7 років президентства Зеленського. З ким він зараз, Буданов не замінить Єрмака і вже є чутки про його відставку (ФОТО)
Сім років тому, 20 травня 2019 року, Володимир Зеленський готувався до президентської інавгурації. На свій перший, і, як тоді було обіцяно, єдиний президентський термін. Затяжна війна і внутрішні кризи змінили і самого Зеленського, і його команду, і те, як він керує державою.
“Перший і єдиний” термін триває досі, і невідомо, скільки триватиме ще. Надії на мирне врегулювання, що двічі з’являлися минулого року, зникли. Переговори в глухому куті, у політичних колах багато хто налаштовується на те, що війна триватиме ще рік-два-три, пише РБК-Україна.
Тож який зараз план у Зеленського, на кого він спирається і чи може піти на нові вибори – коли б вони не відбулися.
Фактичне замороження переговорного процесу часто пов’язують із початком війни в Ірані. Справді, вона повністю переключила на себе увагу Дональда Трампа і двох його універсальних переговірників, до такої міри, що сам президент США плутає ці війни у своїх виступах.
Утім, численні співрозмовники в українській владі, обізнані з перебігом переговорів, розповідають, що в глухий кут сторони зайшли ще раніше, у лютому, до початку іранської операції США та Ізраїлю.
Причому не можна сказати, що активізація переговорного процесу ближче до кінця минулого року зовсім не принесла результатів. Крім кількох обмінів, українці, американці та росіяни змогли більш-менш узгодити численні пункти мирного плану. А військові – термінологію, пов’язану з дотриманням перемир’я і потенційним розведенням військ та інші технічні моменти.
Україно-американо-російські переговори в Абу-Дабі (фото: UAE Presidential Court)
Але в підсумку все вперлося в головну проблему, очевидну від самого початку, – територію, а саме підконтрольну Україні частину Донбасу (питання із ЗАЕС, у принципі, теж можна віднести до територіальної теми, хоча тут воно все ж трохи другорядне).
Україна і прямим текстом, і всіма можливими каналами донесла до Москви, Вашингтона і всіх інших учасників процесу свою позицію: ніхто просто так здавати росіянам Донбас не буде. І крапка.
Бачачи це, росіяни навіть почали висловлювати дедалі більші амбіції щодо ефемерної “демілітаризованої вільної економічної зони”, яку обговорювали як компромісний варіант вирішення проблеми Донбасу. Її реалізація на практиці практично дорівнювала б повній і беззастережній здачі українських територій – природно, варіант неприйнятний.
З американського ж боку Україна зіткнулася з нерозумінням того, через що, власне, весь сир-бор.
“У Трампа абсолютно впевнені, що йдеться тільки про цей невеликий шматок землі. Вони кажуть, мовляв, чого ви вперлися, та віддайте ви його росіянам, справ-то, зате закінчимо війну, підуть інвестиції, все буде добре. І ми ніяк не можемо їм пояснити, що в такому разі – крім того, що віддавати свої землі в принципі не можна – у росіян одразу з’являться претензії на інші території і не тільки території, ми тим самим лише полегшимо їм життя, і все”, – говорить РБК-Україна співрозмовник з української сторони, добре знайомий із ситуацією.
Ймовірно, багато в чому через це (а не тільки через Іран) Стів Віткофф і Джаред Кушнер все ніяк не доїдуть до України. Сенс приїжджати, якщо тут вони почують ті самі аргументи з українського боку.
Можливо, раніше у них була ідея про те, що тут, на місці, вони зможуть когось у чомусь переконати (РБК-Україна чуло і таку думку від джерел у владі) – але і це навряд чи можливо, тому що з питання Донбасу більшість і політикуму, і суспільства дотримується тієї ж позиції.
“На попередньому переговорному етапі була спроба дотиснути Україну до якогось формату здачі території, на що ми не пішли, і Росію до якогось формату альтернативного – вільна економічна зона, стоїмо де стоїмо, відходимо на рівні дистанції”, – розповідає співрозмовник у президентському оточенні.
У підсумку, Трампу не вдалося ні те, ні інше. Україна не погодилася віддати Донбас, а Росія зробила ставку (програшну) на удари по енергетичній інфраструктурі.
Утім, за словами поінформованого джерела видання, на горизонті тепер новий етап – спроба американців “продати” зняття санкцій в обмін на якісь ефемерні поступки з російського боку. Зокрема, на перемир’я без гарантій. “Звичайно, далекобійні удари триватимуть незалежно від дипломатії, це наша тактика”, – додає співрозмовник в оточенні Зеленського.
Як висловився б один майстер українських політичних афоризмів, “якщо війна не закінчується, значить, вона триває”. Отже, генеральна стратегія України залишається незмінною, звичайною для війни на виснаження – протриматися довше, ніж противник.
Якщо трохи конкретніше: зміцнюватися самим, послаблювати ворога до того моменту, коли Росія вже буде не в змозі продовжувати війну з економічних причин. І коли дірки в бюджеті і наростаюче внутрішнє невдоволення не можна буде погасити відключеннями інтернету і криками на федеральних телеканалах.
Якщо за рік Силам оборони вдасться ще більше вимотати росіян на полі бою, не давши водночас їм захопити Донецьку область, то далі Москва може зменшити свої апетити і погодиться на щось менше, наприклад, на завершення війни по лінії зіткнення (без юридичного визнання Україною захоплених територій). Принаймні, як розповідають джерела РБК-Україна, таке бачення має місце на Банковій, хоча і там його далеко не всі поділяють.
“Такий компроміс разом із можливим вступом України до ЄС може бути сприйнятий нашим суспільством. І далі може дозволити Зеленському йти на вибори. Адже для Кремля також важливо встигнути домовитися поки Трамп у Білому Домі. Навряд чи будь-який інший президент США після нього дасть їм таку можливість – повернутися з ізоляції”, – міркує один зі співрозмовників РБК-Україна.
У цьому сенсі війна в Ірані передбачувано нашкодила українській стратегії. Втім, начебто не катастрофічно. Від одного зі співрозмовників РБК-Україна чуло оцінку, що раптове підвищення цін на нафту допомогло Росії компенсувати не більше 10% свого дефіциту, але фундаментальні проблеми нікуди не поділися.
Тим паче, що Україна, спостерігаючи за діями США, вирішила взятися за антиросійські санкції самостійно, планомірно випалюючи російські НПЗ, зокрема й у глибокому тилу агресорів.
Тим самим вирішуючи два завдання: не дати росіянам сповна скористатися зростанням нафтових цін і провокуючи невдоволення серед “глибинного народу”, який досі залишався “поза політикою”. Залишатися “поза політикою” навіть за тисячу з гаком кілометрів від лінії фронту вже неможливо, коли ця “політика” натурально стукає у двері та змушує зачиняти вікна від отруйного диму з палаючих НПЗ.
Крім того, Зеленський загалом зміг провернути досить успішний “спін”, перетворюючи проблему – війну в Ірані – на можливість. Україна дуже оперативно “вскочила” у близькосхідний конфлікт, показавши на практиці свої можливості в сучасній війні (за деякою інформацією, навіть на незадоволення американців).
Але два візити до Саудівської Аравії з проміжком у лічені дні, поряд з іншими державами, і перспективи подальшої військової співпраці того точно варті.
Володимир Зеленський і наслідний принц СА Бін Салман (фото: Getty Images)
“Президент, звісно, дуже набив руку в міжнародці, він дає динаміку, змушує ворушитися цей чинний геронтократичний Захід. Він цим живе і бачить тут свою ефективність”, – говорить співрозмовник в оточенні Зеленського.
За його словами, у відставці Андрія Єрмака, який раніше курирував і міжнародний напрямок, є і позитив – тепер весь міжнародний блок замкнений на Зеленського особисто.
“Єрмак був більш процесною людиною, звідси всі ці нескінченні Zoom’и, робочі групи… Зеленський предметніше: що треба, щоб, наприклад, нам дали якусь конкретну зброю або там корабель? Ага, треба з’їздити з візитом туди-то. Усе, поїхали”, – каже співрозмовник.
Крім вибивання різної допомоги та укладення контрактів на міжнародному напрямку є ще одне глобальне завдання – вступ до Євросоюзу.
На відміну від багатьох інших питань, одним натиском тут справу не вирішити. Зокрема тому, що напирати треба не на одну країну, а на цілий блок. У ньому є країни великі й малі, зі своєю внутрішньою політикою, претензіями до України, а то й майже неприхованим страхом – від того, що до Євросоюзу приєднається не маленька Чорногорія, а величезна країна з добре розвиненими окремими секторами економіки.
За минулий час вдалося усунути одну велику проблему – Віктора Орбана, але вимоги Євросоюзу до України у сфері реформ нікуди не поділися. Тому вступ до ЄС уже 2027 року нереальний – про це говорять навіть найбільші друзі України в Європі.
Якщо євроінтеграція стане частиною потенційної “великої угоди”, процеси можуть прискоритися – з цим згодні співрозмовники РБК-Україна і в українській владі, і в дипломатичних колах – але не до світлової швидкості. ,
Merit-based approach (підхід, заснований на заслугах країни в реформах) скасовувати заради України ніхто не буде – в цьому РБК-Україна переконалося після спілкування з безліччю європейських дипломатів. Тому промацування різних “гібридних” варіантів євроінтеграції, з європейського боку, триватиме.
Міжнародна діяльність, безумовно, займає зараз величезну частину в порядку денному Зеленського. Другий пріоритет теж очевидний – це оборонка. “Він переживає дуже, розбирається, як усе працює, що треба зробити, те саме –енергетика”, – каже співрозмовник видання в оточенні глави держави.
“Ракети для ППО і загалом система ППО – це номер один безперечно, це щоденне завдання без перебільшень, реально щоденне, особливо в аспекті антибалістики. Фронт, різні далекобійні операції і можливості для цього. Вже після цих трьох пріоритетів – все інше”, – говорить співрозмовник на Банковій.
Одне з поточних завдань – не розгубити ті конкурентні переваги, технології і досвід, насамперед у застосуванні дронів, які Україна отримала за час великої війни. Як зробити так, щоб виробництво дронів для третіх країн відбувалося під контролем держави, а не в обхід, – цій темі Зеленський приділяє багато уваги на зустрічах із журналістами та за закритими дверима.
Інше фундаментальне військове питання – це, звісно, мобілізація. Тема, від якої Зеленський завжди вважав за краще публічно дистанціюватися – як
- Останні
- Популярні
Новини по днях
4 травня 2026
