Актор-ветеран Андрій Валенський: «Я хотів би виховати врівноважене і свідоме покоління українців»
Актор театру і кіно, ветеран російсько-української війни Андрій Криворучко (творчий псевдонім – Валенський) після тяжкого поранення на Донецькому напрямку в 2024 році повернувся до рідних Черкас з мрією змінити суспільство на краще завдяки силі мистецтва.Про професійний шлях, службу в ЗСУ, переосмислення життєвих пріоритетів, внутрішню трансформацію, вплив творчості на виховання молоді, досягнення і мрії мала нагоду поспілкуватися з актором-воїном, керівником театральної студії «Актор» Черкаської школи мистецтв імені Валентина Талаха Андрієм Валенським. Андрію, у твоєму творчому здобутку втілення численних персонажей на театральній сцені, низка відеопроєктів, понад півсотні ролей у кіно, зокрема в українських серіалах, поміж яких «Слуга народу», «Пес», «Розтин покаже», «Жіночий лікар», «Останній яничар», «Поганий хороший коп». Чи пам'ятаєш свої перші кроки, які привели тебе у професію?Андрій Валенський: Десь в п'ятирічному віці мама мене відвела в хореографічний ансамбль «Світанок» займатися народними танцями. У мене добре виходило – я був солістом, мені дуже подобалося виступати на сцені, бачити усмішки людей, приносити глядачам радість. У 9 класі Черкаської школи №9, зараз це гімназія імені Онуфрія Луценка, до нас вожатим прийшов молодий хлопець, який співав і грав на гітарі. Ми з ним потоваришували, і він запропонував створити команду КВК. Невдовзі я став капітаном команди «Сєдой і компанія», у мене тоді прізвисько було «Сєдой». Ми грали в КВК з іншими школами, десь перемагали, десь програвали, робили святкові виступи на 8 березня, Новий рік, тобто ми вели такий собі «шоу-бізнес» в школі. І після однієї нашої вдалої гри в КВК, де я просто розривав зал, завуч школи Василь Васильович сказав, що мені потрібно поступати в театральний. Я той момент запам'ятав назавжди. Саме після його слів, я замислився, а чи можливо стати професійним актором, тому що у мене в роду немає творчих професій, є звичайні робочі професії, ну, дідусь був головою сільради. І через це мені було страшнувато, тому що я взагалі йшов у невідомий простір. Хоча на сцені я вже був і думав, що так скрізь. І так воно, за великим рахунком, і є, просто в театралці мені голос поставили, дикцію, навчили розумінню певних речей, щоб я міг керувати талантом, бо талант початково є у кожного, його просто потрібно розвивати. Я вступив на бюджет на театральне відділення Харківського університету мистецтв. Коли я повідомив батькам, що мене взяли на бюджет, вони не повірили, аж поки не прийшов поштою документ з печаткою про зарахування. Я так сміявся, а їм було страшно, тому що це було щось нове, а нове завжди лякає. Слава Богу, у мене демократичні батьки, вони не змушували мене займатися тим, що мені не подобається. Коли акторська професія почала приносити тобі творчу реалізацію та фінансову стабільність? Андрій Валенський: Ще на третьому курсі я почав працювати в Харківському українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, а відразу після закінчення навчання ми з дружиною поїхали в Київ. За логікою, я мав залишитися у театрі, адже мав роботу і дружину, у якої тато був впливовою людиною у харківському шоу-бізнесі. Але в Харкові я був зятем Леоніда Маркова, я не був собою. Так, мені скрізь були раді, всі двері для мене були відчинені, але я був – зять Маркова. І я вирішив перестати бути зятем Маркова, тому що я є я, а для цього мені треба було звідти поїхати. Я хотів працювати в кіно, у мене в дипломі зазначено, що я актор театру і кіно. Кіно було у Києві, тож туди ми і поїхали з дружиною. Майже відразу мене запросили в рекламу шампанського на другорядну роль. Тоді заплатили сто доларів. Це були великі гроші. Сто доларів тоді, і сто доларів зараз – це різні сто доларів. Я можу сказати, що місяць жив на ті кошти, ні в чому собі не відмовляючи. Таким був мій перший досвід на екрані. Далі, після прослуховування, я отримав роботу в Київському театрі Лесі Українки. Тодішній директор театру Михайло Резнікович запропонував мені нормальну зарплату, та й пропозиції рекламних роликів не припинялися. Все якось добре йшло.Сценічний псевдонім Валенський у ті часи з'явився?Андрій Валенський: Було певне розчарування в Театрі Лесі Українки і я пішов підпрацьовувати в нічні клуби. Якось мене запросили провести День Святого Валентина, і артдиректорка придумала напис на афіші «ведучий – Андрій Криворучко», змінити на «ведучий – Андрій Валенський». Мене просто поставили перед фактом, сказавши: «Валенський – це ти». Тоді на Дні Святого Валентина я вперше представився Андрієм Валенським, а потім друзі підхопили, дружина і всі почали мене так називати. Відтоді Андрій Валенський почав нове життя?Андрій Валенський: У певний момент, сам того не помічаючи, я переключився з театру на статусні комерційні проєкти. І це мене завело в глухий кут. Я втратив себе, не прислухався до свого серця. Дружина пішла від мене, з театрів звільнився – я ще в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працював, зйомок немає, за квартиру платити нічим. Коли я приїхав до батьків у Черкаси, я запитав у гуглі, як жити далі. І гугл мені запропонував багато варіантів, різноманітних сатсангів, духовних практик, медитацій. Для мене це було дико, звичайно, адже перед моїми очима стояли контракти, гонорари за статусні фільми, серіали. Але я почав потроху розбиратися, хто я взагалі, що мені потрібно, що мені цікаво, хто я такий. Тобто в таких питаннях я почав розбиратися і розібрався нарешті, хоча це не так швидко трапилось. Спочатку я вчився нормально розмовляти з людьми, стримуватися від хизувань, поважати співрозмовника, більше слухати, частіше мовчати. Це така кропітка робота. Завдяки акторській професії я можу аналізувати, що коїться в мене всередині. Саме професія навчила цьому.До лав Збройних Сил України ти став на початку 2024 року. Що було найважчим для тебе в новій ролі, як для людини невійськової?Андрій Валенський: Я не служив у армії, знімався у воєнних фільмах, стріляв на майданчику зі зброї холостими набоями, часто я грав німців, бо підходив за типажем.Найважчим було о 4-ій ранку залишити тепле ліжко і виїхати у військкомат з речами. Я прекрасно розумів, що від комфорту, від зручностей мені треба відмовитися, що більше так не буде, буде по-іншому. Це було найважче, але не дуже болісно. Все відбулося природним чином. Чесно кажучи, мене саме життя підвело до цього.Після двох тижнів базової військової підготовки на Чернігівщині я потрапив на п'ятитижневе навчання піхотинців та штурмових груп у Великобританію. Я дуже вдячний британцям, вони мене надихнули на подальший шлях. Я там побачив таку повагу до себе, взагалі, до українців, повагу і захоплення нами. Британці дуже вкладаються в нас, і не лише фінансово. Британські інструктори ставляться до нас, як до рідних, приймають з відкритим серцем. Це дуже круто, це надихає. Я їм вдячний. Вони, насправді, зробили з мене солдата за ті п'ять тижнів. У них дуже грамотний алгоритм, як це зробити, зокрема й психологічний. Ця школа, базова підготовка вибудована настільки грамотно, що наприкінці навчання я почав кайфувати. У мене виходило стріляти – ми штурмуємо будівлі, а я просто кайфую. Мені, як чоловіку, це дуже подобалося. Мабуть, чоловікам це закладено від природи. І як тільки я відчув, що я від цього кайфую, мене відразу відправили назад в Україну. І вже в літаку, по дорозі в Україну, я відчув себе Рембо. Можливо, це гучно сказано, але я був підготовлений, і поруч зі мною такі ж самі хлопці. В'їхали ми одними, а через п'ять тижнів ми виїжджали з Британії вже зовсім іншими, відчуваючи сили, усвідомлюючи, на що здатні. Після повернення в Україну я потрапив у 5 окрему штурмову бригаду. Мій інструктор Серафим сказав, що як медійна людина я можу робити збори і тим бути корисним. Ще я навчився пілотуванню FPV-дронів. Для мене все було нове – нові пригоди у 45-річному віці. Я всьому навчився, вже був таким пілотом, що новачки приходили дивитися на моніторах, як ми літали. Я і працював, і навчав. Я знав, що до чого, адаптувався, освоївся. І щойно я освоївся, в наш бліндаж на позиції між Іванівським та Кліщіївкою прилетів снаряд калібру 152 міліметри. 152 міліметри – це дуже потужний розрив. На жаль, мій напарник – 200, а мене якимось дивом вибуховою хвилею викинуло. Є відео, де дрон підлітає подивитися, що з нашим бліндажем, і я там сиджу в неадекваті, у мене відкрита черепно-мозкова травма, нога зламана у стегні, інші ушкодження. І мене врятував «Лапа» – побратим пішов під обстріли, тому що наш бліндаж ще добивали. Він сам пішов, сказавши командиру, що хоче врятувати «Актора», це мій позивний. І двадцятирічний хлопець – досвідчений, хороший боєць зміг відтягти мене в інший бліндаж. Йому «Золотий хрест» дали за це. Я йому дуже вдячний, сказав, що тепер він мій брат рідний до кінця життя. Зараз він воює, ми спілкуємося, списуємося. Він говорить, що після війни я йому маю допомогти соціалізуватися. Він мене врятував, а я йому допоможу соціалізуватися. Я можу це зробити.Скільки часу ти провів в госпіталях, по лікарнях? Андрій Валенський: Після евакуації я чотири місяці, за законом, провів по лікарнях – у шести різних лікарнях був. Спочатку в реанімації у Дніпрі, я не пам'ятаю цього. П'ять днів я не пам'ятаю – моя психіка вирізала ці моменти. Я тільки згадав себе, як я сиджу в бліндажі, а наступний кадр – мене заносять на носилках у поїзд і я розумію, що вже не на війні. Я вже не на війні. Я живий. Потім подивився на себе, на свої поранення і усвідомив, що найближчим часом я туди не повернуся.Як відбувалася твоя адаптація до цивільного життя після фронтових буднів? Що найбільше допомагало?Андрій Валенський: Це дві реальності, які існують за різними законами. Цивільне, «мирне», життя тому й «мирне», бо не воєнне, тут мирні закони, тут комфортно, спокійно, повільно, тут можна «тупити», на війні, якщо «затупиш», ти – 200. Як адаптувався? Я сідав на лавочку у Черкасах на бульварі Шевченка і кожному, хто проходив повз, я бажав радості і щастя. Сидів там годинами і щиро бажав кожному радості і щастя. Коли я бажаю іншому добра,
- Останні
- Популярні
Новини по днях
19 травня 2026
