Одна кров на всіх: історії українців, які завдяки донорству рятують життя
Кожні дві секунди хтось у світі потребує переливання компонентів крові. А кожна третя людина хоча б раз у житті може зіткнутися з необхідністю такої допомоги. За цими цифрами — тисячі історій пацієнтів, для яких донорська кров стає шансом на одужання або навіть порятунок життя.
За словами завідувачки відділу комплектації та медичного обстеження донорів з рекрутингом Центру служби крові НДСЛ "Охматдит" Інни Вільшанівської, потреба у донорах існує постійно.
За останні роки культура донорства в Україні суттєво змінилася. Якщо на початку повномасштабної війни українці масово приходили до центрів крові через гостру потребу допомогти, то сьогодні формується спільнота регулярних донорів, які здають кров системно і свідомо.
Серед них — як звичайні українці, так і ті, хто щодня служить державі: прикордонники, слідчі, працівники державних установ, медики та волонтери тощо. Проте незалежно від професії їх об'єднує спільне бажання — допомагати іншим. У кожного з них своя історія. Хтось прийшов на першу донацію через прохання врятувати пораненого. Хтось — після історії онкохворої дитини. Для когось донорство стало способом підтримати українських військових, а для когось — життєвим принципом.
До Всесвітнього дня донора крові, який щороку відзначають 14 червня, TrueUA розповідає історії українців, які регулярно діляться частинкою себе заради незнайомців і доводять: іноді кілька хвилин у донорському кріслі можуть подарувати комусь ціле життя.
Для когось донорство починається з випадкового оголошення, для когось — із прохання про допомогу, а для когось — із власної втрати. Героїні цього розділу прийшли до донорства різними шляхами, але кожна з них переконана: кров ніколи не буває зайвою, а кілька хвилин у донорському кріслі можуть стати для когось шансом на життя.
Пані Діана з Полтави вперше стала доноркою у 2019 році. Каже, що тоді вирішила спробувати радше з цікавості.
Перед першою донацією було трохи страшно, однак хвилювання швидко минуло, щойно вона опинилася в обласному центрі переливання крові та побачила, скільки людей приходять туди добровільно.
Процедуру пані Діана запам'ятала у деталях: анкета, перевірка тиску, аналізи, і не тільки:
Перша донація минула легко, без запаморочення чи погіршення самопочуття.
Після цього була тривала перерва через щільний графік роботи. До донорства Діана Власова повернулася лише 2023 року. Відтоді вже здала кров 17 разів і один раз — плазму.
Сьогодні вона дивиться на донорство не лише як людина, яка здає кров, а й як медик. У своїй практиці неодноразово бачила, як родичі пацієнтів із важкою анемією чи іншими захворюваннями терміново шукають донорів. Втім, особистий досвід зробив для неї тему донорства ще ближчою.
Улітку 2022 року її молодший брат отримав тяжке поранення на Харківському напрямку. До лікарні його доставили з гемоглобіном 74 при нормі 140-160.
Згодом її брат загинув на позиції. Саме тому сьогодні вона особливо добре розуміє, наскільки важливими є донори.
Пані Діана переконана: особливо зараз, під час війни, потреба у крові є постійною — як для військових, так і для цивільних, онкохворих, породіль та пацієнтів після операцій.
Пані Анна нині живе у Польщі, навчається на біолога та працює репетиторкою з біології й хімії. Серед її захоплень — книжки та вишивка. Свою першу донацію вона зробила у 19 років, тоді її мотивувала цікавість.
У клініці, де здавала плазму, працювали біотехнологи — фахівці за її першою спеціальністю. Тож це була нагода не лише допомогти, а й ближче познайомитися з майбутньою професією. На відміну від багатьох інших донорів, Анна не боялася уколів. Більше хвилювалася через вагу.
Згодом донорство набуло для неї зовсім іншого значення… У 2022 році її чоловік під час контрнаступу на Харківському напрямку отримав важке поранення і ледь не загинув через втрату крові.
Тоді лікарям вдалося врятувати його життя. Проте згодом чоловік загинув на війні. Саме тому тема донорства для Анни Нехай сьогодні має особистий вимір. Вона добре знає, що в критичний момент наявність донорської крові може стати вирішальною.
Сьогодні вона тимчасово не є доноркою через проживання за кордоном. Крім того, певний час лікарі відмовляли їй у донаціях через низький гемоглобін. Проте після приїзду в Україну пані Анна планує знову повернутися до донації.
Катерина Лутаєва працює у медійній агенції, багато подорожує Україною, займається спортом і волонтерством. До донорства її привела історія благодійного фонду "Таблеточки". Пригадує, що якось натрапила на матеріали про допомогу онкохворим дітям і настільки зацікавилася темою, що почала більше читати про роботу фонду. Згодом друзі запропонували разом долучитися до донорської акції.
Боялася, що не допустить медична комісія, переживала, як почуватиметься після процедури, уважно вивчала всі рекомендації для донорів. Втім, уже після першого досвіду зрозуміла, що її організм добре переносить здачу крові.
Згодом почала регулярно долучатися до акцій "Таблеточок", ДонорUA та інших організацій. Особливим моментом став перший візит до "Охматдиту", після чого вона вирішила, що хоче підтримувати саме маленьких пацієнтів кардіологічного відділення:
Після початку повномасштабної війни її мотивація змінилася. Тепер вона регулярно здає кров для військових госпіталів.
Донорство стало для неї не лише способом допомагати, а й своєрідною внутрішньою опорою:
Вона зізнається, що особливо зворушують випадкові зустрічі зі знайомими на донаціях або історії людей, які перетворюють здачу крові на особливу подію:
Сьогодні вона намагається дотримуватися власного графіка — приблизно чотири донації на рік. А тим, хто досі не наважується зробити перший крок, радить не боятися та більше дізнаватися про донорство:
За словами завідувачки відділу комплектації та медичного обстеження донорів з рекрутингом Центру служби крові НДСЛ "Охматдит" Інни Вільшанівської, потреба у донорах залишається постійною.
Донорська кров необхідна пацієнтам онкологічних та гематологічних відділень, дітям після трансплантації кісткового мозку, людям із важкими травмами, опіками та масивними кровотечами. При цьому деякі компоненти крові мають дуже короткий термін придатності. Наприклад, тромбоконцентрат зберігається лише п'ять днів. Саме тому центри крові не можуть створити запас "на роки вперед" і постійно потребують нових донорів.
Інна Вільшанівська зазначає, що після початку повномасштабної війни українці стали значно активніше долучатися до донорського руху. Багато хто прийшов на донацію вперше саме через бажання допомогти військовим і цивільним, які постраждали від війни. Втім, потреба в крові не зникає навіть тоді, коли новини перестають повідомляти про чергові масові акції.
Саме тому найціннішими для системи є регулярні донори — люди, які повертаються знову і знову.
Війна зробила донорство ще важливішим для України. Щодня кров потрібна не лише пацієнтам лікарень, а й пораненим військовим, які отримують допомогу на стабілізаційних пунктах, у шпиталях та медичних центрах по всій країні. Саме тому серед тих, хто регулярно приходить до центрів крові, дедалі більше військовослужбовців та ветеранів.
Показовим став рекорд України, який цьогоріч встановили прикордонники Західного регіонального управління ДПСУ. До масштабної донорської акції одночасно долучилися понад 400 військовослужбовців у кількох містах країни, здавши майже 200 літрів крові. Втім, за кожною такою донацією стоїть особиста історія людини, яка добре знає ціну людського життя.
Іван служить у 15-му мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон" і вже 27 років працює у прикордонному відомстві. Серед його захоплень — йога, психологія, туризм, археологія та здоровий спосіб життя.
Донором став ще у 18 років під час навчання в Національній академії прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького. Тоді курсантам повідомили, що один із їхніх товаришів потрапив у ДТП і терміново потребує донорської крові.
Попри те, що минуло понад два десятиліття, Іван добре пам'ятає свої відчуття. Каже, що страху майже не було, адже думка про можливість врятувати людину перекривала будь-які сумніви.
За роки служби його ставлення до донорства лише зміцнилося. Особливо після початку повномасштабної війни. Прикордонник неодноразово перебував у районах бойових дій та на власні очі бачив наслідки важких поранень.
Особливо його вразив випадок, коли медики на стабілізаційному пункті були змушені самі ставати донорами, щоб урятувати пораненого:
Сьогодні Іван називає донорство проявом людяності. Займатися донацією його мотивує ідея про те, що, "можливо, саме твоя крапля крові врятує комусь життя". Також він переконаний, що для України донорство має особливе значення саме через війну.
Майор 7-го прикордонного Карпатського загону Павло Піковець добре знає ціну людського життя. Оборона Маріуполя, важке поранення, полон в Оленівці та тривала реабілітація — усе це він пережив особисто. Сьогодні пан Павло продовжує службу, займається спортом та регулярно здає кров.
Він не пам'ятає своєї першої донації, адже донором став багато років тому. Кров здавав як для незнайомих людей, так і для друзів, які потребували допомоги. Особливого значення донорство набуло для нього під час оборони Маріуполя. Після поранення руки під час прориву до "Азовсталі" Павло опинився у польовому шпиталі "Залізяка" — саме там й став свідком історії, яку пам'ятає досі.
Інформацію передали по радіостанції.
Саме ця історія остаточно переконала його, що донорство — це не просто добра справа. Прикордонник радіє, що дедалі більше українців усвідомлюють важливість донорства. Його підтримує і дружина, яка також неодноразово ставала доноркою. Для себе ж він сформулював простий принцип:
54-річний лучанин Олег Франчук понад три десятиліття служить державі. Нині він очолює групу вогневої підтримки Волинського прикордонного загону, а у вільний від служби час допомагає рятувати життя інших людей. Донором він став ще 1990 року — під час навчання у військовому училищі.
Одним із найяскравіших спогадів став випадок, коли під час занять із бойової підготовки курсант випадково прострілив собі стегнову артерію.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
14 червня 2026
