«За розмови про життя в окупації – до 11 років ув’язнення»
Понад 18 років Володимир Сергієв працював у ДСНС, рятуючи людей під час пожеж і надзвичайних ситуацій. Після початку повномасштабного вторгнення він залишився з родиною в окупованому селі на Луганщині, де доглядав літніх батьків.
У грудні 2022 року російські силовики затримали подружжя просто вдома. Юлію згодом відпустили, а Володимира звинуватили у шпигунстві та засудили до 11 років ув’язнення. Уже четвертий рік родина чекає на його повернення.
Про життя родини в окупації, затримання, вирок та листи з неволі розповіла дружина Володимира — Юлія.
«24 лютого 2022 року ми були вдома в селі у Сватівському районі. Того ранку ми з чоловіком прокинулися набагато раніше, ніж зазвичай. Донька ще спала, а ми вже сиділи на кухні, пили чай і ніби відчували якусь тривогу, хоча ще не знали, що за кілька годин наше життя зміниться назавжди. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми намагалися зрозуміти, що робити далі, бо батько чоловіка важко переніс серйозну операцію і батьки категорично відмовлялися виїжджати. Ми розуміли, що швидких рішень тут не буде. Здавалося, що часу ще достатньо, але війна рухалася швидше за будь-які наші плани. Уже за кілька днів наше село захопили російські війська».
«Спочатку всі були переконані, що це ненадовго. Здавалося, що ось-ось усе закінчиться і життя повернеться до звичного ритму. Але час минав, гроші закінчувалися, а майбутнє ставало дедалі незрозумілішим. У нас була восьмирічна донька, троє літніх батьків, господарство і земля, яку ми обробляли самі. Чоловік до останнього не хотів працювати на окупаційну владу, але родину потрібно було годувати. Зрештою він повернувся на своє колишнє місце роботи водієм. Це рішення давалося йому дуже важко. Щодня він повертався додому виснаженим і пригніченим. Про те, що відбувалося на роботі розповідав небагато, але я бачила, як сильно він не хотів туди їхати».
«Перед цим над подвір’ям довго кружляв квадрокоптер — то опускався нижче, то знову піднімався вгору. Ми ще не знали, що це означає. Потім відчинилися двері і до будинку забігли люди у військовій формі. Донька сиділа за столом і першою їх побачила. Я пам’ятаю її наляканий погляд. За кілька секунд вони вже розбігалися кімнатами, кричали, вимагали телефони і проводили обшук. У кімнаті, де перебував чоловік, щось відбувалося, але я не бачила що саме. Нас обох затримали. Пізніше утримували в одній будівлі, але в різних камерах. Деякий час ми навіть могли спілкуватися через отвір для водопровідної труби між камерами. По черзі говорили і слухали одне одного. Це була єдина можливість почути рідний голос. Потім Володю перевели в інше місце і цей зв’язок обірвався, а мене відпустили через кілька місяців, і я повернулась додому».
«В червні 2024 року російський суд виніс Володимиру вирок — 11 років позбавлення волі. Його звинуватили у шпигунстві на користь України. Усе обвинувачення будувалося на звичайних розмовах. Ми жили в окупації, обговорювали новини, розповідали про те, що відбувається навколо нас, говорили про обстріли, про військову техніку, про роботу та повсякденне життя, іноді говорили про це з сином, який перебував на вільній території України, по телефону. Володимир до війни протягом 18 років працював у ДСНС, і частину таких розмов російська сторона використала як доказ того, що він нібито передавав Україні якусь інформацію. Для нас це було особливо боляче, тому що чоловік усе життя працював рятувальником».
«Про стан здоров’я чоловіка я знаю небагато, але того, що знаю, достатньо, щоб хвилюватися щодня. У нього з’явилися набряки ніг, погіршився зір. Періодично виникають проблеми зі шлунково-кишковим трактом, але отримати повноцінне обстеження чи лікування він не може. Після побоїв у нього залишилися травми, які досі дають про себе знати. Він скаржиться на постійний біль у плечі та нозі. Особливо важко стало після того, як поруч майже не залишилося людей, з якими він здружився за час ув’язнення. Частину українців перевели в інші місця. Для людини, яка роками перебуває в ізоляції, навіть така підтримка має величезне значення. Коли її забирають, стає ще важче».
«Про це він пише в своїх листах. Найважче для чоловіка не побутові умови і навіть не проблеми зі здоров’ям. Найважче — відчуття, що він залишився сам на сам із цією бідою. Володя дуже сімейна людина. Найбільше в житті любить дітей, родину, спільні поїздки, звичайні домашні справи. Поряд із ним є люди, до яких можуть приїхати рідні. А ми такої можливості не маємо. І ця відстань дуже болить. Він пише, що втрачає надію. Раніше ми намагалися якось його підтримувати, казали, що скоро все зміниться, що треба ще трохи потерпіти. Але коли людина перебуває в неволі вже четвертий рік, самих слів стає недостатньо».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 червня 2026
