«Хто твій ворог?» – «Росія»: за чесну відповідь окупанти катували азовця Євгенія Смірнова
За ці слова його жорстоко побили в російському полоні. Захисник Маріуполя та боєць «Азову» Євгеній Смірнов пережив важке поранення, три роки полону та катування.
Попри все, він повернувся додому з планами на майбутнє та бажанням залишатися людиною – за будь-яких обставин.
«Я виріс у найкращому в світі місті», – так починає свою розповідь звільнений з полону ветеран-маріуполець Євгеній Смірнов.
Після навчання він працював на комбінаті ім. Ілліча, де швидко зростав у професії. Водночас усе частіше думав про службу в «Азові». Остаточно змінити життя допоміг випадок.
Травма ноги виявилася серйозною, попереду чекало тривале лікування. Але мрія про «Азов» не зникла. У 2020 році Євгеній розпочав підготовку. Зі столичної бази поїхав на фізичні тренування, що відбувалися в районі Маріуполя.
Суворий режим «азовської школи» загартовував дух маріупольця. Він вирішив не сходити з дистанції в жодному разі та отримати омріяний шеврон. Сил бігати вже майже не було, біль ставав усе нестерпнішим, тому коли треба було бігти, Євгеній просто намагався швидко йти.
Так маріуполець здійснив свою мрію і став зв’язківцем у «Азові». Тоді він ще не знав, що найважчі випробування чекають на нього попереду.
Повномасштабне вторгнення Євгеній Смірнов зустрів у наряді на КП біля Маріуполя на одній з баз полку. Каже, що після чергування встиг поспати лише пару годин, як пролунав сигнал тривоги.
Євгеній опинився під командуванням тилової служби полку. Тому першими його завданнями було знаходити провізію в магазинах Маріуполя та привозити на завод «Азовсталь». Потім він отримав наказ виходити на чергування на КП навпроти пост-моста.
Євгеній пригадує випадки, коли військові допомагали цивільним, приносили їм їжу та ліки. Вони казали людям евакуюватися з місця бойових дій, та, на жаль, не завжди вдавалося переконати їх у цьому.
Одного разу він отримав наказ зайняти позиції у зруйнованих будівлях біля драмтеатру та полювати на ворожу техніку. Там Євгеній потрапив під снайперський вогонь та дізнався по рації, що побратими відбивають штурм у Центральному районі.
Звідти маріуполець відходив з оточення. Там також загинув ще один побратим “Салах”.
Інтенсивність боїв не давала часу перепочити чи бодай зняти взуття. Берці розтерли ноги і вони почали гноїтися. Після він опинився в будівлі ДОСААФ, де облаштували контрольний спостережний пункт. Там відбувся бій, де оборонці Маріуполя понесли втрати. Тому спокійно лікуватися не було часу. Окупанти проривалися все ближче. Довелось відходити з боями. Так Євгеній потрапив на «Примор’є».
12 квітня 2022 року Євгеній Смірнов отримав поранення, яке ледь не завершилося втратою ноги. Це сталося в районі магазину «Примор’є», де тоді був шпиталь. Там легкопораненим довелось стати до строю та прикривати відхід важкопоранених. Все інше, документацію та майно, яке могло стати здобиччю ворога – спалювали. Євгеній був серед тих, хто забезпечував евакуацію іншим.
Подальші події він описує так: «Приліт, троє — “300”, один “важкий”, і це я».
Евакуювали «азовця» побратими за допомогою простирадла. Потім на авто довезли до пункту стабілізації в Приморському районі, який через декілька днів «накрила» ворожа авіація. Євгенію дуже пощастило. Знайомий медик запропонував йому перебувати не в підвалі, де засипало бетоном усіх поранених, а разом із лікарями.
Сумнозвісну переправу через річку на завод «Азовсталь» Євгеній переніс важко. Декілька разів пощастило не загинути під обстрілами та не сісти в БТР, який перевернувся б на пост-мості.
Тоді на п’ятьох залишився один автомат, але він усе одно був готовий давати відсіч окупантам. Згодом Євгенія та інших уцілілих все ж таки доставили спочатку в перший бункер «Азовсталі», а потім евакуювали вглиб комбінату.
Після 86-ти днів оборони Маріуполя задля збереження життя та здоров’я військовослужбовців вище військове керівництво віддало наказ гарнізону припинити оборону міста.
16 травня 2022 року 450 оборонців заводу «Азовсталь» вийшли в полон. 400 неушкоджених бійців супроводжували 50 важкопоранених. Серед них був Євгеній Смірнов. Цей день він і досі називає днем Х.
Коли тільки маріупольця винесли з бункера, з ним стався напад панічної атаки. Лише згодом він усвідомить, що поранення розвинуло в ньому агорафобію – боязнь перебування на відкритому просторі.
Коли він опинився в автобусі для лежачих, відчув невелике полегшення.
Автобус довіз його до окупованого Новоазовська.
Однак інші були не такими чемними. Вони забрали військову форму та гроші у полонених і, звичайно, медичної допомоги в повному обсязі ніхто не отримав.
Наступного дня Євгенія етапували в лікарню №15 у Донецьку. Про перебування там «азовець» розповідає мало: «Намагався не запам’ятовувати погане», – скромно каже він.
Там лікуванням поранених ніхто не займався, і навіть замість знеболювальних медики давали краплі від серця та жартували, що це веде до звикання. Як згадує азовець, лише деякі працівники лікарні вирізнялися людяністю. Більшість поводилася зневажливо та ставилася до поранених українців зверхньо.
Працівники Слідчого комітету РФ та ФСБ проводили допити, однак у випадку з Євгенієм — без фізичного насильства. Із 150 поранених 100 доволі швидко поїхали на обмін, однак маріупольця серед них не було. Його перевели на другий поверх лікарні, при цьому п’яний конвоїр влаштував стрілянину в стелю. Неочікувано, але в іншій палаті життя було більш комфортним: більше свободи, більше книжок та менше перевірок.
У лікарні окупованого Донецька він пробув два роки… та замість омріяного обміну його відвезли на «зону».
24 квітня 2024 року Євгеній Смірнов опинився в колонії Хрестівки, що на окупованій Донеччині. У перший день відбулася традиційна «прийомка», і навіть факт важкого поранення не позбавив катувань.
Гумовими палицями Євгенія били по спині та пораненій нозі, а одного разу електрошокером влучили у відкриту рану.
Усіх новоприбулих військовополонених відвели в дисциплінарний ізолятор, де вони мусили перебувати два тижні в умовах суворого карантину. Насправді цю процедуру проводять для того, щоб зламати волю людини: били двічі на день, не дозволяли сідати протягом дня та змушували співати російські пісні годинами. Також час від часу водили на індивідуальні бесіди. Одна з таких закінчилася для Євгенія жорстоким побиттям.
За ці слова маріупольцю довелося жорстоко поплатитися. Його збили на землю та стали стрибати по руках і голові. Коли обличчя виявилося розбитим у кров, а кістки тріщали під важкими чоботами — кати зупинилися.
Розсічену брову Євгенію зашили без наркозу та загнали в камеру.
Після двох тижнів у ДІЗО його перевели в барак №7, де умови утримання були легшими. Євгеній каже, що відчував себе навіть більш вільним, ніж у лікарні Донецька, бо бачив сонце, дихав повітрям та міг спілкуватися з побратимами. Нога постійно боліла, але навіть вдавалося отримувати знеболювальні пігулки. Дратували накази адміністрації співати пісні, стоячи весь день, а радували цікаві та ідейні люди поруч, з якими можна було говорити на різні теми.
Було б добре, якби в таких умовах хлопець дочекався обміну. Та доля склалася інакше. У грудні 2024 року його етапували в Пермську область, а саме в СІЗО міста Кізіл.
Зранку назвали список із декількох десятків прізвищ, серед яких був Євгеній Смірнов. Їм наказали очікувати транспорт та готуватися покинути колонію. Ходили чутки, що це обмін. Ворог часто застосовує такий метод, «вкидаючи» неправдиву інформацію для заспокоєння перед етапом у більш жорстке та віддалене місце утримання. Тому Євгеній каже, що хотілося вірити, що він їде додому. Але це було не так. Військовополонених, більшість із яких була захисниками Маріуполя, завантажили в поїзд. Три доби вони їхали в «столипінському» вагоні за ґратами, однак цей час «азовець» називає найлайтовішим за весь полон.
Пермське СІЗО зустріло українців гумовими кийками та гарчанням сторожових псів. Євгеній говорить, що, на диво, важкопоранених майже не били, а провели в кабінет, де допитали окремо та лише морально принижували. Наступні пів року «азовець» провів в умовах суворої примусової ізоляції.
Спочатку йому наказали стояти цілий день, як і всім іншим. Однак це було нестерпно, і «азовець» набрався мужності та попросив дозволу сидіти. Відповідь була позитивною.
Він пригадує, що одного разу інспектори стали ходити коридорами та кричати, що тепер режим пом’якшився. За новими правилами тепер можна не заплющувати очі, коли дозволяють підіймати голову, та не кричати слова подяки за їжу. Однак це були тимчасові заходи, бо в СІЗО приїхала прокурорська перевірка. Як тільки вона закінчилася — побиття та знущання знову стали повсякденною реальністю для полонених.
Євгеній каже, що це був морально важкий період, однак усе залежить від оточення та внутрішніх переконань. Особливо для нього цінно було те, що поруч був друг, з яким вони познайомилися ще в донецькому шпиталі.
Те, що обмін буде в найближчий час, Євгеній зрозумів за кілька днів до цього. Трохи покращилося ставлення, його почали викликати для фотографії та заповнення якихось документів. 10 червня 2025 року його викликали з камери та наказали збиратися. Весь час у Кізілі він був без милиць, тому до автозаку довелося підніматися сходами на одній нозі. Євгеній дивується тому, що в автозаку їх змушували співати пісні, ніби прощаючись з Росією. З зав’язаними очима та руками оборонців України завели до літака, і через Білорусь повезли на обмін.
Коли трап відкрився і Євгеній побачив «швидкі», що повезли його до кордону, він завмер від щастя. Слова застрягли в горлі, а в серці зародилася тиха, несказанна радість.
Після медичних процедур у Чернігові та лікування в Києві його направили до львівського Superhumans Center. Саме там зараз перебуває Євгеній, чекаючи на операцію.
Зараз йому значно краще, і він уже може пересуватися без милиць, хоча до повного відновлення після операції пройде не менше двох років.
Читайте також: Влад Сентяков писав книгу у полоні — російський інспектор спалив 220 сторінок рукопису
- Останні
- Популярні
Новини по днях
7 червня 2026
