«З цим болем жити все життя»: як пережити смерть близької людини – поради психологині
Війна принесла українцям не лише руйнування та вимушені переїзди, а й величезну кількість втрат. Смерть рідних і близьких стала реальністю для багатьох сімей.
«Тримайся», «Будь сильним», «Час лікує» — фрази, які точно не допомагають людині в горі. Психологиня з Маріуполя Наталія Яковенко пояснила, як українці переживають втрати під час війни, чому діти можуть звинувачувати себе у смерті близьких і як зрозуміти, що людині вже потрібна допомога фахівця.
Психологиня з Маріуполя Наталія Яковенко каже, що сам процес переживання втрати під час війни суттєво не змінився. Як і раніше, люди проходять через різні стадії горювання. Водночас війна зробила такі переживання масовими та колективними.
За словами психологині, колективне співпереживання може не лише підтримувати, а й посилювати тривогу. Особливо це стосується людей, чиї близькі перебувають на фронті.
Вона наголошує, що разом із кількістю втрат в Україні побільшало й болю. Водночас суспільство поступово вчиться жити з ним і підтримувати одне одного.
Наталія Яковенко розповідає, що існують різні моделі горювання, проте найвідомішою залишається модель із п’яти стадій: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття.
Першою є стадія заперечення. У цей момент людина може буквально відмовлятися сприймати почуте.
Наступною приходить злість. Наталія каже, це природна й нормальна реакція на втрату.
Вона наголошує, що людині важливо дозволити собі ці почуття та мати безпечний простір, де про них можна говорити без осуду.
Після цього часто настає стадія торгу. Людина починає шукати відповіді на запитання, що можна було зробити інакше, аби трагедії не сталося.
Окремо психологиня звертає увагу на те, як важливо підтримувати людей, які переживають невизначеність. Наприклад, коли рідна людина зникла під завалами, але її доля ще невідома.
На її думку, підтримка має бути конкретною. Фрази на кшталт «звертайся, якщо що» часто не працюють, адже мозок людини в стресі потребує простих і зрозумілих алгоритмів дій.
Особливої уваги потребує стадія депресії. У цей період нормально відчувати пригніченість, безсилля чи втрату інтересу до життя. Проте існують ознаки, які свідчать про необхідність професійної допомоги.
У таких випадках підтримка близьких є дуже важливою, але інколи її недостатньо.
Останньою стадією психологиня називає прийняття. Водночас підкреслює, що воно не означає зникнення болю.
Вона додає, що цей процес добре показаний у фільмі «Прихована краса» з Віллом Смітом, де головний герой проходить через складний шлях переживання втрати та депресії.
Наталія Яковенко наголошує: коли людина переживає втрату близького, найважливіше для оточення — не залишатися осторонь і вміти бути поруч. Адже навіть із добрими намірами необережними словами можна завдати ще більшого болю.
Близькі та друзі людини, яка втратила рідного, також часто переживають горе. Особливо якщо вони знали загиблого, були з ним знайомі або мали з ним стосунки. Тому вони теж можуть проходити через власні емоційні реакції — заперечення, торги, почуття провини чи безсилля.
Саме через це нерідко виникає бажання сказати щось, що мало б підтримати: «Тримайся», «Будь сильною», «У тебе є діти», «Треба жити далі». Однак такі слова, наголошує Яковенко, зазвичай не допомагають.
Вона радить уникати й інших поширених фраз, які часто звучать як спроба знайти пояснення трагедії або швидко повернути людину до звичного життя.
Зокрема, не варто говорити: «Ви ж для чогось залишилися жити», «Треба шукати сенс у тому, що сталося», «Бог забрав людину, бо вона там потрібніша».
Натомість, переконана вона, потрібно навчитися правильно бути поруч із людиною в горі. Насамперед — піклуватися про її базові потреби.
Вона додає, що підтримка може бути дуже простою: допомогти з хатніми справами, помити посуд, приготувати їжу або взяти на себе частину повсякденних обов’язків.
Також важливо не обмежуватися загальним запитанням «Чим тобі допомогти?», адже людина у стані гострого горя часто не може сформулювати свої потреби.
Ще одна важлива складова підтримки — не залишати людину наодинці зі своїм болем. Але важливо пам’ятати, що підтримка не завжди означає розмову.
Коли йдеться про дітей, які переживають втрату близької людини, однією з найпоширеніших реакцій стає почуття провини.
За словами психологині, важливо насамперед зрозуміти, як про смерть говорять самі батьки та яку позицію вони займають у спілкуванні з дитиною.
Вона зазначає, що в українській культурі досі поширена практика уникати прямої розмови про смерть. Дітям нерідко кажуть, що близька людина «заснула», «поїхала» або просто тимчасово відсутня.
Вона пояснює, що дитина має отримати чесну й зрозумілу інформацію: тато чи мама загинули і більше не повернуться додому. Водночас дорослі повинні бути готовими до різних реакцій.
Особливістю дитячого горювання є те, що діти можуть довго залишатися на стадії торгів. Вони нерідко фантазують про можливість усе змінити, повернути людину або виправити ситуацію.
Діти можуть багаторазово повертатися до теми втрати, ставити ті самі запитання і потребувати повторних пояснень. Намагання заборонити такі розмови або уникати їх є помилкою.
Водночас психологиня наголошує, що дитині важливо бачити й те, як переживають горе дорослі.
Психологиня підкреслює, що дітям особливо важливо мати можливість регулярно проговорювати свої переживання — із дорослим, якому вони довіряють, або з психологом, якщо між ними вже встановлений контакт.
Окрему увагу вона радить звертати на випадки, коли дитина раптово замикається в собі та перестає говорити про свої переживання.
Будь-яка робота з дитиною, яка переживає втрату, має ґрунтуватися на делікатності, повазі до сімейного контексту та готовності слухати стільки, скільки дитині буде потрібно.
Коли людина надовго застрягає в стані депресії після втрати, це може стати сигналом для близьких, що їй потрібна професійна допомога. У таких випадках психологи, психотерапевти та психіатри можуть допомогти пройти цей етап і поступово рухатися далі в процесі горювання.
Одним із головних завдань терапії є легалізація почуттів — пояснення людині, що її стан є природною реакцією на пережиту втрату.
У таких випадках важливо, щоб фахівець допоміг зрозуміти: депресія — це не прояв слабкості й не особистий вибір.
Одним із найдієвіших інструментів подолання депресивних станів вона називає поведінкову активацію — поступове повернення людини до повсякденної діяльності та приємних занять.
Окремо вона наголошує на важливості фізичної активності. Під час роботи м’язів виробляються речовини, які допомагають знижувати вплив гормонів стресу. Це своєрідний природний антидепресант.
Тому серед рекомендацій фахівців часто з’являються прості речі: щоденні прогулянки, певна кількість кроків на день, регулярна фізична активність або навіть абонемент до спортзалу.
Психологиня звертає увагу, що за роки війни в Україні сформувалася сильна школа роботи з травмою та втратою.
Залежно від стану людини до процесу підтримки можуть долучатися різні спеціалісти — психологи, психотерапевти та психіатри.
У деяких випадках, пояснює вона, виснаження нервової системи та організму настільки сильне, що однієї психотерапії недостатньо.
Сьогодні дедалі частіше використовується командний підхід, коли психолог працює разом із психіатром. Психіатр призначає ліки, психолог проводить терапію, вони обмінюються спостереженнями та за потреби коригують лікування.
Водночас Яковенко закликає не боятися сучасних антидепресантів. Частина таких ліків доступна за програмами державної підтримки.
Українці сьогодні переживають не лише втрату близьких, а й масштабний досвід колективних втрат.
На думку психологині, важливо ширше дивитися на саме поняття втрати. Це не лише смерть людини.
Особливу увагу вона звертає на так звану невизначену втрату — ситуацію, коли людина не має остаточних відповідей і не може завершити процес переживання.
До таких втрат вона також відносить ситуації, пов’язані з безвісти зниклими людьми та полоном.
Тому одним із головних наслідків війни для українського суспільства може стати різке зростання загального рівня тривожності та кількості психічних розладів, пов’язаних із пережитими травмами та втратами.
Водночас вона звертає увагу на те, що в Україні тема психічного здоров’я досі залишається частково стигматизованою, хоча поступово ситуація змінюється.
На її думку, суспільству вже зараз варто готуватися до того, що наслідки війни ще довго впливатимуть на емоційний стан людей.
Вона пояснює, що частина людей має достатній рівень внутрішньої стійкості та ресурсів, щоб відновитися після пережитого без професійної допомоги.
Але проблема в тому, що травма не припиняється, бо війна триває. Українці щодня стикаються з новинами про загибель людей, руйнування міст і втрату важливих для них місць.
Попри складність ситуації, психологиня не виключає й позитивних наслідків, які можуть виникати після подолання травматичного досвіду.
Вона згадує теорію посттравматичного зростання, згідно з якою людина після успішного проживання травми може стати психологічно стійкішою.
Читайте також: «Чому мені можна жити далі?»: що таке «провина вцілілого» і чому вона виникає
- Останні
- Популярні
Новини по днях
13 червня 2026
