Держава навчилася фіксувати травму. Чому вона досі не вміє повертати людину до життя?

29.09.2026, 15:26 lb.ua

Після оцінювання Наталі було недостатньо записати діагноз та встановити статус, варто було оцінити її мету – працювати медсестрою, і поставити питання, що для цього потрібно: який протез, яка реабілітація, чи доступне й адаптоване робоче місце, чи потрібен транспорт або інша підтримка. Потім, з часом, перевірити результат. Якщо ціль змінюється, наприклад, людина хоче повернутися до спорту, має змінюватися і необхідний пакет підтримки.

Так виглядає повна логіка оцінювання функціонування: не яку групу інвалідності дати, а що людина може робити, що їй заважає і що потрібно змінити, щоб вона могла жити настільки автономно, наскільки дозволяють стан і її власний вибір?

Саме цю різницю у сприйнятті людини і її стану більшість сучасних держав намагаються вирішити через втілення біопсихосоціальної моделі. У Міжнародній класифікації функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я (МКФ) ВООЗ дивиться не лише на стан тіла, а й на діяльність людини, та її середовище. Травма визначає, що сталося з організмом. Оцінка функціонування конкретної людини в конкретному контексті – що буде далі з її життям.

Поки Україна цього не зробила, і це має відчутні наслідки.

Наша країна десятиліттями жила в іншій конструкції, визначеній радянською політикою соцзахисту. Медична комісія визначала групу інвалідності, яка давала право на виплати, пільги та послуги.

Самі виплати тут не проблема: для багатьох людей вони життєво необхідні. Проблема – в дизайні системи. Вона значно краще налаштована зафіксувати втрату і призначити пов’язаний із нею статус, ніж побудувати маршрут від травми до максимально можливого повернення в життя.

Якщо доступ до підтримки побудований переважно навколо статусу, людина раціонально бореться за статус.

Якщо результатом оцінювання стає конкретний план для конкретної людини, з урахуванням її стану та мети, то і реабілітація, допоміжний засіб, соціальна послуга, перенавчання, адаптація робочого місця сприяють поверненню людини до максимально досяжного рівня її життя. Тобто система створює зовсім інший вибір.

Європейський Союз не встановлює єдиних груп інвалідності, однакових пенсій чи спільної для всіх держав процедури оцінювання. Але право ЄС давно розділяє кілька питань, які пострадянська система звикла стискати в один статус: що сталося зі здоров’ям людини, чи може вона працювати, якої підтримки потребує, які бар’єри створює середовище і що відбувається з тим, хто за нею доглядає.

Спільна логіка тут зрозуміла: не кожен бар’єр залежить від конкретної людини, частину бар’єрів створює середовище, отже частину відповідальності має нести система.

Держави ЄС реалізують цю логіку по-різному:

Німецька й нідерландська системи не є рецептом для України, та й між собою вони суттєво різняться. Нам варто звернути увагу на наступне: статус інвалідності, здатність заробляти, потреба в реабілітації, право на конкретну послугу і потреба родини в підтримці – хоч і пов’язані, але різні юридичні питання.

Європейська інтеграція для нас тут може означати не скопіювати чужу формулу виплат, а створити зрозумілу систему, мета якої – ефективне та гуманне повернення людини після травми до нормального життя. Саме для цього і задумали ОПФО.

Після ліквідації МСЕК Україна зробила важливий перший крок. Із 2025 року запрацювало оцінювання повсякденного функціонування особи.

Експертні команди лікарів відповідно до нових стандартів мають дивитися не лише на діагноз конкретної людини, а й на те, як стан її здоров’я впливає на пересування, самообслуговування, спілкування, навчання, роботу та потребу в допомозі інших людей чи допоміжних засобах.

За даними МОЗ, станом на 30 березня 2026 року до електронної системи внесли 742 285 справ, а експертні команди ухвалили 688 тисяч рішень.

Але це поки, переважно, медичний етап. Оцінити, як стан здоров’я впливає на повсякденне функціонування, ще не означає допомогти людині. Повна реформа мала створити систему, в якій результат медичного оцінювання повинен перейти в інші системи і запустити потрібну підтримку.

Це було закладено в Законі №4170-IX, ухваленому в грудні 2024 року. Не пізніше 1 липня 2026 року мав запрацювати механізм якраз для комплексного оцінювання потреб людини у сфері охорони здоров’я, соціальній, освітній, зайнятості, фізичній культурі та спорті. Закон окремо вимагав визначити порядок обміну інформацією між цими сферами. Йшлося не просто про ще одну анкету або комісію, а про іншу архітектуру системи.

У серпні 2026 року Верховна Рада ухвалила Закон №4954-IX, що стосувався насамперед меддопомоги, реабілітації та протезування військовослужбовців, ветеранів і звільнених з полону. Серед його положень була й зміна строку запуску міжсекторального механізму оцінювання функціонування: його перенесли на 1 січня 2030 року. Фактично відклали ще на три з половиною роки.

Це добре видно з історії Олени та Валентина Ільченків із Краматорська. Валентин після удару FPV-дрона отримав тяжке ураження мозку. Його оперували у Краматорську, рятували у Дніпрі, далі лікували в Одесі. Коли медикаментозні можливості лікарні вичерпались, родині сказали, що можна їхати додому.

Але додому – це в Краматорськ. Валентин не міг самостійно їсти, обслуговувати себе чи пересуватися. Реабілітація фактично не була організована.

Олена, вчителька математики, сама читала про відновлення після травм мозку, сама шукала центри, отримувала відмови через тяжкість стану чоловіка.

Випадковий реабілітолог уперше посадив Валентина і пояснив, що це не лише можна, а потрібно робити; він же порадив центр у Модричах. Олена подала туди заявку сама.

Тепер Валентин поступово відновлюється, а Олена викладає онлайн біля його ліжка і між уроками годує, дає ліки, супроводжує на процедурах та координує весь маршрут. За словами Олени, один день реабілітації й її перебування поруч коштує родині понад 9 тисяч гривень.

Як мала б спрацювати система, заснована на біопсихосоціальній моделі у такій ситуації? Після стабілізації стану система мала б бачити не лише тяжкість ураження мозку. Вона мала б оцінити реабілітаційний потенціал, когнітивні й рухові обмеження, потребу в догляді, можливість повернення додому, необхідність допоміжних засобів, транспорт, майбутню соціальну підтримку. І окремо – потреби людини, яка доглядає.

Тобто нормативно мало б бути визначено:

хто і як ініціює наступний крок

хто передає інформацію з лікарні до реабілітаційного центру

хто відповідає, щоб після реабілітації з’явилися соціальні послуги вдома

хто допомагає з працевлаштуванням або навчанням, якщо це стає реалістичною метою

Але в системі має бути визначено, хто передає людину далі, як це фінансується, як оцінюється ефективність обраного маршруту та втручань на кожному етапі, і хто відповідає, якщо маршрут обірвався якихось причин, або послуги надали неякісно.

У випадку Валентина цей маршрут фактично склала Олена. Вона стала одночасно менеджеркою, яка розробила маршрут і шукає ресурси, доглядальницею, координаторкою. Це і є наслідок погано сконструйованої системи: її функції нікуди не зникають, бо не зникають потреби – вони просто переходять до сім’ї.

Історія цього подружжя – типова для України, частіше підтримкою для чоловіка в такій ситуації стає дружина, мама, або сестра. Коли система не забезпечує достатнього професійного догляду, соцпослуг, допоміжних засобів або координації, частину цієї роботи бере на себе родина. І непропорційно часто це жінка.

У весняному випуску дослідження Світового банку Listening to Ukraine за 2026 рік добре видно, наскільки швидко ця проблема виходить за межі медицини.

У 2025 році 8,7% українських домогосподарств повідомили, що мають щонайменше одного члена сім’ї з інвалідністю внаслідок російського вторгнення.

Серед найбідніших домогосподарств таких уже 22%, серед найбагатших – 9%. 60% людей з інвалідністю у вибірці – чоловіки, основний тягар догляду несуть жінки.

У тому ж дослідженні Світовий банк окремо зазначає, що зростання кількості ветеранів і людей з інвалідністю, які потребують догляду, посилює навантаження з неоплачуваного догляду як бар’єр для жіночої зайнятості. Тобто інвалідність однієї людини може змінити економічну траєкторію ще однієї – тієї, хто фактично заміщує відсутні послуги власним часом і роботою.

Погано організована підтримка може коштувати економіці не одного працівника, а двох: людини з функціональними обмеженнями, яка за наявності правильної підтримки могла б бути більш активною і реалізованою, і людини, яка фактично забезпечує для неї відсутні гарантовані державою послуги.

Для країни з демографічною кризою і дефіцитом робочої сили це не просто вузька соціальна проблема або брак гуманізму, а питання людського капіталу і виживання, зрештою.

Виживання, бо ми є країною, якій бракує людей. За даними Listening to Ukraine, серед українців із серйозними функціональними обмеженнями працюють лише 17% – проти 44% серед людей без таких обмежень.

Після початку повномасштабної війни люди із серйозними обмеженнями також частіше втрачали роботу – 22% проти 16%. А майже половина домогосподарств, де є людина з інвалідністю, належить до нижніх 40% за рівнем добробуту.

Це не аргумент до заклику, щоб усіх людей з інвалідністю «повернути на ринок праці». Цінність людини не вимірюється продуктивністю. Хтось потребуватиме постійного догляду або довічної фінансової підтримки. Але якщо людина хоче і може працювати, вчитися або просто повернути автономність у повсякденному житті, держава має створити для цього умови.

Віталій Бандура після тяжкого поранення пережив 16 днів коми, повний параліч і 13 операцій. Він досі потребує постійного медичного догляду і за три роки після поранення ще не повертався додому. Але інтенсивна реабілітація дала йому можливість перейти від повної нерухомості до перших кроків з опорою; ерго- та фізіотерапевти заново вчать його вставати, тримати рівновагу, пересуватися і виконувати побутові дії.

Для Віталія метою системи сьогодні не може бути «працевлаштування будь-якою ціною». Його бажаним результатом є стати більш самостійним у щоденному житті, можливість робити звичайні побутові речі, спілкуватися, волонтерити, бути уча

Читати повністю…