«Добре, що я не знав, що це найскладніша гора» — ветеран Олександр Баталов про межі можливого
Масажист і остеопат. 15 років практики. На старті повномасштабної війни Сашко отримує від військкомату відмашку чекати – тоді ще черги охочих були вдягнути піксель.
“Я чекати не хотів. Пішов на тактичну медицину, на тактичну, воєнну підготовку і зрозумів, що поки в мене є час і можливість заробляти кошти, буду скуповувати собі все”, – пригадує чоловік.
Олександра мобілізували взимку 2023 року. Зробили стрільцем-санітаром. Мовляв, ти масажист, значить, розумієшся в анатомії, біології, будеш стрільцем-санітаром.
“Ініціатива мене любить. Я зрозумів, що поки нас комплектують, ми сидимо всі. Своєму командиру ротному кажу: "Давай я буду тренувати хлопців". Бо всі сидять або лежать, відбуваються якісь рухи, але технічні. Я ж масажист-остеопат, але я викладав пілатес, йогу, фітнес розумію, плюс сам займаюся давно спортом”, – розповідає Сашко.
Так він почав тренувати своїх хлопців: “Коли нас забрали на полігон, коли ми вже приїхали на базову військову підготовку, вже були треновані. Хлопці потім дякували: "Саня, завдяки тому, що ти нас підготував, ми витримуємо це навантаження". Від того, який буде наш фізичний стан, ми можемо зробити більше і захистити більше територій, наших життів, тому що ми витриваліші будемо”.
Коли команда поїхала в напрямку Донбасу, Олександр вже був командиром відділення і мав у підпорядкуванні десяток бійців: “У нас у відділенні було все. Прийшов командир відділення, командир нашої роти, в будинок, де ми жили, заходить: Саня, де ти все побрав? Коли одні жаліються, ти робиш". У цьому основа. Якщо ти хочеш щось змінювати, не треба думати, що хтось повинен це робити. Починай з своїх кроків”.
Олександр прослужив десь пів року, до цього дня. “Відбувся бій, досить жорсткий, нас 20 чоловік зачищали посадку, – пригадує Сашко. – Ми потрапили під обстріл шалений, мінометний, артилерійський, пішов контактний бій, почали ще потрапляти на мінні поля”.
В наших бійців пішли перші підриви, кілька хлопців одразу отримали ампутації. Друг Олександра так отримав дуже високу ампутацію і зрештою вижити не зміг.
“А я там турнікет наклав, там відпрацював, почав зі свого автомата з контактним боєм відстрілюватись. Всі свої 12 магазинів відстріляв. У рюкзаку ще 10 магазинів було. Я до рюкзака, пакуюсь, і в якийсь момент відбувається вибух. Я, мабуть, трішечки змістився на сантиметри в сторону і відбувся підрив”, – розповідає Олександр.
Каже, зразу зрозумів, що з ногою щось трапилось. І тут спрацювала навичка, якої він навчився ще на базовій підготовці. Їх навчали, що міни не працюють поодинці. Їх завжди ставлять в парі, щоб зробити більше шкоди: “Я зрозумів: якщо підірвалась одна, десь є зараза друга. Хлопцям своїм кричу: "Я 300, але до мене обережно підходьте, тут щось є під ногами".
Через кілька місяців після цього дня Сашку розповіли, що ще одна мін лежала в сантиметрі від нього. Її бійці побачили, обережно перемістили. Сашко підозрює, якби сам собі надавав тоді допомогу, то другою міною втратив би руки, і навряд чи вижив би.
6,5 год Олександра не могли евакуювати з поля бою: “Перший звук, який був приємніший, мабуть, за все життя, це звук гусениці, нашої гусениці, яка їде нас забирати, – пригадує військовий. – Коли чекаєш, розумієш, що вижити хочеться. Але страждань немає в цьому моменті, тому що біль шалена. Найпростіший варіант – вирубиться. Але я такий: ні, хочу залишатися в свідомості. Тому що статистично для людини свідомості шансів вижити більше. І я крутив свою ногу, щоб вона боліла більше, щоб мене цей трошки шок якийсь більше активував”.
Ще шість годин після підриву Сашко був у свідомості. На евакуації всю потрібну інформацію сказав, від групи крові до контактних телефонів і військової частини: “Говорю: "Ще щось від мене треба?" Ні? Тоді вирубайте мене. Не можу це терпіти". Коли прийшов свідомість в швидкій, проводжу рукою по нозі і розумію, що її немає. І такий: "Ок, це вже, мабуть, тепер моє нове тіло і тепер новий я".
Перші тижні Олександра регулярно оперували у госпіталі. Далі ще місяць – і його чекав реабілітаційний центр.
“Думаєш: "Вах, зараз на протез". Вони: "А ні, Олександр, треба тренуватися, готуватися, бо набряки, треба зміцнювати м'язи, це протез. Ти звикаєш до своєї ноги, знаєш, воно працює, класно ходиш, а протез, коли тобі приносять, ти такий: "Клас!" Потом такий взуваєш: "А як на нього ходити? Він же не контролюється. Ти мозку не можеш дати сигнал, щоб він там витримав стопу чи ще щось. І трошки фрустроване відчуття, але поміж тим дуже. Ну, мабуть, це були перші сльози, коли ти стаєш на дві ноги. І це таке приємне відчуття всередині. Ти не знаєш, наскільки воно буде ходитися, коли ти стоїш на двох ногах. І це неймовірне відчуття”, – пригадує Сашко.
Розповідає, що реабілітологи готували його до життя на протезі. Мав одне тренування на день. Каже фахівцям, що хоче ще, відчуває, що тіло здатне. Так перейшли до двох тренувань на день: “Я ходив на два тренування, а потім брав милиці і в парк. І туди-сюди постійно курсував. Тобто про це якраз про те, що є протоколи, а є ще бажання. І коли твоє бажання вище, чим протоколи, ти робиш все, що можеш. Від того, наскільки ти сам себе мотивуєш на життя, буде залежати, наскільки будеш шукати інструменти і наскільки швидко приймеш свою травму. Бо від прийняття травми буде залежати твоє і ментальне, і фізичне одужання. Коли хочеш, тобі реабілітолог допоможе, психолог, лікар, а коли ти не хочеш нічого, будеш казати: "Ні, воно не працює”. Бажання, усвідомлення і рух – основні кроки, щоб ти міняв свою призму і рухався вперед”.
Під час реабілітації тренерка підійшла з Олександра і сказала: “Ти їдеш на гольф”. Здивувався. Тоді ще навіть протеза не мав. Але таки поїхав – і не пошкодував. Йому так сподобалось: “Ти повертаєшся в реабілітаційний центр, ти відчуваєш себе усміхнутим більше, енергії ще більше”.
Так у житті Сашка з’явився адаптивний спорт. По суті, це ті самі активності – волейбол, регбі, стрільба з лука та інші – адаптовані під людей з різними фізичними параметрами. Олександр все більше вникав у нього і ”зрозумів, що адаптивний спорт класно впливає. Ти змінюєш свій психоемоційний стан”.
Якось фонд “Повернись живим” організував баскетбол на колісних кріслах. Закрита територія. Побратими з посестрами. Всі свої. Спочатку – дивно грати в таку гру – крутити колесо, паралельно ловити м’яча… Та потім – втягнулися.
“Ми отримали спільноту, нових друзів, новий заряд! – розповідає Олександр. – Він дає можливості маленьких перемог. Ти здобув, ти закинув м'яч, тобі аплодує весь зал. Ти такий вау. Оці маленькі перемоги в адаптивному спорті дають тобі іскру. Далі ти повинен підтримувати цей вогонь, щоб він запалився. І так поєднується підтримка себе, фізичної форми, психологічного стану, нових подорожей. Я просто йшов дуже відкрито до того, що буде нове”.
A post shared by «Мені тільки спитати» (@tilky_spytaty)
До речі, про нове. З реабілітаційного центру Олександр вийшов уже на протезі. Далі його чекав незвичний досвід – запрошення на економічний форус у Давос. Відкрити виставку: “Для мене був виклик, ти їдеш в іншу країну, комунікуєш на міжнародному рівні, ти там з президентом Дудою стоїш в одному метрі. Коли зранку був сніданок в Давосі, я там теж спіч говорив. І після підходить один бізнесмен: "Олександре, що вам треба?". Я своїм зразу хлопцям пишу: "Що вам треба?"
Кажуть: "Скільки всяких речей треба перевозити. Нам треба фура". І через тиждень була фура. Я зрозумів, що амбасадорська робота впливає”.
Потім був безпековий форум у Мюнхені, Вашингтон, Пентагон, спілкування з конгресменами і сенаторами: “Якщо ти на рівні Вашингтона говориш: якщо ви дасте оцю техніку от стільки-то, наші хлопці зможуть тримати кращу лінію зіткнення, або навіть рухатись вперед, і вони це роблять, це вже про швидкість допомоги. Показати навіть протез. Кажу: “Можливо, мою ногу можна було б врятувати. Але очікували 6,5 год, бо в нас не було чим дати відсіч, накрити артилерію, яка по нас працювала. Це від вас залежить, наскільки це швидко б до нас прийшло. Вони це розуміють і зразу включаються, тому що один раз побачить достатньо, чим говорити сотні тисячі раз”.
Якось Олександр побачив анкету на відбір на поїздку в Adaptive Sports Center для реабілітації військових у Колорадо. І – пройшов. Спробував різні фізактивності – навіть поплавав на каяках. І – їх привезли на скелі і скелелазіння.
“Я розумію: протез в сторону, є дві руки і нога. Починаю лізти, важко. Десь якісь моменти дивишся і думаєш, нафіг я сюди заліз? Відчуваєш, що сил не вистачає полізти далі. Я ж уже доліз сюди, не можу здатися. Слухав інструктора, каже: давай змінимо тактику, змістись на сантиметр. Змістився на сантиметр, отримав потенціал знову, і виліз на гору. Відчуваю себе класно, види неймовірні, спускаюсь. Говорю: "Оце класний у вас тут підйом, гора. Це, мабуть, сама проста? Вона дивиться на мене: "Ні, це була сама складна". Я: “Добре, що я про це не знав”, – сміється Олександр. – Є речі, які блокують наш мозок тільки від того, що він розуміє, що це складно. чи ще щось. Коли ти не знаєш – просто робиш. Всі ці фіз активності мені дали що? Що я можу все. Я не можу зробити так, як було раніше, але можу по-іншому прокласти цей шлях”.
Так Сашко почав активніше долучатися до різних змагань з адаптивного спорту, їздити в інші країни, лазити горами, на Мадейру поїхав і там лазив: “Коли ти ходиш, дивишся, що є люди, які мають дві руки, дві ноги, здоров'я в них нормально, вони туди не йдуть, бо їм десь страшно, десь заважко. А ти на протезі чухаєш, доходиш до крайньої точки. І розумієш, що оце іскра всередині – основне, що там тебе тримає і запускає”.
Не дивно, що при такому ефекті адаптивний спорт є одним із пріоритетів фонду “Повернись живим”. Фонд провів дослідження, яке підтвердило, що адаптивний спорт дає всі описані Олександром ефекти.
“Ми зі свого досвіду бачимо, що є ветерани, які отримали поранення, травми чи захворювання, потрапляють у лікарні, довгий процес реабілітації, і певні цінності чи навички, які були до, стають не настільки актуальними, – розповідає старша фахівчиня ветеранського відділу Центру ініціатив «Пов
- Останні
- Популярні
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
- Червень, 18
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Новини по днях
19 червня 2026