«Для міністерства це біль»: Віктор Ляшко про сервіси, які поранені військові пушать, і зміни, що досі буксують

28.09.2026, 14:53 lb.ua

Хочу поговорити про те, наскільки наші захисники, ветерани, видозмінюють медичну систему і фактично формують новий запит на медичні послуги, якими будуть користатися не тільки вони, але й інші соціальні групи. Чи правильно я розумію, що саме така значна кількість поранених стала одним з каталізаторів зникнення МСЕКів і появи нових команд ЕКОПФО.

Можна сказати, що так. Ми готувалися як держава до зміни підходів щодо встановлення інвалідності і визначення втрати функціональності людини.

Скаталізувало і швидше це запустило не стільки кількість поранених, яка вже виходила [зі служби через інвалідність], а кількість людей, яка хотіла отримати інвалідність для індульгенції від служіння у Збройних силах.

Проблема в МСЕКах була така, що ті, хто повинен був її отримати, не міг, а ті, хто не повинен був, отримав.

Наша реформа це переламала. По медичній стороні сьогодні чітко можемо сказати, ті, хто повинен отримати [групу інвалідності], ті 100% її отримують. Ну, з певними відсотками оскарження по процедурі.

Чи вдалося вирішити, щоб не отримували ті, хто не повинен? Напевно, ще ні. Завдяки реформі справи, які з’являються, стали легше виявлятися, на них легше впливати, вичищаючи медичну систему. По кожній справі ми аналізуємо, продивляємося з гендиректором, керівником ЕКОПФО, чи можна було цю проблему виявити, чи вона йшла в межах статистичної похибки і людина гарно шифрувалась.

Для нас – інший індикатор. Зараз середня тривалість проходження ЕКОПФО 14-15 днів, після здачі документів до отримання результату. Якщо згадаємо довоєнний період, було по 4-6 місяців, багато скарг і питань. Доволі приємний результат.

У нас є колега, наприклад, яка чотири місяці чекала на свій висновок комісії.

Такі кейси повинні розглядати. В нас на щотижневому моніторингу розглядають кількість справ, яка є, яких комісій десь не вистачає, бо є регіони, які, наприклад, онкогематологічну комісію не створили, але ми вимагаємо, щоб в кожному регіоні була створена така.

Наскільки медичні команди коректно оцінюють стан людини і розуміють, що їй зрештою написати у висновку? Я бачила обговорення, де ветеран пройшов комісію ЕКОПФО, і йому у висновку не написали, що потрібна послуга переоблаштування авто під його нові потреби. І потім йому сказали: оскільки цього немає у висновку, аби держава цю послугу надала, комісію треба пройти ще раз. Коли ми говоримо про висновки нових медичних команд, наскільки ви задоволені якістю роботи?

Ми задоволені змінами, але на цьому не зупинились, робимо ЕКОПФО 2.0 і вимагаємо від інших міністерств дозавершити [зміни] на своїй стороні.

Ви говорите про Мінсоцполітики?

У тому числі, одне із ключових. До Дениса Валерійовича ми часто приходимо, щоб вони запустили продовження ЕКОПФО. Багато питань виникає, коли приходить людина до медиків, не говорить їм про певні соціальні, освітні проблеми, і медик повинен здогадатися, що людина збирається отримати освіту чи водити автомобіль. Медик робить так, як бачить по стану здоров'я.

Тому ключова задача, щоб запустилася друга частина реформи, де піде опитувальник на інші сторони [життя людини], де будуть навчені інші спеціалісти.

Ми завдячуємо захисникам і захисницям, які змушують до більшої синергії Міністерство охорони здоров'я і Міністерство соціальної політики. Коли людина проходить ЕКОПФО і отримує інвалідність, то потребує, скажімо, дооблаштування житла, а для цього має бути поєднання медичної і соціальної систем, його досі немає. Наскільки активно ведеться ця робота? Зрештою, цим поєднанням будуть користуватися не тільки ветерани і ветеранки. А, наприклад, і люди після інсульту.

Для міністерства це біль. Ми готові рухатись і запускати чергові наші ініціативи, але не можемо, вони стопоряться, бо інші сторони ще не підхопили зокрема цифровими інструментами. Наша команда більш стійка, ми розуміємо, куди рухаємося. В інших міністерствах є зміни команд, яким треба по-новому пояснювати процеси, які ми вже пройшли, щоб вони перезапускали свої візії. Але є позитивні сигнали в цьому напрямку, думаю, якнайшвидше це зробимо. З Денисом і його командою було вже декілька зустрічей. Є задекларовані цілі в законі, коли це зробити, але є обіцянки зробити це якомога швидше.

Коли говоримо про нові медичні послуги або сектори, які розвиваються завдяки ветеранам і пораненим, я хотіла б проговорити терапію болю. Мої спостереження, що це все ж більше про ініціативні команди, які хочуть щось робити і один в одного щось підглядають, вчаться, аніж цілісна система, яку розбудовують ще “зверху”. Бо якщо людині болить, про що можемо далі говорити?

Трішки не погоджуюсь. Ідея з чиєїсь ініціативи пішла. Про кабінети болю пам'ятаю, ще коли [Василь] Стрілка, Ірина [ймовірно, ідеться про колишню заступницю міністра Ірину Микичак], прийшли і сказали, що треба запускати. Окей. Хто може? Знайшли команди ініціативних людей, які написали стандарт.

Ми тепер розуміємо, як масштабувати кабінети болю, де будуть ці кабінети з відповідними епідуральними датчиками, які вживляються в організм людини, де зовсім інші технології. Питання не стоїть на місці, найближчим часом буде відпрацьована терапія болю з Першим медичним батальйоном. Виїжджають деякі команди з цивільних медзакладів. Заступник Василь Стрілка поїде, вони пропрацюють і ми найближчим часом покажемо візію, як воно повинно працювати з оплатою через Програму медичних гарантій. Ми вже на фінішній прямій і після візиту в прифронтову зону буде велика конференція з тими медзакладами, в які ми першим поставимо кабінети болю.

Хто буде з цього користати, окрім поранених?

Наприклад, навіть без таких технологій кабінет болю є в Національному інституті раку, коли говоримо про те, якими втручаннями зменшити страждання людини, коли вже вилікувати хворобу неможливо. Є хірургічні втручання, є медикаментозна терапія. Буквально нещодавно ми там один кейс розбирали з медичним директором. В них проводиться консиліум, і потім вони вирішують, чи йти на хірургічне втручання, чи через кабінет болю. Онкологія буде, травма буде, певна неврологія буде.

Це мультидисциплінарні команди. Я їздила в гості в Феофанію, де є команда по терапії болю і там неврологи, хірурги, фізичні терапевти, психологиня працює клінічна.

Андрій Строкань один із тих, хто ініціативно це просуває.

Чи ми говоримо про те, що потенційно в 2027-му році, можливо, хоча б пілоти запустяться по терапії болю?

В кожній області точно буде по одному [такому центру]. Питання в тому, чи відразу ми вийдемо на це. Питання не в тому, щоб намасштабувати, а щоб у тих, яких ми відкриваємо, появлялася така якість, яка нас задовільняє. Будемо йти на селективне контрактування на початках. Модель, як вона буде відпрацьована: точно по одному в області, а далі питання, чи підемо на кластер [кластерні лікарні]. Скоріш за все, так, але не на весь спектр послуг кабінету болю. Встановлення епідуральних стимуляторів точно не буде в кожній лікарні.

Медсестринський догляд, підтримане проживання або догляд удома. Тут є великий запит від захисників після тяжких поранень, аби ми швидше ці сервіси розвинули. Наскільки ви тут працюєте в синергії з тим же Мінсоцполітики, Мінфіном, Мінветеранів? З того, що бачу зараз і чую від медичних команд, часто люди не мають куди іти, залишаються в стаціонарах, що слава Богу, що хоча б там, поки ці сервіси не розвинені.

Дякую всій медичній спільноті, часто ми виконуємо, здавалось би, не властиві для системи охорони здоров'я функції, але часи такі. Дякуємо всім медикам і керівникам медзакладів, органів місцевого самоврядування, які це питання вирішують. Ключова задача: щоб це не сталось, що “так завжди було” і що саме за це відповідальна медична сфера. Тому ми дискутуємо і з Мінсоцполітики, і з Мінветеранів.

Ми готові як медики підставити плече до моменту, поки запустяться сервіси. Бо розгалужена мережа в одному випадку мінус, в іншому – плюс, тому що обговорювані критерії госпіталізації якраз і передбачали соціальні показання до госпіталізації. Це один із елементів нашої реакції на ситуацію, яка відбувається, щоб ні в кого не було потім перевірок і боязні, що хтось за це може оштрафувати або будуть санкції.

Щодо довготривалого догляду. Ми з Мінветеранами відпрацювали концепт, який адмініструється через Національну службу здоров'я для визначеного переліку закладів. Їм оплачується допомога довготривалого догляду для апалічних [мова про людей, які перебувають у вегетативному стані], наприклад.

Ми відпрацьовуємо зі Світовим банком модель лікарні медсестринського догляду не тільки з акцентом на травму, а й на хвороби старості, які також будуть потребувати [уваги і догляду], які не можна видати виключно за межі медичної системи, бо потім умовні геріатричні пансіонати будуть відтягувати з медичної системи медика, бо там без медсестринської професії не справитись. Ключова задача, як це правильно спланувати.

Ми брали досвід різних країн, їздили на декілька семінарів у Барселонському офісі Всесвітньої організації охорони здоров'я. Розуміємо, що одного концепту лікарні медсестринського догляду не буде, бо догляд за довготривалими пацієнтами – одна історія з медичною патологією, а догляд за хворобами старості – зовсім інші підходи. Тому ми це розділяємо.

Один пілотуємо через Мінветеранів, один запускаємо як нашу МОЗівську ініціативу повністю.

Коли це буде?

Ми розраховували, що зпілотуємо до кінця цього року. Модель є. Розглядали бази, на яких запуститись, трішки не виходить інфраструктурно, працюємо над цим.

Пілоти будуть в 2027-му?

Можливо на кінці 2026-го, але в 2027-му точно.

І вони будуть саме на кому?

На людях з деменцією.

Хто зможе скористатися? Це ж не тільки внаслідок поранень військові, так? Ми говоримо і про, напевно, людей після ДТП, та інших.

Після травми в цілому, вона може бути через терористичні дії Російської Федерації, обстріли, але й є побутові травми також.

Значна кількість поранених у нас, і частина з них стають паліативними пацієнтами [коли людина має підтримувати максимально гідний і якісний рівень життя, але не зможе одужати]. Наскільки служби уже готові з ними працювати і чи цей накопичений досвід може бути м

Читати повністю…