Страх союзу США і Росії змінює Європу: ставка на оборону і партнерство з Україною. Інтерв’ю з Жигімантасом Павільонісом
У європейській політиці сьогодні дедалі чіткіше проступає лінія розлому між тими, хто все ще мислить категоріями компромісу з Росією, і тими, хто вже перейшов до логіки довготривалого стримування. Одним із найпослідовніших представників другого підходу є Жигімантас Павільоніс – депутат Сейму Литви, голова парламентського комітету у закордонних справах та голова міжпарламентської мережі ЄС "United for Ukraine" ("Об’єднані для України"). Його позиція сформована не лише поточними подіями, а й історичною пам’яттю регіону, де питання безпеки ніколи не були абстрактними.Відео дняПавільоніс уособлює так звану "балтійську жорстку лінію" – підхід, у якому війна Росії проти України розглядається не як локальний конфлікт, а як ключовий етап трансформації всієї системи європейської безпеки. У цій логіці Україна – це не периферія Європи, а її фронтир, і саме від результату цієї війни залежить, чи збережеться нинішній порядок, чи Європа повернеться до політики сили й сфер впливу.Його риторика різко контрастує з частиною західноєвропейських еліт, які навіть після повномасштабного вторгнення залишають простір для сценарію "повернення до нормальності" у відносинах із Кремлем. Для Павільоніса ж така модель є не просто наївною – вона небезпечна. Він послідовно наполягає на тому, що будь-яка пауза, компроміс або "заморожування" конфлікту лише відтерміновують новий виток агресії.Не менш показовою є і трансформація трансатлантичних відносин. Фактор Дональд Трамп знову повертає у політичний дискурс питання надійності США як гаранта безпеки Європи. На цьому тлі позиція балтійських політиків, зокрема Павільоніса, набуває додаткової ваги: вони не лише попереджають про загрози з боку Росії, а й фактично готують Європу до сценарію, в якому їй доведеться брати відповідальність за власну безпеку значно більшою мірою.У цьому інтерв’ю ми спробуємо розібратися, чи справді "втома Європи від війни" є політичною реальністю, чи це лише зручний наратив. Чому рішення ЄС стають повільнішими, попри декларативну підтримку України. Чи готова Європа до довготривалої конфронтації з Росією і головне – чи здатен Захід зберегти стратегічну єдність у момент, коли тиск ззовні лише зростає, а внутрішні суперечності стають дедалі очевиднішими.Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився Жигімантас Павільоніс – депутат Сейму Литви, голова парламентського комітету у закордонних справах та голова міжпарламентської мережі ЄС "United for Ukraine".– Володимир Путін не збирається зупинятися на Донбасі – це було зрозуміло давно. Наскільки, на ваш погляд, сьогодні Європа готові продовжувати підтримку України у війні на виснаження? Чи, можливий сценарій швидкого миру за будь-яку ціну для України, як це пропонує Дональд Трамп? – На такі речі завжди добре дивитися з історичної перспективи. Задовго до повномасштабного вторгнення Росії ми тоді фактично були одні, хто боровся за вас. Ми одні говорили те, що ви зараз говорите – що Росія збирається захопити частину Європи. Німці та інші – ні. Можливо, ще кілька держав, зокрема Україна, тоді говорили подібне. Це був зовсім інший світ. Це був 2010 рік – лише два роки після вторгнення Росії в Грузію. Але зараз ситуація кардинально інша. Я працював з Європою як дипломат майже три десятиліття – і ніколи не бачив такої єдності Європи щодо України, як зараз. Я пам’ятаю саміт НАТО в Бухаресті. Тоді Європа була розділена. Ми разом з американцями – востаннє так активно – боролися за ваше членство в НАТО. Але тоді навіть Україна не дуже цього хотіла – у вас тоді був інший президент. Сьогодні ситуація інша. Навіть німці, які ще на Вільнюському саміті НАТО 2023 року виступали проти вашого членства, зараз із нами. Днями в парламенті Литви виступала глава Бундестагу, яка повторила слова канцлера Мерца: "сьогодні свобода Вільнюса і Берліна проходить через Україну – це і є свобода німців".Німеччина минулого року ухвалила історичне рішення – зняла обмеження на військовий бюджет. Ми всі знаємо, що Німеччина – це найбільша економічна сила Європи, яка потенційно може стати і військовою. Якщо американці відійдуть, вони фактично передають німцям лідерство у спільній обороні. І, чесно кажучи, прокинулися не всі одразу. Сто відсотків готові були лише нордичні та балтійські країни, Польща, Німеччина. Інші – поступово підтягуються. Я, наприклад, разом із вашими депутатами їду цього року до Мадрида і Чехії. Так, є проблеми. Але це вже, скажімо так, "сімейні" проблеми. Окрім угорців, які після перемоги Мадяра, сподіваюся, зміняться. Але загалом правила гри вже визначені: підтримка України буде і надалі.І ще важливий момент – не лише національні держави, а й сам Європейський Союз. Для мене, як колишнього інтегратора, це взагалі космос: ми почали вкладати гроші в оборону на рівні Брюсселя. Мій колишній прем’єр Кубілюс, можна навіть трохи перебільшуючи сказати, став своєрідним "міністром оборони ЄС". І він повністю захоплений українським досвідом. Я зараз очолюю організацію United for Ukraine, яку він створив. Він буквально закоханий в Україну – бере ваш практичний досвід і трансформує його в європейські програми, гроші, можливості. Це величезна справа. Тому навіть без американців ми багато чого можемо – якщо нам усім вистачить часу – ми разом: ваш досвід плюс наші гроші. Адже ми все ж таки у двадцять разів багатші за Росію. Ми здатні себе захистити.– Так, прем’єр Польщі Туск так і каже: Європа економічно у 20 разів сильніша за Росію. У неї більше людських ресурсів. Якщо додати Україну – перевага стає ще більшою. Але при цьому на п’ятий рік війни вона лише набирає обертів. Чому так? І з урахуванням фактора Дональда Трампа – чи пришвидшиться цей процес?– Я п’ять років був послом у Вашингтоні – це були часи Обами. І це були ті ж роки, коли Росія окупувала Крим. Що можна сказати? Те, що ми бачимо зараз – це, я б сказав, не судоми, але певні комплекси США після Другої світової війни. Вони досі хочуть бути лідером номер один у світі – незалежно від того, що говорять і роблять. Історики називають це "пасткою Фукідіда": ти не хочеш, щоб хтось інший став сильнішим за тебе. І головною загрозою вони вважають Китай. Самі колись допомогли його посиленню – ще за часів Кіссінджера і Бжезінського, коли використовували Китай проти СРСР. Дали йому місце в ООН, забравши його у Тайваню.Тепер вони починають бачити подібну силу і в Європейському Союзі. Європа – це фактично проєкт, створений за американським зразком. Після війни США через план Маршалла інвестували в Європу, об’єднували економіки, щоб не допустити приходу комуністів до влади. У нас фактично 27 армій. І ми поступово починаємо об’єднувати військові сили і маємо зрушення. Німці вперше після Другої світової розміщують у Литві серйозну військову базу – з родинами, з повною інфраструктурою. Rheinmetall стає ключовим оборонним гравцем у Європі і вже працює в Україні. Є ще конкуренція з французами, італійцями, британцями – але процес пішов. І якщо дивитися очима американців, то вони бачать: Європа – це розумний, багатий, потенційно дуже сильний союзник, який може стати самостійним гравцем. А раніше США цього не дозволяли – тримали Європу "під ковдрою". Тепер кажуть: добре, беріть відповідальність за оборону. Я бачу, що реально можна створити окремий оборонний союз – з Україною, Британією, Норвегією, можливо, Канадою. Бо, чесно кажучи, з таким потенціалом Росія не витримує конкуренції. Вона може досягати успіхів лише тоді, коли отримує підтримку сильніших партнерів – як це було у Другій світовій.Головне – не допустити навіть часткового союзу між США і Росією. Бо симпатії до Путіна є не лише у республіканців. Обама теж свого часу намагався "перезавантажити" відносини. І ми бачимо, чим це закінчилося. Тому щодо Америки – нам потрібно ще багато працювати. У нас там є велика сила – діаспора. Українців – близько 2 мільйонів. Поляків – до 10–15. Євреї часто на нашому боці. Загалом – близько 25 мільйонів людей із нашим корінням. Це серйозний електоральний ресурс. Його потрібно організувати – так, як це вміють робити, наприклад, євреї. І тоді Америку можна "завоювати" – у хорошому сенсі, політично. Як це вже не раз робили литовці, поляки і, я сподіваюся, зроблять українці.– Ви згадали про окремий Європейський оборонний союз. Ми теж розуміємо, що це реальність – вона вже формується, і її треба реалізовувати. Але наскільки політично Європа готова прийняти Україну в цей новий, гіпотетичний оборонний союз, з урахуванням того, що ми – країна, яка воює? Багатьох у Європі це, звісно, лякає – що доведеться брати активну участь у військових діях. Тобто, з одного боку, це єдиний шлях створити справді дієвий союз, а з іншого – політично багато хто боїться участі у війні в Україні.– І тут виникає певна іронія. Про Путіна – ну, про росіян ми вже все знаємо. Зараз це знає і вся Європа. І що цікаво – до цього звикли. І це, можливо, сумно, але до російського варварства Європа звикла. А от до американського – ні. Сьогодні найбільше, що політично підштовхує нас до створення такого союзу – це, вибачте, дурість Вашингтона. Я кажу це відверто. Коли віцепрезидент Венс приїжджає до Угорщини і стає поруч із цим… ну, скажімо м’яко, дуже проблемним політиком – мені складно це коментувати. Це велика помилка Америки. Я люблю Америку, я проамериканська людина, але це помилка. Бо якби я був американцем, я б сьогодні зробив ставку на проамериканський Брюссель. Ми ніколи в історії Європи не мали настільки проамериканського керівництва Єврокомісії. Німкеня фон дер Ляєн – колишня міністерка оборони – дуже проамериканська. Вона ж почала створення німецької бригади в Литві. Наш Кубілюс – подивіться на нього – всі литовці пам’ятають, що Америка була тією країною, яка разом із Ватиканом ніколи не визнавала нашу окупацію. Моє посольство працювало 50 років – без грошей, без нічого, але з американською підтримкою, і це дозволило нам повернутися. Тож поки Америка, скажімо так, захоплюється дивними ідеями і інвестує у ворогів Європи та України – а це робить меншість, але гучна і, на жаль, не дуже далекоглядна – ми маємо діяти самі
- Останні
- Популярні
Новини по днях
21 квітня 2026
