«Після апеляції йому додали ще півроку увʼязнення»
71-річний Сергій Єрьоменко — колишній військовий та працівник ДСНС. Після початку повномасштабної війни залишився в окупації на Луганщині, щоб доглядати за лежачою матір’ю. У листопаді 2022 року його затримали росіяни, а згодом звинуватили у шпигунстві та засудили до 13,5 років ув’язнення.
Донька Сергія, Поліна, каже, що найважчими були перші місяці суцільної невідомості. Сьогодні зв’язок із батьком родина підтримує лише через листи та адвокатів.
Попри вік і погіршення здоров’я, Сергій продовжує триматися і в кожному листі нагадує рідним головне – не втрачати віри в те, що він повернеться додому.
«На початку повномасштабного вторгнення ми жили в Сіверськодонецьку. Я виїхала звідти 16 березня 2022 року. А батько залишався в селі Новоолександрівка на Луганщині. Вони не могли виїхати через сімейні обставини — вдома була лежача бабуся, яка потребувала постійного догляду. Перший час ми ще підтримували зв’язок телефоном, і про окупацію він також сказав мені в телефонній розмові. Батькові на той момент було 67 років. Він був військовим пенсіонером, після служби працював у ДСНС, мав статус учасника бойових дій. Спочатку росіяни до нього приходили нібито просто познайомитися. Потім були обшуки. Пам’ятаю, батько розповідав, що після одного з таких візитів росіяни почали поводитися зовсім по-іншому, коли побачили його військову форму та дізналися про його минуле».
«20 листопада він сказав, що збирається поїхати до Сватового — купити продукти, ліки та інші необхідні речі. Там ще можна було щось знайти. Він пообіцяв передзвонити, коли буде на місці. Але цього дзвінка я так і не дочекалася. Згодом до мене потрапило відео, записане окупантами вже під час його перебування в полоні. На цьому відео батько говорить те, що від нього вимагали говорити. І саме тоді я остаточно зрозуміла: усе, що відбувалося протягом цих місяців — обшуки, перевірки, постійна увага до нього — не було випадковістю. Його цілеспрямовано вели до цього затримання. Перший раз я побачила його після затримання на відео, яке росіяни оприлюднили вже через кілька місяців. Це було дуже важко. Було видно, що йому важко рухатися, він кульгав, ледве йшов. Коли його кинули на землю, він стогнав від болю».
«А потім на сім із половиною місяців він просто зник. Звістка з’явилася лише в липні 2023 року. Мені зателефонували з російського номера, чоловік представився адвокатом батька і сказав, що я можу коротко з ним поговорити. Нам дали буквально три хвилини. За цей час тато встиг сказати головне — що живий і що перебуває в московському СІЗО “Лефортово”. Після багатьох місяців невідомості навіть ці кілька хвилин значили дуже багато. Саме там йому повідомили, що його звинувачують за шпигунство. Потім його повернули до Луганська, де вже готували “суд”. У червні 2024 року відбулося закрите засідання. Вирок — 13 років ув’язнення. Після апеляції термін збільшили ще на пів року. Після вироку його продовжили етапувати через різні місця утримання. Згодом стало відомо, що наприкінці 2024 року батька перевезли до міста Брянка, в Луганській області. Наскільки нам відомо, саме там він перебуває зараз».
«З листів і через адвокатів я знаю, що психологічно він тримається. Він пише, що не змінює своєї позиції, хоча росіяни пропонували йому російський паспорт і пенсію. Батько від цього відмовився. У листах він майже не говорить про власні страждання, більше пише про те, що треба триматися і не втрачати надії. Зараз я знаю, що батько пересувається з палицею. У нього серйозно погіршився зір — майже не бачить на одне око. Здоров’я загалом стало набагато гіршим».
«Він дуже любить людей і тварин, завжди відкритий до спілкування. У нього є улюблена жартівлива фраза: “Мене люблять собаки, жінки й п’яниці” (посміхається). І справді, він легко знаходить спільну мову з будь-ким. За фахом батько зв’язківець. Він вміє ремонтувати техніку, розбирається в електроніці, дуже начитана та допитлива людина. Найбільше він любить свою родину. Дуже пишається онуками, проводив з ними багато часу, допомагав з навчанням. Для дітей він людина, яка може пояснити навіть найскладніші речі просто і цікаво».
«Я продовжую говорити про нього, звертатися до всіх можливих інстанцій, брати участь у зустрічах та заходах. Бо це мій батько, і я не маю права опускати руки. Мені дуже хочеться, щоб держава приділяла більше уваги цивільним полоненим. Ми бачимо, як повертають військових, і це дуже важливо. Але в російських тюрмах залишаються тисячі цивільних українців, про яких знають значно менше. За кожним із них стоїть родина, яка роками чекає, бореться і живе між надією та невідомістю. Я хочу, щоб про цих людей пам’ятали. І щоб одного дня мій батько теж повернувся додому».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
5 червня 2026
