Читання під час війни зміцнює нас

06.02.2023, 09:20 gazeta-fp.com.ua

Як багато людей вашого кола скаржились на те, що війна відбила їм бажання читати? Чи вдасться повернути в життя цю втрачену звичку? Як зміниться наше читання, що ми будемо читати і до чого ніколи не повернемось? Цими питаннями перейнялась письменниця Ірина Славінська. Її есей став наступним в антропологічній серії УП.Життя про те, як повномасштабне вторгення терористичної росії змінює нас, наші звички, нашу чутливість та етику. І про те, як нам відвоювати своє життя у війни. Зокрема, повернути собі насолоду від читання. Есей проілюструвала художниця Дарка Подольцева. Поміж усіх днів великої війни є щонайменше один, який не забуду ніколи. Яскравий сонячний ранок у перші дні березня, рука сама потягнулася по антологію "Від Тичини до Жадана", упорядковану Іваном Малковичем. З 24 лютого звичка читати кудись здиміла, а той жест – взяти книжку – був цілком автоматичним. Він був не про читання, а про рефлекс родом із минулого життя, коли в миті розпуки береш щось у руки погортати. Читати я таки не могла, тому обмежилася двома сторінками, відкритими навмання. На одній – Плужник. На іншій – Тичина. І спомин про діалог із їхніми рядками. В цей самий час на столику біля ліжка лежала наполовину дочитана інша книжка – "Після війни" Тоні Джадта. Її я не розгортала щонайменше до червня. Але таки дочитала – так, ніби від цього залежало настання моменту після війни. Подібні історії розповідають чи не всі мої колеги, знайомі та друзі. В усіх є своя історія не-читання чи повернення до читання, якщо пощастить. Для цього тексту я поспілкувалася з психологинею та кількома професійними читач(к)ами, аби подумати, яким може бути наше читання – під час і після війни. До цієї звички направду важко повертатися. З тривалого нечитання мене особисто витягнуло декілька доволі ескапістських досвідів. Наприклад, антична трагедія Есхіла та Софокла, з якими я ніби була в діалозі – й дивувалася, як багато про сучасність впізнаю в тих древніх текстах. І навіть віднаходила в них певну розраду, попри абсолютно трагічні фінали. По тому мене рятували "Бояриня" та "Кассандра" Лесі Українки, що додали змістовності воєнним будням. То як віднайти сенс у читанні воєнного часу? Запитую про це Олександра Михеда, письменника й члена Українського ПЕН. Він міркує про те, що читання в часи війни нагадує потребу знову навчитися кататися на велосипеді після болісного падіння: "І велосипед уже поламаний, і ти сам не дуже бачиш сенс сідати за кермо. Та і коліна надто травмовані, аби крутити педалі. Мені знадобилося кілька місяців, аби заново почати читати. Бо ж якщо попередній досвід читання не вберіг ні мене, ні мою родину, то як може нас захистити новий досвід і знання, здобуті завдяки читанню?" Олександр Михед зізнається, що наразі не знає, що інші люди можуть шукати в читанні та книжці. Каже, що вболіває, аби книжки ще могли говорити до своїх читачів і читачок. Сам письменник читає насамперед нонфікшен, який потрібний для літературної праці. Коло тем – характерне: геноцид, воєнні злочини, свідчення й щоденники українських авторів після повномасштабного вторгнення. Зі змін, які вже сталися з книжками, Олександр Михед звертає увагу на бум перевидань української класики. Чим його можна пояснити? "Раптом мільйони українців віднайшли свою ідентичність та почали шукати своє коріння", – вважає Олександр Михед. Які ще тексти чи теми матимуть запит і попит? Мій співрозмовник не має відповіді. Натомість тішиться вже тим, що книжки продовжують виходити друком: "Я просто буду щасливий кожному українському видавництву, яке виживе після повномасштабного вторгнення. І щиро сподіваюсь, що нинішній бум зацікавлення українською класичною літературою призведе до наступного логічного кроку – відкриття десятків неймовірно крутих сучасних авторів і авторок". До речі, саме тексти класиків створюють добру рамку для міркування та діалогу з минулим. Олександр Михед зокрема говорить про "Сад Гетсиманський": "Цей роман Івана Багряного лишається поза часом, як опис жаху співбуття з російською хтонню". І ще один, здається, доволі бурхливий діалог: "Читаю епопею Василя Гроссмана "Життя і доля", яка особливо цінується у західних інтелектуальних колах. На рідері лишилося ще 700 сторінок. Сподіваюсь, як дочитаю, то нарешті зрозумію, чому ж такий важливий цей роман". Читання може додати сил – навіть якщо ідеться про найбільш парадоксальні й не надто "позитивні" чи "оптимістичні" тексти. Скажімо, мене на початку зими дуже розрадили два французьких романи, створених десь на межі "розважального" та "серйозного". Один із них описує доволі незвичний досвід – ночівлю письменниці в музеї Анни Франк. Інший говорить про будні паризького шелтера для жінок у складних життєвих обставинах – майже веселі історії про жіночий гуртожиток, але з поправкою на бідність і домашнє насильство. Чому навіть таке відсторонене від воєнної реальності читання допомагає? Тому що цілющим є сам процес читання, вважає Таня Стус – письменниця та засновниця проєкту підтримки дитячого читання "BaraBooka": "Потреба переживати щось легше є органічною в умовах, коли ми проживаємо щось складне. Нам потрібне розвантаження. Саме тому чимало людей обирають легкі фільми, аби відволіктися. Та для зміни режиму психічної діяльності книжки є кращим вибором, ніж кіно. Чому? Тому що ми й так цілий день працюємо з екранами. Краще дивитися на папір, це відпочинок для очей, який дозволяє розпружити мозок". Таня порівнює читання з масажем: "Кіно – це легкий масаж, а читання допомагає пропрацювати глибинні м’язи. Читати може бути боляче та складно на початку, але потім ми розпружуємося. Ми відчуваємо тонус і готовність жити. Ми зміцнюємося, коли читаємо". Як і що ми будемо читати, якщо зможемо? Таня вважає, що ми точно читатимемо: "Люди стабілізувалися та почали допускати думку, що ми живемо не лише війною, і що мирне життя буде". Нові реалії впливають на смаки. Наприклад, батьки та матері готові купувати дітям більш складні книжки на непрості теми – про загибель, розлуку, близькість:"Раніше суспільство, а саме покупці книжок – дорослі – ніби тікали від цього в бік легших книжок. Натомість читачі – діти – вже давно були готові. Мені б хотілося, аби письменники та видавці на цей запит зреагували". Друга не менш важлива тенденція – запит на гумор і легкість, вважає Таня Стус: "Книжки мали би стати світлішими. Ми й так завантажені, тому мозок потребує менш щільного тексту – чогось такого, що не потребує глибокого занурення. Я сподіваюся, що в майбутньому наші тексти не матимуть традиційного для української літератури занурення в страждання та меланхолію. Сподіваюся, легка література розвиватиметься в недепресивному руслі". І третя мрія про майбутнє української книжки – якісний гумор. Таня Стус сподівається на якісну роботу з гумором воєнного часу: "Я би хотіла, аби весь потік гумору воєнного часу – жартів і мемчиків – потрапив у нашу літературу. Та поки що ми продукуємо лише мемчики, бо література потребує більше часу. Сміх необхідний, це наша рятівна соломинка". Попри все, після повномасштабного вторгнення триває літературне життя. Це досі мене дивує. Окрема історія про продовження життя літературних премій. Скажімо, в номінаціях "Література" та "Публіцистика" Шевченківської премії цього разу традиційно багато поданих творів. Відбулася і премія "Книга року BBC". Запитую про цей досвід керівницю української служби ВВС Марту Шокало, котра входить до журі премії "Книга року ВВС": "У вересні, коли ми оголосили конкурс, я вже повернулася до читання, хоча в перші місяці війни не могла прочитати навіть сторінку тексту. Тож я мала сумніви, чи варто взагалі все це починати 2022 року". Марта згадує, що, попри очікування, текстів на премію подали достатньо: "Я боялася, що книжок буде мало, але їх було стільки ж, скільки й минулого року. Особливо мене вразило, як багато прийшло книжок з Харкова, який тривалий час перебував під постійними обстрілами". "Мені цей рік найбільше запам’ятається тим, як багато нам подали детективів і загалом розважальної літератури. 2022 року ми, як журі, читали дуже різножанрові тексти. Особисто я читала їх і отримувала насолоду від того, що відволікаюся від щоденного смурняка. Було певною мірою радісно, що це не про війну, і що я змогла насолодитися книжкою як книжкою", - говорить Марта. І пояснює, що очікує від читання саме насолоди та радості. Сьогодні ми вже можемо з натури уявити людину, котра читає за будь-яких обставин. Книжку в руках можна побачити на станції метро, в укритті чи в підвалі під час повітряних тривог, книжку можна читати навіть у темряві під час блекаутів із ліхтариком в руках. Марта Шокало міркує, що книжка не обов'язково описує дійсність і може бути втечею в інші світи: "Неймовірна радість читання – можливість мандрувати деінде. Це дуже людська потреба. Базова, на мою думку. Книжка може бути сумною чи веселою, але процес читання має дозволяти поринути в інші світи". Що читатимуть у ближчому майбутньому? Марта припускає, що, окрім художньої літератури, велику роль матиме і нон-фікшн: "Я бачу запит на літературу про Україну – добру есеїстику, книжки про історію. Важливо, щоби з’являлися популярно написані книжки, що осмислено та просто говорять про складне. Також, думаю, популярною буде психологія". Чи читатимуть українці для задоволення – людина, що добирає книжки до премії "Книга року ВВС", досить категорична у відповіді: "Книжки – це сенси. Й ми шукатимемо нових сенсів, тому що дуже змінилися – як нація, як особистості. Кращого за книжку способу здобути нові знання немає, тому люди шукатимуть опори в літературі. Також люди, для яких читання є важливою частиною життя, і надалі читатимуть для задоволення". Психологиня Катерина Гольцберг має на цю тему чудову цитату: "Це ніби анти-бібліотека Умберто Еко – стос непрочитаних книжок". На її думку, не читати під час війни – нормально: "Для читання потрібні концентрація та фантазування. Проте через стрес нам не тільки складно концентруватися, але й складно мріяти, фантазувати". Через це чимало людей не можуть читати художню літературу, навіть якщо змогли повернутися д

Читати повністю…

Останні
Популярні

Більше новин

Новини по днях

Сьогодні,
6 липня 2025

Новини на тему

Більше новин