Що чекає на вищу освіту у 2024 році
Два роки повномасштабної війни показали стійкість освіти, але водночас і гостру потребу переосмислення її змісту. Які зміни чекають на вищу освіту у 2024 році? Що буде із держзамовленням та що таке грантове співфінансування навчання? Чому сучасним студентам потрібна індивідуальна освітня траєкторія та як це втілити на практиці?
Про це розповідає заступник міністра освіти і науки України Михайло ВИННИЦЬКИЙ. У цій розмові ключовими стали слова «суб’єктність студента і викладача».
– Знаю з ваших попередніх публічних виступів, що ви — відчайдушний оптиміст. Тому почнімо розмову із сильних сторін української вищої освіти — у чому вони, на вашу думку?
– Найважливіша сильна сторона української вищої освіти — це наше вміння передавати знання. Західна освіта побудована на концепті дослідницької діяльності і розвитку широкої ерудиції студента. В елітних світових закладах роблять наголос на світогляді та широті компетентностей. Натомість у нас — на глибині знань.
Я маю власний досвід порівняння: навчався в Кембриджі і викладав у Гарварді. Тому чудово розумію, що таке викладати третьокурснику топового світового вишу і третьокурснику українського університету. У більшості випадків український третьокурсник знає більше, ніж його одноліток з провідного західного вишу. Наші знають факти, формули, начитані. Це не означає, що український студент вміє висловитись, презентувати себе, що він стільки світу бачив, як студент елітного універу на Заході. Справді, світоглядні речі і м’які навички у нас відстають, проте hard skills — знаннєва складова у наших студентів надзвичайно висока. І це, звісно, відображається на таких важливих галузях, як IT-індустрія — вона постала саме з високого рівня математичних знань у випускників наших інститутів і університетів.
Я здобував гуманітарну освіту на Заході і за програмою мобільності один семестр навчався у Дніпрі (далекого 1991 року), моїм керівником був історик Сергій Плохій. Пригадую, як виходець із західної системи я вмів порівнювати ідеологеми мислителів XVIII століття Франції та України і навіть написав курсову роботу, у якій порівнював ідеї в Конституції Пилипа Орлика з ідеями Жан-Жака Руссо і Монтеск’є. При цьому я зовсім не знав дат: не міг, приміром, одразу сказати, коли відбулася Полтавська битва, коли помер Мазепа. Ось і ця різниця: західна освіта — про концепти та ідеологеми, українська — про факти.
АЛЕ КОНЦЕПТИ БЕЗ ФАКТІВ НЕ ДАЮТЬ НАМ ЯКІСТЬ, ТАК САМО, ЯК ФАКТИ БЕЗ КОНЦЕПТІВ НЕ ДАДУТЬ КОМПЕТЕНТНОСТІ. УСІ ТРАНСФОРМАЦІЇ У ВИЩІЙ ОСВІТІ ЗАРАЗ БАЗУЮТЬСЯ САМЕ НА ТОМУ, ЩОБ ЗНАЙТИ БАЛАНС, ЯК КАЖУТЬ АНГЛІЙСЬКОЮ: TAKE THE BEST FROM THE WEST, LEAVE THEM THE REST.
– Чи не звучить поняття «передання знань» як трохи застаріле? Адже в кожного є доступ до інформації.
– Універсальний доступ до даних ще не означає доступ до знань, і це точно не те саме, що компетентність. Потрібно розуміти, що ти шукаєш, де ти це шукаєш і як ти використаєш те, що знайдеш. Справді, сьогодні запам’ятовувати факти значно менш важливо, ніж було кілька десятиліть тому. Проте саме факти дають контекст, щоб копати глибше. Тому ні, передання знань і сьогодні не звучить застаріло.
Повертаючись до вашого запитання, у чому перевага української освіти, то скажу так: ми маємо міцний фундамент, на якому можемо звести хороший будинок і розвивати його. Чи має проблеми той будинок, що зараз стоїть на фундаменті? Безперечно: десь прогнили стіни, десь вони завалились, десь змінилося навколишнє середовище і будівля стала менш актуальною. Але ми цілком можемо збудувати нову сучасну структуру на тому міцному фундаменті.
– Продовжуючи вашу метафору із прогнилими стінами: які нагальні проблеми та виклики ви бачите у вищій освіті?
– Сьогодні понад 70 % українських випускників шкіл ідуть здобувати вищу освіту. Це проблема, адже означає, що маємо певний «фетишизм» щодо дипломів. Я називаю це «культура відчіпного»: молода людина вступає до вишу, щоб від неї відчепилися батьки, мовляв, «от отримаю диплом, більше мене не чіпайте». Дійсно, ця молода людина якось закінчує виш, отримує диплом, і ось з таким ставленням «на відчіпного» входить у життя. У результаті маємо відповідне ставлення до роботи, до академічної доброчесності — от виконав вимоги, здав щось там, відчепіться! Такий світогляд точно не стимулює інновації, власні ініціативи, суб’єктність.
– Яке запитання має поставити собі випускник школи, роздумуючи, куди вступати?
– Я зараз говорю не лише як заступник міністра, але і як батько: випускник має чітко дати собі відповідь на запитання «Навіщо я йду в університет?» У мене навіть є лекція для студентів, під час якої я презентую таку собі ієрархію мотивації: на найнижчому рівні — це мотивація заради виживання. У контексті вступу це звучить так: «Якщо не вступлю в універ, мама приб’є». Тоді як сама ідея університету побудована для вищих щаблів мотивації: вступаю, щоб досягти чогось у житті, щоб зрозуміти світ навколо, щоб бути частиною певної спільноти. І найвищий рівень — щоб цій спільноті, яка відображає мої цінності, служити.
Ось це і є ідеальний студент для викладача, бо викладач готовий показати йому, який складний і різноманітний світ, який він неймовірно цікавий. На жаль, маємо не малу частку студентів, які вступають у вищу освіту з невідповідною мотивацією.
САМА ІДЕЯ УНІВЕРСИТЕТУ ПОБУДОВАНА ДЛЯ ВИЩИХ ЩАБЛІВ МОТИВАЦІЇ: ВСТУПАЮ, ЩОБ ДОСЯГТИ ЧОГОСЬ У ЖИТТІ, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ СВІТ НАВКОЛО, ЩОБ БУТИ ЧАСТИНОЮ ПЕВНОЇ СПІЛЬНОТИ. І НАЙВИЩИЙ РІВЕНЬ — ЩОБ ЦІЙ СПІЛЬНОТІ, ЯКА ВІДОБРАЖАЄ МОЇ ЦІННОСТІ, СЛУЖИТИ.
– Маємо і зворотний бік ситуації: навіть неправильно вмотивований студент усе ж хоче отримати диплом: попит породжує пропозицію, тож маємо надзвичайно високу кількість закладів вищої освіти в Україні. Назвіть точну цифру і прокоментуйте, що це про нас говорить?
– Скажу більше, вражає не лише кількість закладів освіти, а й співвідношення кількості студентів та кількості викладачів. Маємо розуміти, що сьогодні найбільшою проблемою в Україні є демографія.
Тож дивимося: у 2023 році на підконтрольній Україні території 360 тисяч випускників завершили навчання в школі. 15 років тому, у 2008, ця цифра становила 630 тисяч випускників. Отже, інфраструктура розрахована на 630 тисяч, а маємо 360 тисяч.
Тепер щодо кількості закладів освіти: маємо 169 державних, 40 комунальних та ще 105 приватних, загалом — 314 закладів вищої освіти. Окрім цього, ще 12 вищих військових закладів, кілька десятків закладів післядипломної освіти, наукових установ, коледжів, філій і так далі.
У 2008 році на один університет припадало в середньому 6 700 студентів. У 2023 році цей показник падає до 3,5 тисяч студентів на один заклад.
Постає питання: чи доцільно утримувати велику кількість маленьких закладів? І відповідь на нього лежить не лише в економічній площині. Адже якщо ми вважаємо пріоритетним виховання ерудиції та широкого світогляду, то маємо розвивати суб’єктного студента: молоду людину, яка здатна здійснювати вибір і брати за цей вибір відповідальність. Студент у маленькому виші, за визначенням, має звужений вибір дисциплін, можливостей, лабораторій, траєкторій навчання. Отже, велика кількість маленьких закладів — це обмеження вибору для студента. Тому коли говоримо про індивідуальні траєкторії та суб’єктність студента, ми паралельно маємо говорити про укрупнення та модернізацію інфраструктури, інакше ми не можемо забезпечити молодій людині того вибору, який потрібен для світоглядної складової вищої освіти.
КОЛИ ГОВОРИМО ПРО ІНДИВІДУАЛЬНІ ТРАЄКТОРІЇ ТА СУБ’ЄКТНІСТЬ СТУДЕНТА, МИ ПАРАЛЕЛЬНО МАЄМО ГОВОРИТИ ПРО УКРУПНЕННЯ ТА МОДЕРНІЗАЦІЮ ІНФРАСТРУКТУРИ, ІНАКШЕ МИ НЕ МОЖЕМО ЗАБЕЗПЕЧИТИ ТОГО ВИБОРУ МОЛОДІЙ ЛЮДИНІ, ЯКИЙ ПОТРІБЕН ДЛЯ СВІТОГЛЯДНОЇ СКЛАДОВОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ.
– Укрупнення — звучить, як дуже непопулярне рішення. Які ще трансформації зустрічають спротив спільноти викладачів?
– Зовсім не переживаю за популярність. Як заступник міністра я прийшов у МОН не для того, щоб мене любили, і я дуже добре розумію, що часом треба приймати важкі рішення. Коли людина йде до лікаря, бо щось болить, а лікар каже робити операцію, це теж навряд чи подобається пацієнту.
Наша система освіти дійшла до того, що нам справді треба робити деякі хірургічні втручання. Якщо говоримо про суб’єктність студента, то це означає, що у 17–18 років він повинен мати максимальний вибір, але також мати можливість цей вибір змінити у процесі навчання. Ми сьогодні живемо в культурі, де вища освіта є практично безальтернативним шляхом випускника школи, і це ми навряд чи змінимо найближчим часом. Проте ми можемо зробити вищу освіту цікавою, такою, що мотивує до пошуку, до цікавості, до розвитку суб’єктності.
У деяких випадках шлях здобуття вищої освіти може бути коротшим — ми вже зараз маємо прописану в законі можливість трирічного бакалаврату. Це 180 кредитів. Поруч із такими коротшими програмами постане можливість обрання індивідуальної освітньої траєкторії, за якою завершення чотирирічної програми на 240 кредитів також стане можливим за три роки. Або навпаки: якщо молода людина поєднує навчання з роботою, 4-річну бакалаврську програму можна буде розтягнути на 5–6 років.
А ще законопроєктом щодо індивідуальних освітніх траєкторій ми пропонуємо уможливити міждисциплінарні бакалаврські програми. Відповідно, якщо вступник вагається, чи хоче бути, наприклад, політологом, соціологом чи соціальним працівником, то матиме можливість вступити спочатку на галузеву програму із соціальних наук, а пізніше обрати спеціальність на другому році навчання. Це зробить освіту цікавішою і більш конкурентною всередині самого закладу.
Також пропонуємо збільшити можливості вибору предметів, бо коли студент обирає предмети, він також обирає якісних викладачів. До речі, ідея вибірковості предметів зустрічає найбільше спротиву, адже багато викладачів звикли, що їхні предмети обов’язкові, отже їм забезпечені ставки. З точки зору студента ця обов’язковість не сприяє якості освіти. Навпаки, студент у програмі з великою кількістю обов’язкових предметів потрапляє в те, що я називаю «труба»: до нього ставляться, як до матеріалу, якому за
- Останні
- Популярні
- Травень, 05
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
6 травня 2026
