«Стояче» колісне крісло після галереї лікарень: Богдан Биков викарабкався з важкого поранення і наново збирає своє життя

15.11.2026, 10:10 lb.ua

До повномасштабної війни Богдан працював маркетологом у рекламному агентстві й навчався в аспірантурі Університету митної справи та фінансів.

Родина Бикових пішла до війська майже одночасно. 25 лютого 2022 року мобілізувався батько, наступного дня — мати: «27-го лютого пішов і я. Зателефонував батькам, коли вже був у розпорядженні частини. Виявилося, ми в одній бригаді. Тому вони нормально це сприйняли», – пригадує Богдан.

Усі троє служили в 60-й окремій Інгулецькій бригаді. Спочатку вона була піхотною, згодом стала механізованою, а нині входить до складу Третього армійського корпусу.

За час служби Богдан побував на Херсонщині, воював у районі Кліщіївки та Бахмута, виконував різні завдання й обіймав різні посади. Втім, є день, який він пам’ятає як уособлення пережитого.

14 вересня 2022 року, Херсонщина. Розрахунок гранатомета і «Джавеліна» висунули перед власною піхотою, щоб прикрити просування штурмової групи 128-ї бригади. Почався обстріл, унаслідок якого кілька побратимів Богдана дістали поранення.

«Якщо уособлювати всю війну, то це ситуація, коли тебе нудить, відчуваєш, що вже нічого не можеш, сил не залишилося, але продовжуєш тягнути побратимів, виводити їх у тил і надавати допомогу. Бо ціна твоєї зупинки — чиєсь життя».

Друге поранення Богдан дістав 16 квітня 2023 року в приватному секторі неподалік Бахмута. Він мав завести поповнення на позиції та евакуювати поранених.

Перша поїздка минула без пригод. Перед другою Богдан відчував, що за ними стежать. Але на позиції залишався поранений побратим, тож він таки рушив.

«Мабуть, це сталося не стільки через необережність, скільки через самовпевненість. Скоріш за все, нас виявив дрон. Щойно я приїхав удруге, забрав пораненого, потягнув його за собою — за спиною прилітає 120-та міна. Я тягнув побратима: більшість уламків пройшли крізь нього в мене».

Вибух відкинув Богдана на кілька метрів. Він ударився об землю й побачив, що дістав тяжкі поранення: «Права стопа висить, черевик висить, тримаючись на сухожиллі. Ліва рука не слухається. На правій немає половини вказівного пальця, інші зігнуті. У мене на плитоносці був турнікет, але не міг його навіть дістати, не те що затягнути».

Поруч загорілася будівля, ставало дедалі спекотніше. Богдан ліг, намагався повільно дихати й зосередитися на цьому. Розумів, що втрачає кров: «Все, що я пам'ятаю, — що я лежу і усвідомлюю, що стікаю кров'ю. Я помру в 27 років…».

Один із побратимів зміг передати по радіостанції, що Богдан поранений. За ним прийшли, наклали чотири турнікети, завантажили в машину й оперативно доправили до медиків.

У медичній машині Богдан знепритомнів. Наступного дня – клінічна смерть. Реанімували. Ще тиждень – кома в реанімації лікарні імені Мечникова в Дніпрі.

У тілі Богдана досі залишаються уламки — в обох ногах, тазі, руках, лівій легені та черепі, біля щелепи. Видаляти їх лікарі не планують — операції можуть завдати організму ще більшої шкоди. Також Богдан має переломи стегна й правого передпліччя, ушкодження нервів лівої руки та органів черевної порожнини. Пальці правої руки досі працюють не повністю.

«Легше сказати, що в мене не уражене, ніж перелічувати всі ушкодження», — каже.

Далі – довга географія лікування:

Поранення спричинило тяжке ушкодження спинного мозку. Нижче ребер Богдан не відчуває тіла: «Самостійно підвестися з ліжка в положення сидячи зміг лише через рік після поранення, а технічно досі не ходжу, пересуваюся на кріслі колісному».

Тяжкість травми означала, що звичайні способи реабілітації не могли гарантувати повернення Богданові здатності ходити. Тож він шукав інші можливості. Ще в Німеччині прочитав, що в Україні встановлюють епідуральні нейростимулятори для цього, почав самостійно шукати лікарів, які могли б допомогти. Через знайомих і волонтерів вийшов на нейрохірургів Інституту нейрохірургії імені Ромоданова.

Епідуральний нейростимулятор за допомогою електричних імпульсів стимулює нервові структури поблизу спинного мозку. Його застосовують у різних клінічних ситуаціях, зокрема для контролю певних видів хронічного болю. У випадках травм спинного мозку електрична стимуляція також досліджується як спосіб активувати збережені нервові шляхи й допомогти відновити окремі рухові функції. Однак результат залежить від характеру ушкодження, а сама процедура не гарантує відновлення чутливості чи здатності ходити.

Для людей із тяжкими травмами спинного мозку такі втручання можуть бути частиною експериментального лікування. Тобто метод ще досліджують, а його ефективність і безпека для конкретного стану не підтверджені настільки, щоб гарантувати результат: «Я усвідомлював, що нейростимулятор може спрацювати, а може ні. Не допоміг».

За кілька місяців нейрохірург запропонував Богданові терапію стовбуровими клітинами. Для нього вона була безкоштовною. Погодився. Однак і цього разу очікуваного результату не було.

Стовбурові клітини можуть самовідновлюватися й за певних умов перетворюватися на інші типи клітин. У медицині досліджують, чи можуть вони допомогти відновлювати пошкоджені тканини, зокрема після травм спинного мозку. Теоретично така терапія може мати ефект, але спинний мозок має складну структуру, а відновлення пошкоджених нервових зв’язків є серйозним науковим викликом. Цю терапію стовбуровими клітинами для відновлення функцій після травм спинного мозку досі досліджують. Тому тут теж жодної гарантії, а застосування потребує оцінки доказів, ризиків і потенційної користі.

Після двох спроб Богдан прийняв, що медицина поки не має методу, який міг би повернути йому втрачені функції. Тоді згадав приказку, яку почув у німецькій лікарні: «Якщо ви женетеся за метеликом, то, найімовірніше, втратите його. Але якщо побудуєте квітковий сад, то зрештою до вас прилетять метелики. А якщо не прилетять, то принаймні у вас буде вдома гарний квітковий сад».

Тож тепер Богдан будує свій сад: «Намагаюся насолоджуватися життям і робити все, що подобається. Якщо з’явиться якась технологія або метод лікування травм спинного мозку — добре. Ні? Принаймні я не витратив безглуздо роки життя на очікування».

Сісти. Пересісти в колісне крісло. Помитися. У реабілітаційному центрі четвертої лікарні Дніпра Богдан заново вчився робити базові речі.

Ерготерапевтка відділення фізичної та реабілітаційної медицини клінічної лікарні №4 у Дніпрі Анна Тоцька, яка працювала з Богданом, пояснює: на початку реабілітації разом із пацієнтом визначають, які навички для нього найважливіші.

«Починаємо з розмови: що було важливим до травми, чого найбільше бракує, до чого людина хоче повернутися. Для когось це самостійно приймати душ, для когось — готувати родині сніданок, працювати чи займатися улюбленою справою», — розповідає вона.

Перед початком занять фахівці оцінюють збережені рухи, чутливість, силу, координацію та витривалість пацієнта, а також рівень ушкодження спинного мозку й динаміку відновлення. Завдання ерготерапії — не лише тренувати функції, які можна відновити, а й шукати способи компенсувати ті, що поки недоступні.

У Німеччині реабілітація тривала від пів години- годину на день, тоді як у Дніпрі Богдан мав по три-чотири заняття щодня. Поступово він навчився самостійно сідати, виконувати гігієнічні процедури й обслуговувати себе в побуті.

На ергокухні — спеціально облаштованому просторі, де пацієнти відновлюють навички повсякденного життя, — Богдан знову вчився готувати. Ідеї для занять здебільшого пропонував сам. «Приготування пасти, борщ, піца, суші — це ще не всі смаколики! Шиття зі шкіри, робота з різними текстурами: металом, папером, пластиком. Врахуйте, що у Богдана не всі пальці», — розповідає Анна Тоцька.

Окремо Богдан працював над відновленням рухливості пальців, які після поранення не слухалися, і заново опановував письмо. Дружина побратима навіть привезла йому прописи своєї доньки.

«Відновлення і компенсація часто відбуваються одночасно. Ми можемо тренувати рухи кисті й одразу підібрати пристосування, з яким людина вже сьогодні їстиме самостійно. Адаптація допомагає користуватися своїми можливостями, поки відновлення триває», — пояснює ерготерапевтка.

Під час реабілітації Богдана часто відвідували друзі — приїжджали цілими компаніями. «Мені дуже допомогло те, що ставлення до мене фактично не змінилося. Не терплю жалості, якогось особливого ставлення чи співчуття. Я нормальна людина», — говорить Богдан.

Згодом у Києві він отримав активне колісне крісло — легшу й маневренішу модель, яка дає змогу самостійніше пересуватися. Тоді ж почав опановувати навички керування ним: вчився долати бордюри, вибоїни та інші перешкоди.

Тим часом лікарняна палата Богдана перетворилася на майстерню. Брат привіз йому шкіру та інструменти, і Богдан повернувся до давнього хобі — шиття. «Найменше від цього була в захваті сестра-господиня, бо в мене в палаті постійно панував творчий безлад», — згадує він.

Одним із перших виробів стала сумочка для сечоприймача. «Щоб не носити сечоприймач на виду й не привертати до нього уваги, я зробив сумочку, у якій його можна було сховати».

Згодом почав шити середньовічні сумочки. Однак братися за замовлення Богдан не надто любить: для нього шиття передусім залишається хобі та можливістю займатися улюбленою справою, а не виготовляти речі відповідно до чужих побажань.

Так, крок за кроком, Богдан повертав собі самостійність і контроль над повсякденним життям.

Результат ерготерапії оцінюють не лише за тим, наскільки добре людина виконує вправи в реабілітаційній залі. Важливо, чи може вона застосовувати набуті навички у власному помешканні, на вулиці та на роботі. Для цього, зокрема, використовують шкалу незалежності після травми спинного мозку SCIM III, а також відстежують досягнення індивідуальних цілей пацієнта.

Головний показник успіху, за словами Анни Тоцької, — «те, що людина може робити більше важливих для себе справ — безпечно, з меншою допомогою та з більшим контролем над власним життям».

Реабілітація не завершилася після виписки з лікарні — вона триває досі.

Богдан підтримує зв'язок із фізичними терапевтами й нині. Наприклад, радиться з ними, як боротися з набряками ніг, які можуть виникати через трива

Читати повністю…