Зцілення там, де дім: як працює мобільна реабілітація для ветеранів
Володимир не був кадровим військовим. До повномасштабної війни працював у Польщі, а після російського вторгнення повернувся, щоб стати на захист України.
Коли брат був на фронті, Людмила молилась лише про одне: «Божечко, щоб він хоча би не попав у полон і не пропав безвісти. Який він буде, такого мені й верни».
14 травня 2023 року Володимир дістав тяжкі поранення. Вибух пошкодив хребет, обпалив тіло й обличчя, розірвав живіт. Найважчою стала черепно-мозкова травма, яка спричинила гідроцефалію. Лікарі планують встановити шунт для відведення надлишкової рідини з головного мозку, однак поки не можуть провести операцію через високі ризики та протипоказання.
З огляду на травму Володимир не розмовляє, тому його історію розповідає Людмила.
Перші роки минули між лікарнями. Після виписки боротьба не закінчилася – вона просто перемістилася додому: «Не лягаємо вже в лікарню. Вдома в нього спокій. У госпіталі шум, люди кричать, він не може спати, дратується. А тут він поїв, поспав, усе у звичному для нього середовищ».
Її день починається і закінчується біля брата. Допомогти змінити положення тіла, зробити вправи, простежити за лікуванням, вчасно помітити зміни в його стані. Ця робота не має вихідних: «Часом хочеться опустити руки. Не хочеться нічого, розумієте? Дивлюся, сусіди: субота, неділя, вихідний, сплять, десь ідуть. А в мене кожен день одне й те саме. Але якщо я його покину, що буде? Треба триматися. Якщо буду жалітися, що мені болить чи важко, то що буде? Треба їх підтримувати, щоб вони духом не падали».
Їх – це брата і чоловіка, який також у війську.
За три роки Людмила навчилася розуміти Вову без слів. Бачить, коли він стомився, коли готовий займатися вправами, коли щось турбує. Сестра опікується братом, і з роками стала частиною ветеранської спільноти Хмельницького. У «Ветеранському просторі» міськради їй розповіли про реабілітацію вдома, яку здійснює «Карітас».
Уже кілька місяців до Володимира приїжджає мобільна мультидисциплінарна команда. Фонд має проєкт мобільної реабілітації для колишніх військових, що отримали важкі поранення. До людини приїздять саме ті фахівці, яких він потребує: реабілітолог, психолог, соціальний працівник, а за потреби – лікарі інших спеціальностей. Вони разом оцінюють стан, коригують план допомоги та підтримують родину. Адже після виписки з лікарні боротьба для більшості лише починається.
Інтенсивний етап реабілітації вдома початково триває два тижні. У цей час реабілітолог приїжджає щодня, а інші спеціалісти, а також фахівці, що забирають матеріали для аналізів – за потреби. На дому також можна зробити електрокардіограму та ультразвукове дослідження.
«Вовочка, ти радий, правда, що дівчата приїжджають?», – каже Людмила. Володимир усміхається, ніби намагається показати, що впізнав гостей і радий їм.
«Дівчата» – це соціальна працівниця Ольга Дубова та реабілітологиня Юлія Галунко. Ольга зазвичай першою знайомиться з ветеранами та їхніми родинами. Вона оцінює потреби, пояснює, як працюватиме команда, допомагає вирішувати соціальні питання і супроводжує родину в тому, що виходить за межі самої реабілітації – тримає контакт з ветеранами і родиною, координує діяльність спеціалістів, допомагає з побутовими справами, веде документацію.
У той час, коли Людмила розповідає Ользі, як минув час від останньої зустрічі, Юлія уважно спостерігає за Володимиром. Чи реагує на голос? Чи змінився м'язовий тонус? Чи легше розгинається нога? Чи розслабляється кисть? Реабілітологиня повільно змінює положення руки, обережно розгинає пальці, стежить за кожною реакцією. Для сторонньої людини ці рухи майже непомітні. Для Юлії – вони показують, чи є зміни.
«Ми пояснили, показали, склали план для Людмили. Працюємо так, щоб йому не набридало. Буває, що він не хоче займатися – тоді не змушуємо. Але навіть якщо ми прийшли, а він уже задоволений, що ми приїхали, – це теж великий результат», – каже фахівчиня.
Ще кілька місяців тому ноги Володимира майже не піддавалися рухам. Тепер м'язи поступово розслабляються. Іноді він сам показує рух, який хоче зробити.
Оживляють його не лише вправи.
Людмила згадує риболовлю, друзів, історії з довоєнного життя. Володимир сміється. Коли мова заходить про поранення, стихає, сторожко вдивляється в тих, хто говорить. Відчуває зміну настрою.
«Розказуєш історії – є емоції, є спогади. Це важливо. Раніше він взагалі не реагував, навіть на свою улюблену кішку, а тепер відгукується на музику, має улюблені відео», – каже Людмила.
У команді кажуть: після тяжкої черепно-мозкової травми такі реакції не менш важливі, ніж фізичне відновлення. Після кожного візиту фахівці обговорюють зміни, коригують план допомоги й визначають, хто має долучитися наступного разу. Реабілітолог оцінює фізичний стан, соціальний працівник працює із запитами родини, психолог допомагає ветерану та його близьким впоратися з емоційним виснаженням.
Психологиня Іванна Гочак приїжджає на візити окремо, адже співпраця із психологом є конфіденційною: у вужчому довірливому колі легше поділитися. «Коли працюємо з ветеранами наодинці, то вони розуміють, що в безпеці, і можуть розкритися. Адже не про все розповідають навіть найближчим».
Вона наголошує, що важливо бачити ширшу картину: «Ми працюємо не лише з травмою, а з людиною та її родиною. Якщо підтримки потребує сестра чи мама, це теж наша робота. Від того, як почуваються вони, залежить і відновлення ветерана».
Така праця відбувається у випадку Володимира і Людмили. «Розмовляю з Людмилою. Володимир не може поділитися тим, що його наболіло, але навіть сама моя присутність йому допомагає, бо розуміє, що він цінний і потрібний», – каже Іванна. Допомагає присутність психолога і сестрі: «Ми говоримо, я слухаю. Бачу, що сестра вигорає і прошу її берегти себе». Це делікатна підтримка, яка не може бути накинута: перед візитом вона завжди дзвонить і запитує, чи буде зручно поспілкуватися саме сьогодні. Знак згоди на розмову дає і Володимир.
Карітас Хмельницький проводить і амбулаторну реабілітацію у власному медичному центрі. Тут більше обладнання й можливостей для відновлення.
Але багатьом ветеранам дістатися туди самостійно неможливо, тому при організації діє соціальне таксі. Домашні візити стають не альтернативою реабілітаційному центру, а шляхом до нього, щоб познайомитися, вибудувати довіру, і водночас не втрачати час та продовжувати вправи. Для деяких ветеранів домашня реабілітація стає першим кроком до повернення в життя після тривалої ізоляції. Рухатися далі можна лише тоді, коли з'являється довіра і дозволяє стан.
Для багатьох, таких як Володимир, реабілітація вдома, де спокій і звичні рутини, поки єдино можлива, бо виїзди дають більше стресу, ніж результату.
Зараз команда обмежена можливостями проєкту, завдяки якому так допомагає ветеранам. Бачить і потребу, і результат. Кажуть: щоб допомогти більшій кількості ветеранів, потрібні додаткові фахівці, транспорт і ресурси.
Коли Володимир повернувся додому, Людмила не знала багато про догляд за людиною з такими травмами. Тепер виконує вправи між візитами команди, помічає тривожні зміни й знає, коли варто викликати лікаря, а коли дати братові просто відпочити. Фахівці слухають її пояснення. Для них це теж результат роботи. Вони допомагають не лише ветеранові, а й родині, поступово передаючи знання й навички, без яких щоденний догляд був би значно важчим.
Коли візит добігає кінця, Юлія ще раз уточнює план наступної зустрічі та приїзд колег. Мабуть, доведеться повторити вдома УЗД легень, адже Володимир трошки кашляє. Людмила слухає, ставить запитання, перевіряє деталі.
Перед тим як команда виходить, вона знову звертається до брата: «Попереду ще риболовля. Треба буде ловити рибу. У човен ще треба сісти».
Володимир усміхається.
Поскриптум: Що допомагає команді щодня повертатися туди, де так багато людського болю? «Мабуть, вдячність за те, що вони роблять для нас. Ми можемо хоча б трохи їм допомогти. І коли бачиш результат, розумієш, заради чого це робиш», – каже Юля. Психологиня Іванна Гочак додає: «Ми теж багато вчимося у них. Вони маленькими кроками повертаються до життя, і ми бачимо, як вони беруть сили проживати кожен наступний день».
- Останні
- Популярні
Новини по днях
6 жовтня 2026
