Скільки сил коштує ще один звичайний день. Історії жінок, які втратили чоловіків на фронті

29.08.2026, 08:22 lb.ua

У юності Тимофій марив морем: хотів ходити в рейси, слухати його шум, жити біля води у Криму — поближче до тітоньки, з якою мав особливий зв'язок. Та одного дня зустрів Олену. Тоді його найбільшою мрією стало життя поруч із нею — у власному затишному домі, з щоденними прогулянками біля озера і дрібничками, які наповнюють життя щастям.

Але більшість із цих задумів Олені судилося втілювати самій.

— Ми познайомилися випадково. Я приїхала на Великдень до подруги, з якою ми жили в гуртожитку, а Тимофій приїхав у гості до друга — він колись навчався з моїм братом в училищі. Почали спілкуватися. А потім опинилися в одному потязі до Криму: я їхала на практику, а він там навчався. Те літо ми провели разом. Потім контракт у нього закінчився, він повернувся додому. Відтоді ми вже не розлучалися... До війни. Спочатку — у 2014-му, а потім — у 2022-му.

Самі заробили гроші на весілля і на першу оселю. Він умів, здається, все. Навчився шити — казав, якщо погони пришити неправильно, їх зірвуть в армії. Фен зламається — полагодить. Пилосос, пральна машина, автомобіль — усе ремонтував сам. Йому подобалося розбиратися, як усе влаштовано.

Кажуть, якщо хочеш перевірити стосунки — почни ремонт. Ми разом пройшли чотири ремонти і після кожного ставали тільки ближчими.

Він був дуже вихований, спокійний. Ніколи не залишав мене саму з проблемами. Завжди думав наперед. У 2015 році пішов в АТО, повернувся за півтора року, народився син. Він працював у Швеції, коли почалося повномасштабне. Повернувся, щоб іти на війну. Я просила залишитися, навіть на балконі його закривала. А він казав: «Я мушу».

Тимофій воював у 71-й єгерській бригаді ДШВ на Донеччині, був заступником командира групи спецпризначення. Якось вирвався у відпустку, ми поїхали в Карпати. Він тоді робив усе, що я хотіла: кудись їздили, фотографувалися. Ми були такі щасливі...

Потім – знову на фронт. Коли в нього була можливість піти у відпустку, він її пропустив, щоб приїхати до Гліба на четвертий день народження — 29 жовтня. А за кілька тижнів несподівано зміг ще раз вирватися — на день, 21 листопада.

Це було так несподівано! Дивлюся у вікно і не вірю очам. Навіть злякалася: «Ти як тут?» А він: «Навіть якщо на дві години тільки можна було б, все одно приїхав би, тільки щоб вас побачити».

22 листопада в нас була річниця — вісім років шлюбу. Він зробив мені каву, помив посуд і каже: «Я знаю, ти зараз будеш плакати, а посуд буде стояти». Я його обійняла. В останній раз.

За кілька днів Тимофій зателефонував, сказав, що буде не на зв'язку. Таке вже бувало, тому я не хвилювалася. Аж раптом мені повідомили, що його більше немає. А я не повірила.

І його родичі, і мої спочатку не вірили: «Може, це не він. Може, якась помилка». Я теж так думала. Та це виявилося правдою.

Почалося все, що треба робити після смерті: документи, довідки, похорон. Я не розуміла, що відбувається. Просто робила те, що казали: треба привезти те і те — привезла. Пам'ятаю той час уривками, залишилися деякі фотографії з тих днів — на них страшно дивитися: бліда, жахлива.

На похорон приїхали його хлопці. Один із військових, старший за Тимофія, сказав: «Тім накривав мене своїм бронежилетом, бо боявся за мене». Я знала його як чоловіка, який завжди переживав за своїх, але почути таке від людини, з якою він воював, було геть інше.

Всі родичі казали: «Ми в тебе є, звертайся, дзвони». Але весь цей шлях я була сама.

Лежала і плакала. Дитина щось їла, не пам'ятаю що, а я дивилася в стелю і не розуміла, як далі жити.

Для Гліба Тимофій був найкращий батько, приклад. Я говорила з психологом і брала сина з собою на прощання. Він чітко це пам'ятає. Ми проїжджаємо біля Дому печалі — він щоразу це згадує. Гліб спочатку тримався, а потім бився, кричав, боявся, аби чогось не сталося і зі мною. Казав: «А з тобою все буде добре? Я хочу, щоб ти була молода і довго жила».

Я зрозуміла: коли мама не в ресурсі, дитина бере на себе певну відповідальність, але так не має бути. І почала себе витягати. То була осінь, Гліб почав хворіти і не ходив у садочок, мене відволікало, що доводилося постійно ходити в поліклініку. Я хапалася хоч за якісь справи – щось почала більше для дитини шукати, де бачила для Гліба можливість – завжди намагалася використати, кудись поїхати ближче до людей. Але були моменти, коли ходжу і розумію, що сил нема, і тоді заземлялася вдома.

Перші дати — дев'ять днів, сорок — сама кликала близьких згадати Тимофія. А потім це поступово закінчилося. Важко сказати, які слова підтримки можуть дратувати, бо їх не було – ані слів, ані підтримки. Люди почали переважно цікавитися іншим – виплатами, наприклад. А коли ти в такому стані, не можеш нормально відповісти, «відрізати», ти дуже вразлива.

Після втрати в мене довго було так: десь я могла нафарбуватися, вийти з дому, усміхатися, робити вигляд, що все нормально. А потім прийти додому і тиждень нікуди не виходити: сидіти й плакати.

Перший рік був не тільки самотній, але і надто стресовий: був шок, я була фактично не пристосована до життя. Тимофій мені навіть лампочки не давав вкручувати. Але я почала ставити собі завдання, орієнтуючись на те, що хотів чоловік.

Купила квартиру з думками: це те, що ми планували разом. Він завжди думав наперед, щоб у мене і дитини було все необхідне. Тільки зараз це розумію. Навіть із банківською карткою: він зробив мені дублікат і завжди казав знімати гроші з картки, щоб там нічого не залишалося. Я робила, як він казав, і не замислювалася навіщо.

А коли його не стало, прокручувала це в голові і зрозуміла: він давав мені маленькі завдання, щоб раптом щось, я знала, де гроші, мала картку, знала пароль.

Через якийсь час я вирішила купити машину, бо Тимофій теж постійно казав: «Навчися їздити», а я у відповідь сміялася: «Навіщо? Ти є. Я сидітиму поруч і тільки музику перемикатиму».

Я боялася страшенно – навіть не була впевнена, що зможу на машині їздити. Купила іі одразу сама на ній поїхала додому: руки трусилися, я плакала. Впоралася! І тепер думаю: якби Тимофій побачив, як я їжджу, він би був у шоці!

Багато речей, які зараз роблю, — це ніби продовження того, що він хотів для мене, для сина. Мене обурювало, коли люди з боку бачили тільки результат. Ніхто не знає, якою ціною і зусиллями це давалося. Для мене це була величезна втрата, а для когось — наче факт, заздрість, бажання вколоти: є квартира, машина, отримала якісь гроші.

А я відчувала, що у горі, у своїй травмі застрягла. Ніби все рухається вперед, а я залишилася позаду. Хотіла зрушити з місця. Так потрапила в Camp+. Хотілося навчитися бути вдячною за те, що в мене було. Не відштовхуватися постійно від того, чого вже немає, а дивитися на те, що є. У Camp+ дали сили. Я звернула увагу на те, що заважає йти далі, зрозуміла, що хочу не просто існувати – хочу жити, щоб чоловікова жертва не була даремна.

Я з сином іноді говорю: «А якби не було війни? А якби тато був живий? А якби він був із нами?». Ми можемо про це говорити, але я дуже хочу, щоб у нашому житті було щось ще, крім цього «якби».

Тимофій колись казав, що Гліб більше схожий на мене. А зараз він став копією тата. Деколи і говорить, як тато: і міміка, і жести. Я часом нервую, коли помічаю цю схожість. Гліб добрий, турботливий. Відкриває двері, руки подає, несе воду в миті, коли плачу, хоча Тимофій навіть не встиг його цьому навчити. А син навіть не знає, що тато так робив.

Дивлюся на Гліба — бачу Тимофія. Так шкода, що він цього не бачить.

Костя любив гори: збирав наплічник, їхав у Крим чи Карпати, йшов лісовими стежками, а на вершині дивився на безкраї простори — така тиша, такий спокій були в ті миті в його думках. Хоча й сам він був спокійним, врівноваженим, ніколи не підвищував голосу. Хотів допомагати, змінювати світ. Хотів любити, виховувати своїх доньок і перед сном читати їм нову казку.

Тепер щовечора книги їм читає мама. А коли вони опиняються в горах, то згадують там про тата і його любов до вершин.

— Ми познайомилися на роботі – були волонтерами в криворізькому “Шелтер плюс”. Костя був активним, хотів приносити користь: працював із підлітками, мав власні проєкти та ідеї. Був людиною слова.

У 2014 році ми одружилися: разом організовували весілля. Потім усі сміялися, що наречений замість бути нареченим лавочки збирає після святкування!

Коли з’явився Костя, він ніби закрив мене своїм крилом — поруч із ним я розслабилася: він дбав про мене. Був добрим. Ніби врівноважував мене – я емоційна, швидко заводжуся, а у нього ніколи не бачила агресії. Навіть коли сердився, то просто замовкав. Міг щось сказати суворо, але завжди спокійно, ніколи не кричав.

Коли вже були діти, я могла щось емоційно сприйняти, розсердитися. А він казав: «Ти собі пороби, що тобі потрібно, а я піду з ними погуляю». І йшов.

Костя багато всього робив із дітьми – гуляв, ночами вставав, займався ними. Не кричав, не сварився з ними – а розмовляв, пояснював. Він багато працював, але я ніколи не відчувала себе «самотньою» мамою.

Щовечора Костя читав нашій старшій доньці Лії казки. Коли з’явилася молодша, Дана, я її ввечері вкладала спати, а він брав Лію і йшов читати. Дана підросла і вони мостилися на ліжко і так читали втрьох.

Я, чесно кажучи, не дуже люблю читати дитячі книжки, а вони мені тепер: «Мам, почитаєш?» — почитаю, бо це традиція від Кості.

Лія досі читає книжку, яку колись він їй вибрав, – про сто найкращих жінок світу, які чогось досягли. Лія її читає, а потім розповідає мені, яка історія їй найбільше сподобалася. Кажу: «Тато тобі обрав цю книгу ще коли ти була зовсім маленька. Але почитати сам уже не встиг».

Коли почалася повномасштабна війна, Костя відправив мене з дітьми за кордон. А сам пройшов ВЛК. Спочатку приховував це від нас. Коли розповів, що йде до війська, ми одразу повернулися додому і ще 1,5 місяці прожили разом. Спочатку Костя був три тижні на навчанні в Новомосковську. Дуже хотів піти в нашу, криворізьку, 17-ту танкову бригаду, бо коли служив в армії, був танкістком. Та потрапив у 93-тю бригаду «Холодний Яр».

Йому пропонували залишитися в Новомосковську, працювати з документами, але відмовився. Каже: «Хлопці, не кидайте мене тут, хочу з вами

Читати повністю…