Трамп проти реальності: чому його формула миру "території в обмін на гарантії" не працює та чи стане Україна розмінною монетою до виборів у США. Інтерв’ю з Котовим

17.04.2026, 07:53 obozrevatel.com

Конфлікт на Близькому Сході наразі перейшов у фазу відносного затишшя. Це створює ілюзію "вікна можливостей", насамперед, для Сполучених Штатів, які тепер можуть переорієнтувати увагу на інший критичний трек – війну Росії проти України. Саме в цьому контексті лунають заяви Дональда Трампа про те, що врегулювання вже "на підході", а також сигнали з Кремля про готовність активізувати переговори. Москва демонстративно вітає "миротворчі зусилля" Вашингтона, але за цією риторикою проглядається значно складніша гра, ніж проста зацікавленість у мирі.Відео дняНасправді головна проблема переговорного процесу лежить значно глибше, ніж фактор відволікання США на Близький Схід. Переговори зайшли в глухий кут через саму конструкцію мирного плану, який просуває американська сторона. Йдеться про класичну формулу обміну: території в обмін на гарантії безпеки. Проте цей підхід дедалі більше виглядає не просто спрощеним, а стратегічно хибним. Він виходить із припущення, що для Кремля ключовим є контроль над конкретними територіями, тоді як для України – формалізовані гарантії Заходу. Але реальність інша: для Володимира Путіна українське питання – це не про кілометри, а про контроль над державою як такою, її суверенітетом і геополітичним вибором.На цьому тлі особливо показовими є заяви американських посадовців, зокрема віцепрезидента Джей Ді Венса, який зводить війну до "суперечки за кілька квадратних кілометрів". Така оптика не лише спрощує суть конфлікту, а й фактично збігається з російською риторикою. У відповідь Володимир Зеленський змушений публічно нагадувати: Донбас – це не просто територія, а стратегічний плацдарм, укріплений район із сотнями тисяч цивільних, втрата якого відкриває шлях до нових наступів. І головне – Україна досі не має чітких, гарантованих механізмів безпеки, які могли б компенсувати навіть теоретичні поступки. У підсумку, попри зовнішні сигнали про "новий імпульс" переговорів, ключові протиріччя залишаються невирішеними.Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився експерт з публічної політики, кандидат наук з державного управління Ілля Котов.– Напередодні Трамп заявив, що врегулювання в Україні вже на підході. Правда, це пролунало вчергове. У Кремлі підхоплюють ці американські меседжі, що останнім часом відбувається часто. Зразу ж пролунало: так, можливості для розблокування переговорного процесу. Як на ваш погляд – ми все ж таки матимемо продовження тристоронніх перемовин?– Тут варто розпочати з того, що близькосхідна криза не те що відволікла увагу – вона дозволила росіянам відволікти увагу від України. І на цьому треба наполягати. Так, дійсно, Штати зайняті. Штати зайняті Іраном – об’єктивно ставлять це зараз на перше місце. Але водночас вони не відмовлялися від зустрічей, якщо пригадати всі заяви останнього місяця. Справа в тому, що росіяни не хочуть цих зустрічей – як і не хотіли раніше, треба говорити чесно й відверто. Як і миру вони не хочуть. Просто зараз у зв’язку з Іраном з’явилася можливість знаходити відмовки: ми не поїдемо в США, бо далеко, нас не пускає європейський повітряний простір; у Женеву також не поїдемо – і так далі. Це все відмовки. Але щодо можливості розблокування – воно є. І, до речі, дуже гарна ідея – українська – це формат човникової дипломатії.Тобто що каже наша держава: добре, росіяни не хочуть їхати, не хочуть зустрічатися, не хочуть тристоронніх зустрічей, мотивуючи Іраном – давайте зробимо інакше. Ми запрошуємо перемовну групу до Києва, вони слухають наші пропозиції разом із представниками США. Далі летять до Москви, де їх уже не можуть не прийняти. І таким чином діалог продовжується.Це виглядає логічно й ставить Росію у глухий кут – відмовлятися складніше. Тому продовження можливе. Але щодо результативності – багато питань і нюансів, які стосуються не лише Росії чи України, а загалом світових подій. Результат покаже час. І ще важливий момент – склад делегації, яка може приїхати до Києва, буде дуже показовим.– Чи тільки війна на Близькому Сході стоїть на заваді продовження переговорів? Бо, все виглядає, що вони зайшли в глухий кут через серйознішу проблему – прямолінійний підхід адміністрації Трампа. Мовляв, щоб покласти край війні, Україна поступиться Росії частиною своєї території в обмін на гарантії безпеки з боку Заходу. Чи не здається, що такий підхід – глухий кут? – Абсолютно неробоча схема – це всі розуміють. І в Штатах це також розуміють. Просто є два шляхи завершення війни. Перший – складний: посилення тиску на Росію і фактичне примушення до миру. Другий – простіший: спроби домовитися з Україною, якісь обіцянки – мовляв, ви тільки вийдіть з Донбасу, а далі "все буде добре", "побудуємо рай". Що саме мається на увазі – питання відкрите. Тому вони обирають простіший шлях.Чи знають Штати, що це обман з боку Путіна? Знають. Чи розуміють, що це може бути повторенням Мюнхена? Так. Але водночас вони не готові до жорсткого тиску. І цим Росія користується. Більше того, зважаючи на послаблення позицій США, заяви російського керівництва стали жорсткішими. Якщо раніше йшлося просто про вихід із Донбасу, то зараз – це лише умова для початку переговорів про припинення війни. Тобто: спочатку віддайте – потім поговоримо. Вони намагаються нівелювати попередні домовленості й зробити свою позицію жорсткішою. Те саме заявляє і Лавров – мовляв, жодних гарантій безпеки Україні, натомість Росія хоче гарантій для себе.– Що відбувається?– Фактично зрив того мінімального прогресу, який був. І причина – слабкість США. Росія це бачить і використовує.– Що означає ця заява Лаврова, що врегулювання конфлікту неможливе без гарантій безпеки для Росії. Це, наприклад, відкат НАТО на певні позиції, буферні зони тощо. І друге – чи існує взагалі "ціна миру" для Путіна?– Щодо першого питання – ви абсолютно правильно кажете: це повернення до 2021 року, навіть не 2022-го, коли вони вимагали поділу сфер впливу у світі. Зараз Кремль фактично це дублює – знову ж таки, розуміючи слабкість Сполучених Штатів. І тут уже йдеться не лише про Україну, а загалом про так звані "гарантії безпеки" для Росії – передусім це нерозширення НАТО. Хоча зараз навіть не про розширення – тут хоча б зберегти ту структуру, яка є.Це і є стратегічна "мрія" – відновити вплив, близький до радянського, і провести умовну лінію розмежування в Європі – де закінчується зона впливу США та Європи й починається зона впливу Росії. Водночас історично їхня логіка безпеки залишається незмінною – Росія бачить свою безпеку через створення небезпеки для сусідів.Щодо другого питання – чи можливі поступки. Проблема в тому, що Путіну не потрібні поступки. Йому не потрібна навіть та частина Донецької області як кінцева мета. Так, це можуть подати як "перемогу", але це його не зупинить. Навпаки – це стане сигналом, що так можна, що світ готовий погоджуватися. Це фактично логіка, яка вже була в історії перед Другою світовою війною – поступки лише стимулюють подальшу агресію. Вони дають паузу для накопичення ресурсів і водночас підштовхують до нових дій. Тому немає поступок, які б його задовольнили. Його ціль – знищення України як держави та подальше просування впливу – щонайменше до кордонів НАТО й ЄС.Зупинити це може лише сила. І США це, ймовірно, також розуміють – але не готові діяти достатньо жорстко. Єдине, чого реально боїться російське керівництво – це втрата влади. І це ключова точка тиску. Влада в таких системах втрачається через внутрішні процеси – економічну кризу, падіння рівня життя, соціальне невдоволення. Фактично йдеться про сценарій різкого економічного погіршення – умовне "повернення в 90-ті". І такі інструменти у США є. У такому випадку для Путіна питання виживання влади стане пріоритетом – і тоді він може піти на реальні кроки. Бо революційні настрої виникають не через зовнішню політику – особливо в Росії – а через погіршення повсякденного життя. Саме це є єдиним реальним важелем впливу. А спроби "домовитися по-доброму" з агресором не працюють – і історично це вже неодноразово доведено.– Американці розуміють, чого прагне Путін щодо України? Бо заяви Венса – мовляв, "проблема полягає лише в кількох кілометрах" – виглядають, м’яко кажучи, відірваними від реальності. Цю війну, яка забирає десятки й сотні тисяч життів, не можна звести до "кількох квадратних кілометрів". І друге питання – чи залишаються американці нейтральними учасниками переговорів? – Щодо американців – ситуація неоднорідна. Якщо говорити про Венса – відверто, багато його заяв свідчать про слабке розуміння теми, особливо у сфері зовнішньої політики. Натомість інші представники – як-от держсекретар США Рубіо – демонструють значно обережнішу й зваженішу позицію.Що стосується Трампа – він розуміє ситуацію. Це видно з перемовин, де українська сторона неодноразово досить швидко й аргументовано пояснювала реальний стан справ. Є й інші представники, які розуміють ще глибше – наприклад, Кіт Келлог, який як військовий добре бачить можливі сценарії розвитку подій. Але Віткофф зараз намагається сконцентрувати переговорний процес на собі – фактично стати єдиним каналом комунікації з Росією для Трампа. Це внутрішня політична боротьба впливів у команді. У результаті всі вони загалом розуміють ситуацію – але обирають простіший шлях. Логіка така: швидкий результат – і можна доповісти, що війну завершено.Проблема в тому, що цей шлях не працює. До того ж у США зараз обмежені важелі тиску на Україну – і частково це наслідок їхніх же рішень, зокрема щодо пауз у підтримці. Тому єдиний реальний варіант – конструктивний діалог. Але "конструктив через поступки" не працює.Щодо нейтральності – ні, це не зовсім нейтральна позиція. Коли одна зі сторін агресор, повна нейтральність фактично означає слабкість. І Трамп у ситуаціях, де не може діяти жорстко, іноді займає таку "умовно нейтральну" позицію. А заяви про "кілька кілометрів" – це або нерозуміння масштабу, або свідоме спрощення. Бо йдеться про території, співставні з великими регіонами, а не про дрібні ділянки.– Стосовно можливого візиту Віткоффа й Кушнера до Києва? Чому вперше їдуть до України і чи чека

Читати повністю…