Наш веб-сайт використовує файли cookie, щоб забезпечити ваш досвід перегляду та відповідну інформацію. Перш ніж продовжувати користуватися нашим веб-сайтом, ви погоджуєтеся та приймаєте нашу політику використання файлів cookie та конфіденційність. cookie та конфіденційність

«Якщо все класно, нащо тоді я існую?»: Ірина Гой про те, як супровід військових впливає на всіх нас

lb.ua

«Якщо все класно, нащо тоді я існую?»: Ірина Гой про те, як супровід військових впливає на всіх нас

Від того, як відбувається процес роботи з пораненими, залежить не тільки стан суспільства, а і майбутня обороноздатність країни.

Поранений військовий – це людина, яка має розуміння військової справи, досвід участі в бойових діях, роботи з військовим підрозділом, досвід прийняти оперативно і правильно рішення в ситуації ризику. Це великий human capital.

Уявіть: людина після поранення відчуває себе нікому не потрібною, несамостійною, неспроможною зменеджерити процес свого відновлення. В неї залишається образа на підрозділ, країну, систему.

Ця людина може стати втраченим капіталом. Але якщо через 10-15-20 років у нас будуть повторюватися воєнні дії (на жаль, ворог – наш сусід, і нікуди не зникне), то саме військовий капітал країни визначає її подальшу обороноздатність.

Якщо ми цю людину зберігаємо, зберігаємо її довіру до інституцій, до країни, бажання її захищати далі, ця людиоа буде мати великий вплив і через 10-20 років, коли треба буде навчати, передавати знання, знову підключатися до бойових дій.

Служба супроводу займається супроводом поранених військових, але насправді супровід забезпечує капіталізацію цього досвіду на роки вперед для країни.

Якщо будемо брати практики менеджменту і управління, вони походять з військової справи.

Більшість практик управління, які зараз застосовують у великих корпораціях і є суперкласними, пішли з війська. Система прийняття рішень, ризик-менеджмент на виробництві в своїй природі пішов з ризик-менеджменту військової справи.

Нам треба думати в сторону застосування досвіду, а не закриття соціальної проблеми людини, тому що ми сприймаємо чомусь військових як соціальну проблему. Всі кажуть: "Що ми будемо робити, коли закінчиться війна і ветерани повернуться в свої громади?". Все, капець.

Сама потреба створення Служби супроводу і її наявність як організму – вже показник того, що щось не так.

Для чого було створювати систему служб супроводу, патронатну службу? Бо чогось не вистачало.

Я бачу це у чіткій фрагментації інституцій, яка нам залишилася від Радянського Союзу. У нас є окремо Міністерство ветеранів, окремо – Міністерство соціальної політики, окремо – Міністерство охорони здоров'я, окремо – відомчі заклади охорони здоров'я, Міноборони і Міністерство внутрішніх справ.

Це різні інституції, в яких існують свої правила і перехід між цими ними ніким не закривається.

Процеси між цими системами повинні кимось менеджеритися. За відсутності Служби супроводу цей менеджмент падає на самого пораненого.

Після поранення військовий має досить велику асиметрію інформації в тому, що буде з ним далі.

Не завжди військових направляли в ті медзаклади, де їм би надали найкращу медичну допомогу.

Ми були одними з ініціаторів прицільної евакуації. Класно, що вийшло разом з Міністерством охорони здоров'я зробити відповідну постанову.

Умовно, є поранений боєць, якому можна спасти кінцівку, але вона — в критично важкому стані. Раніше за відсутності прицільної евакуації боєць переміщався по загальному евакуаційному ланцюгу.

Тобто стабілізаційний пункт — передова хірургічна група — військовий шпиталь або в Дніпрі, або в Харкові – і далі в інші медзаклади по всій Україні, тому що потік поранених постійний і динамічний.

Рухаючись по кожній ланці, поранений втрачає час. Іноді він може потрапити через дві або три ланки в медзаклад, де йому вже не зможуть врятувати ногу, бо втрачений час.

За прицільною евакуацією, від стабілізаційного пункту або від передової хірургічної групи можна, залучаючи систему екстреної меддопомоги, відправити бійця прицільно в той медзаклад, який найбільш кваліфікований до такої бойової травми.

Наприклад, ми практикували прицільну евакуацію першочергово з Superhumans, де рятували кінцівки і боєць міг з етапу стабпункту, минаючи всі інші етапи, потрапити одразу в клініку, де йому одразу нададуть ту меддопомогу, яка є найбільш необхідною, щоб, наприклад, рятувати його кінцівку, або нирку, або процес, який пов'язаний з черепно-мозковою травмою.

Це забезпечило швидший доступ пацієнта до спеціалізованої медичної допомоги.

Чи означає це що завдяки ми почали розуміти, де найкраще працюють з тими чи іншими видами травм?

Так, визначені ті центри, де беруться за певний тип травми.

Так зрозуміло, що цей тип травми поїде в Шалімова, оцей – в Феофанію, оцей – в Інститут травматології.

Важливо: Ірина назвала невійськові заклади. Тобто це здобуток, який від концентрації топ експертизи в конкретному місці отримують всі, зокрема цивільні.

Людина повинна зрозуміти, що після етапу шпиталю повинна бути направлена в реабілітаційний заклад.

В який? Незрозуміло.

Реабілітація, як система, скакнула дуже швидко в Україні.

Але чи може середньостатистичний військовий оцінити кваліфікацію закладу реабілітації, щоб сказати: «Я хочу поїхати на реабілітацію туди, тому що там мені найкраще допоможуть»?

Швидше за все, ні. Ми почали взагалі досліджувати питання реабілітаційної інфраструктури.

Сідали в машину і їздили в тур по Україні, у кожне місто. Робили там логістичне планування.

Наприклад, сьогодні їдемо в Чернігів, Вінницю, Житомир. І дивимося: в Чернігові є такі реабілітаційні заклади державні, такі приватні, такої форми власності, такої.

Йдемо, знайомимося, дивимося, що там є. Чи є там мультидисциплінарна команда, з якими травмами працюють, з якими ні, з якими пацієнтами краще, а яких не приймають.

Ми робили матрицю, і досі є база даних, з якої черпаємо інформацію.

Рішення приймаємо на основі даних, які зібрали, їздячи по всій Україні і заходячи ніжками чи не в кожний реабілітаційний заклад.

Ми стараємося скерувати бійця залежно від трьох критеріїв:

Система часто через перенавантаження, додаткові фактори може якийсь з цих критеріїв упустити.

Бувають і мікрозадачі, і макрозадачі. Наприклад, бійця очікують в одній лікарні, він поїхав кудись не туди. Треба його знайти.

Боєць може відпроситися додому на півдня, і не повернутися. І ми починаємо бути службою безпеки. Шукати і з'ясовувати, а що ж сталося.

Буває, родичі дуже підтримують процес відновлення, а буває – ускладнюють. У нас було декілька випадків, коли я родичам забороняла втручатися в лікувальний процес.

Був випадок, коли родичі приїхали в лікарню, привезли якісь ліки бійцю, вивезти своєю машиною, а це ж військовослужбовець. Після поранення він не стає [автоматично] цивільною людиною, яку можна переміщати туди, куди захочеться родичам.

Був боєць, якого я крала з лікарні одної і перевозила в іншу, тому що його не виписували з тієї лікарні. У нього було досить важке поранення [і хотіла повезти туди, де нададуть якісну допомогу], я не просто хотіла по Києву з ним покататися. Коли бачила [потім] відео з його відновлення, дуже раділа.

У нас є зараз один боєць із шостого бату, в якого була спінальна травма. Лікарі говорили, що він не зможе ходити, пересуватися. Зараз він скидає відосіки, де робить кроки.

Класно, коли в твій перший день в шпиталі приходять люди з: "Друже, ми твоя Служба супроводу, не переживай, твоя задача – відновлюватися, ми спілкуємося з лікарями, розуміємо, куди ти далі будеш скерований, ми допомагаємо. Якщо треба, будуть ліки. Ми підтримаємо, якщо будуть додаткові обстеження. Ми на зв'язку з твоєю родиною. Скажи, чи треба тобі щось. Ось засоби зв'язку. Ось одяг, можеш вийти на вулицю”. Тобто психологічно людина почуває себе простіше, легше.

Більше скажу: ми після кожного курсу КМБ (молодого бійця), який відбувається в «Азові», проводимо лекцію для рекрутів, які будуть розподілені далі в підрозділи.

Пояснюємо: хлопці, чоловіки, ви будете рухатися далі по підрозділам, будете виконувати бойові задачі, можливо, отримаєте поранення. Це ймовірно.

Якщо ви отримаєте поранення, з вами буде працювати така служба, ось такі її функції, ми допомагаємо тут, тут, тут. І люди після цієї лекції кажуть: «Дякуємо, що ви нам розказали, аж стало легше. Немає стану невідомості від “Що зі мною буде, якщо я отримаю поранення?"».

Якщо труднощі людина повинна менеджерити самостійно, це значить, що ми як система, орієнтуємося на те, що абсолютно всі військові здатні зменеджерити ці прогалини. Але це не так.

Це вже не період, коли діють закони еволюції, що виживає найсильніший, або той, хто має менеджерські здібності. Тут інша історія. Хочеться, щоб вижили всі.

Ми маємо бути постійно на зв'язку. Немає робочого дня, і «після 18:00 мені, будь ласка, не дзвоніть». Дзвонять, пишуть завжди.

Робота нашого медичного напрямку розділена на дві зони. Ми свідомо будували її з елементом insurance company, працює страхова компанія.

У нас є люди, які працюють безпосередньо з військовослужбовцями, кейс-менеджери. У кожного може бути 50, 60 підопічних.

Вони постійно на зв'язку, відвідують їх з певною частотою залежно від типу, важкості поранення в шпиталях, комунікують з лікарями, бачать і розуміють процес планування і маршрутизації подальшого військового.

І є команда – core office – люди, які за комп'ютером, на штабі, комунікують з контрагентами і їм прилітає задача, наприклад: такого бійця з такого-то числа треба скерувати туди-то на реабілітацію, або подумайте, куди його краще скерувати, такі-то показники, лікар радить те-то.

В мене по кожному напрямку є напрямківці. Людина, яка займається напрямком реабілітації, бере на себе запит, каже: «Я прийняла запит і починаю його виконувати». Таких запитів може бути в день 20, а може бути п'ять.

У нас постійно йде навчання. Зараз особовий склад вивчає патофізіологію, організували це з Віктором Досенком. Мені важливо, щоб люди більш впевнено почувалися, коли спілкуються з лікарями, розуміють, де які можуть бути ускладнення.

Після цього ще хочу зробити блок, де лікарі зможуть кожен по своєму напрямку пояснювати, які можуть бути ускладнення, в чому заключаються діагнози тощо.

Зрозуміло, що люди після цього не матимуть медосвіти, але важливо, щоб вони набували більшої компетентності в роботі.

Я мрію стати непотрібною. Я могла б виконувати інші, більш військові задачі.

У нас поки ситуація побудована так, що є служби супроводу, в нас все класно. Питання не піднімається з іншого боку: А чого в нас є ці служби супроводу? А що нам треба зробити, щоб

  • Останні
Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
17 листопада 2026

Новини на тему

Більше новин