішим дитячим тренером Валерієм Семеновичем Татариновим. Поховали Велику Людину і Великого Тренера у Тернополі на Микулинецькому кладовищі. У пам’ять про цього унікального для нашого міста і всієї Тернопільської області чоловіка пропоную, мабуть, останнє його велике прижиттєве інтерв’ю, яке від дав Віталію Поповичу у далекому вже 2004 року, саме у той час, коли пан Валерій святкував 60-річний ювілей. Читаючи інтерв’ю, зважте, що з тих пір минуло чимало років, однак більшість тез пана Валерія залишилися актуальними й до сьогодні…

60 років – це великий проміжок часу. Вже можна оглядітися, поміркувати, що в цьому житті зроблено, а до чого треба ще прагнути. Гостем нашої рубрики «Ексклюзив» є відомий у краї футбольний тренер Валерій Семенович Татаринов. Валерій Семенович люб’язно погодився поспілкуватися нашим з кореспондентом. А розповісти йому є про що. Пан Валерій уже понад 50 років у футболі. Йому довелося чимало пограти, потренувати, а сьогодні він всі свої знання та вміння передає майбутнім футболістам. Хоча тренерська робота забирає чимало сил та енергії, ювіляр завжди тримає себе в формі, а його бадьорому та життєрадісному настроєві може позаздрити більшість молодих людей.

Важкі повоєнні роки

– Ви корінний москвич, а як потрапили на Західну Україну?

– Батько під час Вітчизняної війни загинув, і ми з мамою спочатку переїхали в Сочі (с. Хоста), потім перебралися на Вінниччину. В 1946 році на Східній та центральній Україні був голод, а на заході вижити було легше, і ми перебралися до Тернополя. Відтоді, з 1946 року, постійно проживаю в Тернополі.

– Хто вчив першим ударам по м’ячу?

– Перші свідомі кроки в футболі пройшли під керівництвом Зіновія Петровича Савицького. Хоча на зорі своєї юності я ще не знав, якому виду спорту віддам перевагу, оскільки, окрім футболу, займався ще й греко-римською боротьбою (тренер Володимир Пилипович Плосконіс). Навіть доводилося їздити на всеукраїнські змагання і боротися з відомим на Тернопільщині борцем Богданом Сцібайлом. Десь у 10 класі переважив футбол, і я остаточно віддався грі під назвою “шкіряний м’яч”.

– Після школи великого вибору не було?

– Одразу після школи, а це 1961 рік, мене взяли в групу підготовки юнаків, яка була при команди майстрів “Авангард” (тренери – Мар’ян Семенчук, Богдан Сорочинський). Запросили до головної команди області як молодого, перспективного гравця, але в той час потрапити до команди майстрів було майже неможливо. Якщо за рік хоч один вихованець школи потрапляв до основи “Авангарду”, то це був для тренерів великий успіх. Чому я про це кажу? А тому що зараз “пачками” беруть футболістів у команди майстрів, однак здебільшого це пов’язано зі зниженням рівня самого футболу.

– В дорослу команду “Авангарду” Ви так і не потрапили?

– Сподівався, звичайно, що залишуся в команді, але тоді “підвезли” таких сильних футболістів, як Бадайкін, Котьолкін (обидва з “Балтики” Калінінград), Ходукін, Столбін, Рибак (усі зі Львова), і для молодих тернопільських футболістів місця не залишилося.

Армійський період

– Згодом прийшла пора служити в армії.

– Перед військовою службою пограв у чемпіонаті області за тернопільський “Мотор”, вступив до педінституту, і з 2-го курсу мене взяли в армію.

– Служили, як і більшість спортсменів, у спортроті?

– Всі три роки відслужив як спортсмен. Призвали мене в Івано-Франківськ, де тодішній тренер армійської команди Володимир Байсарович (відомий український футбольний тренер, котрий помер у 2016 році – авт.) на зимовій першості частини відібрав найкращих футболістів, і я разом з командою переїхав у Закарпаття, в містечко Берегове.

– В армійському футболі до Вас прийшли перші серйозні успіхи?

– Спочатку команда брала участь в армійських змаганнях та виграла першість Прикарпатського округу, здобула його кубок. А коли перепадала можливість, нам давали змогу брати участь у першості Закарпатської області. Одні “солдати” виступали за “Приладист” (Мукачеве), інші – за “Колгоспник” (Берегове), а я грав за “Меблевик” (Берегове).

– Наскільки сильним у той час був армійський футбол?

– Нашій команді створили хороші умови для тренувань, навіть їздили на підготовчі збори в Крим (не кожна команда вищої ліги дозволяла собі таку розкіш). А те, що ми обігравали майстрівські команди з Чернівців, Житомира, багато про що говорить. Під кінець служби всю нашу команду хотів забрати Василь Михайлович Павліський, тодішній директор Брошнівського ліспромгоспу, а сьогодні ректор Бережанського агроінституту (був керівником вузу на 2004 рік – авт.). Попередньо команда дала згоду, але через певні причини (гравці були з усього Союзу і прагнули повернутися додому) ми так і не залишилися на Івано-Франківщині.

– Цивільне життя розкидало Вас по різних командах.

– Після повернення додому перевівся на заочне відділення інституту і почав грати за бережанський “Маяк”. Команда виступала на першості України, основу становили футболісти зі Львова, Луцька, Тернополя. Кожен футболіст рахувався на роботі в різних колгоспах, і, щоб отримати 140 карбованців заробітної плати, треба було їхати в два села. Мені було якось ніяково, що бабця за копійки сапає буряки, а приїздить футболіст і отримує гроші. Тому я перейшов на тренерську роботу, але одночасно виступав за місцеву команду.

– Скільки часу ви затрималися в Бережанах?

– У 1969 році тодішній старший тренер у групі підготовки при команді майстрів Валерій Андрійович Коблик запросив мене до себе в Тернопіль. Виступав на першості області, а в 1970 році пограв за дублерів “Авангарду” (головний тренер команди Віталій Павлович Полянський).

– Команда проіснувала недовго?

– В 1974 році команда, яка вже називалася “Будівельник”, вилетіла з ліги майстрів (посіла передостаннє місце). Можливо, колектив залишився б у другій лізі, але командою ніхто з місцевих чиновників не хотів опікуватися, і в Тернополі великий футбол зник на десять років.

“Ватра” – триразовий чемпіон та володар кубка області

– Далі минули чи не найкращі роки у команді “Ватра”.

– В 1976 році очолив тернопільську “Ватру” (давали ставки тренерам), однак перед тим грав ще за “Комбайнобудівник”, і в 1975 році команда стала переможцем всеукраїнського турніру “авангардівських” колективів. З “Ватрою” спершу виграв першість міста, а вже на другий рік ми почали виступати на чемпіонаті області і далі вийшли на першість України серед КФК. З 1977 по 1985 роки були триразовими володарями кубка області і стільки ж разів ставали чемпіонами області.

– Чи грали за “Ватру” гравці, які згодом попробували сили в майстрівських командах?

– У “Ватрі” засвітилися такі відомі футболісти, як Анатолій Назаренко (“Дніпро” Дніпропетровськ, “Колос” Павлоград, “Нива” Тернопіль), Борис Саханчак, Степан Хопта (обидва – “Спартак” Житомир), Іван Вишневський (“Нива” Вінниця, “Дніпро” Дніпропетровськ, збірна СРСР).

– Іван Вишневський серед усіх наших земляків досягнув найбільших успіхів на футбольній ниві?

– Цей хлопець прийшов до нас після армії, хоча про нього мені розповідав Зіновій Савицький, у якого Іван займався, навчаючись у ПТУ. За “Ватру” Вишневський пограв півсезону і перейшов до вінницької “Ниви” (тренер Віктор Жилін). Вінничани побачили здібного захисника під час товариського матчу, і між “Ватрою” та “Нивою”. Відбувся своєрідний обмін. До Вінниці перейшов Вишневський, а до Тернополя – наш земляк Олексій Панасюк. Згодом здібного захисника переглядали львівські “Карпати”, однак, Іван зробив чудову кар’єру в “Дніпрі”.

– “Ватру” Ви не тільки очолювали як тренер, але й виступали в її складі.

– Останні свої матчі в чемпіонаті області провів у 43 роки. Разом з командою здобув кубок “Робітничої газети” (1985 рік) та провів два матчі з болгарською командою “Совстрой”, яка виграла аналогічні змагання в себе на батьківщині. У Тернополі ми переграли болгар (2:1), а в Софії поступилися (2:3). В цих матчах в команді грав десятикласник Валерій Кудлюк, котрий згодом виріс у непоганого гравця.

Десять років в дитячому футболі

– Далі працювали лише з дітьми?

– Вже близько десяти років працюю дитячим тренером в СДЮШОР. Очолюю юнацьку збірну команду області (хлопці 1988 р.н.). З сьогоднішніх вихованців за належної роботи мають вирости в хороших футболістів Михайло Ярмаш, Василь Чорний, Володимир Бідловський, Юрій Михайлович і ін.

– Сьогодні дитячий футбол у занепаді?

– Ще років п’ять тому він був у глибокій ямі. Уже зараз потрохи стає на коліна. Але й сьогодні юним футболістам катастрофічно не вистачає м’ячів, форми, добрих футбольних полів. Якщо в Тернополі з м’ячами більш-менш нормально, то в райцентрах ситуація сумна. От недавно приїздив дитячий тренер з Чорткова Олександр Архипенко, він бідкався, що на 18-20 хлопців припадає лише 2 м’ячі. В ЗМІ описують, що “Київ закидав усю Україну м’ячами”, а насправді цих м’ячів (гумових) вистачає на 2-3 тренування, і все.

– Чи правильно, що від дитячих тренерів вимагають досягнення результату?

– Скажу так. Я зі своїми вихованцями побував на турнірах у Франції, Німеччині, Польщі, і приїжджі команди отримують задоволення від гри, на них не тисне відповідальність за результат. От недавно голландці приїхали в Польщу, програли всім по 8:0, 9:0, 11:0, і ніхто на них не кричав, усі веселі, ми б уже проводили з дітьми “виховну” роботу.

– Цікавих історій, пов’язаних з футболом, мабуть, було чимало?

– Остання з них сталася на турнірі в Німеччині. Тернополяни зіграли внічию з англійським “МЮ” (0:0), і ми розговорилися з їх тренером. Він дивувався, як можна за $20-25 на місяць працювати і досягати результату. А коли ми побідкалися на брак м’ячів, то наприкінці нашого перебування в Німеччині нашій команді подарували 12 “беушних” футбольних м’ячів, у яких лише в одному була пробитою камера, а рештою ми грали ще цілий рік.

– Що б Ви порекомендували сьогоднішнім молодим дитячим тренерам?

– У нашій школі молоді та амбітні тренери, всі пограли, х