"Коаліція незалежних" від США та Китаю і євро-НАТО: шанс чи ризик та коли Україна стане частиною нового союзу. Інтерв’ю з Веселовським
Ініціативи щодо створення так званої "коаліції незалежних" від впливу США та Китаю, сигналізують про якісну зміну у мисленні західних еліт. Після року президентства Дональд Трамп стало очевидно: традиційна модель трансатлантичної єдності більше не гарантує стабільності. Європа дедалі менше вірить у передбачуваність США як безпекового партнера, а водночас не готова потрапити у залежність від Китаю як економічного центру тяжіння. Саме на цьому тлі формується ідея третього полюса сили – об’єднання держав, які прагнуть балансувати між двома глобальними гравцями, зберігаючи стратегічну автономію.Відео дняЙдеться не лише про політичну декларацію, а про спробу переосмислення всієї архітектури міжнародних відносин. Потенційне ядро такої коаліції – Європейський Союз разом із країнами на кшталт Канади, Японії, Австралії, Індії та Південної Кореї – об’єднується не стільки проти когось, скільки навколо спільних принципів: міжнародного права, демократичних інститутів, технологічної безпеки та нової економічної взаємозалежності.Паралельно з цим активізуються дискусії про створення умовного "європейського НАТО" – безпекової конструкції, здатної функціонувати навіть у разі зменшення або виходу США з Альянсу. Закриті консультації за участі Марк Рютте та Урсула фон дер Ляєн демонструють: ці сценарії більше не є маргінальними. Навпаки, вони поступово переходять у площину практичного опрацювання – від перерозподілу командних функцій до створення власних оборонних механізмів ЄС.Втім, між політичними заявами і реальним формуванням нового альянсу лежить складний шлях. Європа залишається залежною від американських військових спроможностей, а її внутрішня єдність у питаннях оборони – відносною. Саме тому "коаліція незалежних" сьогодні є водночас і стратегічною необхідністю, і політичним експериментом, який може не зайти далі палких декларацій.У нових геополітичних конструкціях Україна поступово переходить із ролі об’єкта безпеки до потенційного її постачальника. Війна з Росією зробила її ключовим елементом стримування та джерелом унікального військового досвіду. Водночас ризик залишитися "буфером" між блоками зберігається. Тому головне завдання Києва – закріпитися як рівноправний учасник нових союзів, а не їхня периферія, що зробити без внутрішніх змін буде вкрай важко.Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.– Європейці за рік перебування Дональда Трампа у Овальному кабінеті, очевидно, вже розчарувалися у спробах за допомогою обережної реакції на його звинувачення і надмірних лестощів заспокоїти президента Штатів і утримати його у союзі. І вже Макрон, президент Франції, закликав створити "коаліцію незалежних" від США та Китаю. Залучивши до Європи – Канаду, Японію, Південну Корею, Австралію та інші країни. Раніше щось подібне пропонував і Карні, прем’єр-міністр Канади, зазначаючи, що середні й малі країни повинні організуватися, тому що США вже не є надійним союзником. Чи є "коаліція незалежних" реальною альтернативою існуючим альянсам, чи це політична риторика?– Тут є дуже багато складових. Тому що, якщо три дні поспіль читати всі заяви президента Трампа – можна буквально потрапити в стан дезорієнтації. Не фігурально, а цілком реально. Вони часто суперечать одна одній – це видно навіть на прикладі Ірану. Спочатку оголошується, що будуть переговори, бо нібито досягнуто домовленості – а потім виявляється, що ніякої домовленості не було. У результаті Іран припиняє процес – і ситуація знову загострюється. Це вже приклад того, як подібна риторика призводить до серйозних загроз – навіть глобального масштабу. Але якщо дивитися на нижчий рівень, то все це – політика. Один і той самий прем’єр-міністр може говорити одне на військовій базі – і зовсім інше на цивільному підприємстві.Будь-який прем’єр – норвезький, український чи американський – діє так само. Тому важливо орієнтуватися не на слова, а на реальний стан речей. Бо є дві різні речі. Перше – це політичне взаєморозуміння між державами та їхня спільна політика – зовнішня, а інколи й внутрішня. І друге – це безпекові домовленості, які не обов’язково пов’язані з іншими сферами співпраці. Наприклад, існує чітка угода про взаємодопомогу між Південною Кореєю і США. Вона виникла ще тоді, коли Південну Корею вважали диктатурою, а США були символом демократії. Країни дуже різні за устроєм – але мають жорстке зобов’язання: у разі нападу – взаємна допомога.Так само працював і Вашингтонський договір 1949 року – основа НАТО. До нього входили дуже різні країни: і Греція часів військової хунти, і демократичні Данія чи Нідерланди. Безпековий вимір – це конкретні зобов’язання: економічні, військові, технологічні ресурси мають бути готові до спільної оборони. А політичні союзи – це інше. П’ять–шість років тому з’явилася організація AUKUS – Австралія, Велика Британія і США. Вона мала і військово-політичний вимір: спільні навчання, контроль у Тихому океані, стримування Китаю. Але де вона зараз? Фактично її немає.– Чому?– Бо вона не стала повноцінним оборонним союзом. Змінилася політична кон’юнктура у Вашингтоні – і все зникло. Прийшов новий президент і сказав: усе, що було до мене, не має значення. Тому, коли говорять про "європейське НАТО", треба розрізняти: політичну координацію і справжній військовий блок.Політичні об’єднання можливі – країни можуть координувати позиції, домовлятися про співпрацю, спільні проєкти, оборонну промисловість. Це може включати десятки держав, які періодично зустрічаються і узгоджують дії. Але повноцінний військовий блок без США в Європі наразі неможливий. Єдиним гарантом стримування – зокрема ядерного – залишаються США. Франція має ядерну зброю, але її потенціал неспівставний із США чи навіть Росією, не кажучи вже про Китай. Тому окремий європейський оборонний союз без США – це поки що нереалістично.– Але ви ж зазначаєте – Трамп фактично "обнуляє" попередню політику. І зараз він вимагає майже повної покори. Європа, умовно, має виконувати його вимоги – це видно, наприклад, у контексті Ірану. Якщо ні, то він не хоче співпрацювати з Європою та захищати її.– Він багато говорить – але ключове там одне: гроші. Він прямо каже – якщо 75% озброєння, яке купує Європа, не буде американським – він не хоче мати з нею справи.– Тобто все зводиться до економіки? Якщо Європа залишиться залежною від американського ВПК – все буде добре?– Саме так. І вся його політика в цьому. Чи не про це його підходи загалом? Чи не про це всі ці дивні ініціативи? Навіть кадрові рішення – це теж про бізнес і торгівлю впливом. Саме тому на переговори їдуть його люди – бізнесмени - Віткофф та Кушнер.– Але до Європи їздять інші люди – не ті, кого він посилає на Близький Схід чи до Путіна.– Бо там його представників просто не сприймають серйозно. Їм прямо кажуть: ваші посланці некомпетентні або дезінформують. І навіть після цього він продовжує діяти так само. А щодо тих 75% – це ж умовність. Можна формально показати одну цифру, а реально робити інше. І цього буде достатньо, щоб його заспокоїти. У цьому й полягає нинішня логіка його політики.– Щодо того, що Трампу потрібні лише гроші, можна погодитися. Але, наприклад, за підсумками 2025 року НАТО вказує на розмір оборонного бюджету у 1,4 трильйона доларів. Це історично великий показник. Усі країни досягли 2% – як того вимагав Трамп. Деякі навіть перевищили ці показники у півтора–два рази. США при цьому зменшили свою частку у формуванні витрат, а Європа і Канада за основними напрямами збільшили вклад у бюджет Альянсу приблизно на 20%. І все одно НАТО – "не те". Тобто гроші Трамп отримав – але НАТО його все одно не влаштовує. Як це пояснити?– Якщо ми в це віримо – ми ведемося на слова. А цього робити не можна. Нічого з того, що говорить президент США Дональд Трамп, не можна сприймати за чисту монету. Нічого. Його заяви часто суперечать самі собі. І це перше, з чого треба починати аналіз.– Тобто слова – це одне, а реальні дії США – інше?– Саме так. Судити потрібно за діями. І коли ми говоримо про "1,4 трильйона – бюджет НАТО" – це некоректно. Це не бюджет НАТО як організації. Це сукупні оборонні витрати країн-членів. Тобто йдеться про частку ВВП, яку країни витрачають на оборону. І треба розуміти, як формується цей ріст. США, наприклад, роздули свій бюджет до трильйона – але значною мірою через дорогі проєкти: літаки F-35, додаткову електроніку, системи, які не завжди відповідають реальним потребам сучасної війни. А сучасна війна – ми це бачимо на прикладі російсько-української – часто потребує простіших і масовіших рішень.Ті ж ракети PAC-3 існують десятки років – і ефективно працюють проти балістики. Чи потрібно щось нове? Так, але не все те, що фінансується, є критично необхідним. Водночас зростання оборонних бюджетів у Європі – це об’єктивний процес. Вони були занадто низькими. І Трамп, як не парадоксально, вплинув на це – своїм тиском і навіть грубою риторикою.Окрім того, європейські економіки шукають точки зростання. Виробництво цивільних товарів має обмежений попит – не можна нескінченно збільшувати споживання автомобілів чи смартфонів. А військові витрати – це стимул для промисловості. Ми це бачили і в Росії – після 2022 року вони підтримали економіку саме за рахунок військових вкладень.– Але ж у довгостроковій перспективі та ж Росія просто знищує свою економіку через такий підхід.– Так – на дистанції кількох років. Особливо якщо витрати сягають 20–25% ВВП, як у Росії. У Європі інша ситуація – там зростання з 2% до 4–5%. Причому частина цих витрат – умовна. Наприклад, інфраструктурні проєкти можуть записувати як "військові", якщо вони теоретично можуть використовуватись армією. Це певною мірою бухгалтерські маневри. Паралельно уряди пояснюють громадянам: є загроза з боку Росії – і це правда. Росія справді може спробувати дестабілізувати окремі країни у разі їхнього послаблення. І на цьому фоні зростання оборонних витрат виглядає логічним. Але це ще дуже далеко від створення окремого європейського військового
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 квітня 2026
