Процесуальні тонкощі Римського статуту та чому вкрадений окупантом унітаз важить для Гааги більше за журналістські репортажі
Поки пересічні українці щиро вважають будь-яку дію російського солдата на окупованих територіях автоматичним квитком до міжнародного трибуналу, сувора юридична реальність Женевських конвенцій диктує абсолютно цинічні правила гри. Інтерв’ю виконавчої директорки Центру громадянських свобод Олександри Романцової для видання hromadske зриває рожеві окуляри з вітчизняного медіапростору.
Міжнародний кримінальний суд у 2026 році демонструє жорстку процесуальну гігієну, повністю відкидаючи свідчення, які вже встигли «засвітитися» в пресі. У Гаазі та Офісі генпрокурора діє сухий математичний розрахунок, де випадкова куртка для виживання ворога не вважається мародерством, а смерть цивільних у зоні бойових дій делікатно списується на «супутні втрати», змушуючи правозахисників буквально по крихтах і в умовах кадрового голоду через мобілізацію збирати стерильні, юридично бездоганні факти для майбутнього суду над Путіним.
Багато українців під час окупації стикнулися зі злочинними діями російських загарбників. Однак не кожна їхня розповідь є свідченням про факт потенційного воєнного злочину. І не кожне свідчення прокуратура може використати як звинувачення проти російського військовослужбовця. Провини російських військовиків, такі очевидні для пересічних українців, у суді не стають автоматично доказами воєнних злочинів.
Факти, які можуть стати в суді неспростовними доказами скоєння воєнних злочинів, мають бути правильно задокументовані. Інакше злочинці уникнуть покарання.
Сьогодні в Україні, крім правоохоронців, багато громадських організацій документують воєнні злочини. Як із маси воєнних подій, інцидентів і халеп вони виокремлюють саме воєнні злочини? Як їхня інформація впливає на громадську думку за кордоном — про це говоримо з Олександрою Романцовою, виконавчою директоркою Центру громадянських свобод, який входить до глобальної ініціативи «Трибунал для путіна».
Пані Олександро, росіяни ведуть бойові дії в Україні, хазяйнують на окупованих територіях. Чи всі їхні дії стосовно українців автоматично є воєнними злочинами?
Ні, не все, що сталося під час війни на окупованій території, є воєнним злочином. У Римському статуті Міжнародного кримінального суду і Женевських конвенціях воєнний злочин визначається як порушення законів та звичаїв війни, котрі теж окреслені у цих документах. Якщо говорити дещо спрощено, воєнних злочинів є чотири категорії: коли військові обстрілюють обʼєкти, які не можна обстрілювати, — школи, лікарні, госпіталі тощо; якщо використовують заборонені боєприпаси — касетні чи фосфорні бомби; коли порушують правила поводження з військовополоненими; і [порушують правила поводження] із цивільними особами.
А якщо в діях окупантів немає порушення законів війни, то немає і воєнного злочину.
Наприклад, візьмімо болюче питання так званих супутніх втрат. Цивільні не евакуювалися з населеного пункту, де ведуться бойові дії, і загинули. За правилами ведення війни, сторони конфлікту можуть не зважати на втрати серед таких цивільних осіб. Їхня смерть не вважатиметься воєнним злочином, бо сталася не внаслідок порушення законів і звичаїв війни, адже цивільним не варто перебувати в зоні ведення бойових дій.
Або візьмімо дії окупаційної влади. На окупованих територіях вона має забезпечувати громадський порядок. Грубо кажучи, вона має арештовувати людей за крадіжку, не допускати вбивств тощо. Якщо хтось з українців порушив громадський порядок, його росіяни затримали, посадили, приміром, у якийсь підвал — то чи можна це вважати воєнним злочином? Якщо в цьому населеному пункті немає СІЗО й окупаційна влада виділила підвал для утримання злодіїв та інших правопорушників, проводить розслідування правопорушення, то факт утримання українця в підвалі не є воєнним злочином. А от тримати людину в підвалі за те, що в неї виявлено якусь українську книжку — такі дії вже мають ознаки воєнного злочину.
Тобто треба розрізняти кримінальний злочин на фоні війни і суто воєнний злочин.
Я хочу уточнити: голодування цивільних на окупованих територіях, приміром, як в Олешках, має ознаки воєнного злочину росіян?
У таких ситуаціях теж треба розбиратися. Якщо військові навмисне використовують голодування цивільних як метод ведення війни, якщо навмисне блокують постачання їжі, щоб примусити їх до певних дій, — це має ознаки воєнного злочину. Але якщо через воєнні дії не можна забезпечити підвезення продуктів у населений пункт — про воєнний злочин не йдеться. Воєнний злочин — це завжди злий умисел, свідоме порушення законів війни заради того, щоб зламати опір противника. Навмисне позбавити населення їжі, унеможливити медичну допомогу тощо.
Тобто якщо українці помирають від хвороб, бо не хочуть отримувати медичну допомогу від лікарів, які приїхали з росії, то російська сторона не несе за це ніякої відповідальності?
Якби українські цивільні звернулися до російських лікарів по допомогу, а ті їм відмовили — це був би воєнний злочин росіян. Або якщо замість лікувати наших військовополонених російські лікарі їх навмисне заражають хворобами й фактично катують — це теж ідеться про злочин.
А хто ж проводить межу між прикрим випадком, якимсь важким інцидентом на окупованій території і, власне, воєнним злочином?
Дія, вчинок, що має ознаки воєнного злочину, можуть бути визнані злочинними тільки за рішенням суду. Але є дії військовослужбовців ворожої армії стосовно цивільного населення, які ніколи не будуть визнані злочинними. Наприклад, солдат має право взяти теплу куртку з порожнього будинку, якщо йому холодно, — для виживання. І це не буде вважатися мародерством. А от коли він бере унітаз чи телевізор, які йому не потрібні для виживання, то це вже мародерство, воєнний злочин.
Українську дівчину зґвалтували російські солдати. Якщо окупаційна влада на це не відреагувала, не покарала відповідно своїх військовослужбовців або навіть і заохотила їх до таких дій — ідеться про воєнний злочин.
Кожен випадок потрібно розглядати окремо й з’ясовувати, чи йдеться саме про воєнний злочин, хто віддав наказ вчинити злочинні дії тощо.
росіянин не стає апріорі воєнним злочинцем, якщо він воює на території України. Так само як українські військові не стали автоматично воєнними злочинцями, коли увійшли на Курщину. Спрацьовує принцип презумпції невинуватості: скоєння воєнного злочину необхідно довести в суді.
Українці охоче розповідають про воєнні злочини росіян, жертвами яких стали?
У кожній ситуації по-різному. Ви не можете примусити людину розказувати про злочин, жертвою якого вона стала, ви не маєте на це права. Спочатку людина має отримати медичну й психологічну допомогу, а вже після цього вирішити: розповідати вам щось чи ні.
Є випадки, коли людина розповіла свою історію поліції, СБУ, волонтерам, які документують воєнні злочини, а потім на заочному суді над воєнними злочинцями відмовляється давати свідчення — і це її право. І примус тут неможливий.
Особливо неохоче розповідають про сексуальні злочини. І не будуть розповідати років так іще до двадцяти. Це типова ситуація. Люди мовчать, бо не почуваються в безпеці. В Україні тема сексуальних злочинів досі табуйована. Є дослідження щодо Донбасу, яке було опубліковане у 2018 році, стосовно сексуальних злочинів. Там вдалося дослідити більше. 60 епізодів. Більша частина з них — про чоловіків, які пережили сексуалізовані злочини. Вони взагалі мовчать про пережите, їхня реакція — ступор.
Траплялося, що в селі, куди ви приїхали документувати воєнні злочини, не знаходилося жодної людини, яка б погодилася з вами поговорити?
Такого не було. Могло йтися про те, що або ми вивеземо 50 свідчень, або 80.
Чи завжди свідчення жертв злочину або його свідків є абсолютно точними?
Бачите, людина біологічно так влаштована, що щоразу, коли вона розказує про певні події, її мозок наново перезаписує відповідну інформацію. Що частіше людина розповідає цю інформацію, то більша ймовірність, що факти будуть спотворені. І будь-який адвокат у суді може розбити ці свідчення, а свідка визначить як ненадійного.
Саме із цих причин Міжнародний кримінальний суд не бере до уваги свідчень, які вже були опубліковані, зокрема, журналістами. Відповідні свідки вже не будуть запрошені до зали суду в Гаазі. Бо їхні публічні свідчення, які вже можуть містити неточності, показують, що людина змінила свою думку. Також жертви можуть змінити свої свідчення під впливом інших джерел і розповідати на суді не те, що сталося насправді, а опублікований варіант подій. Тому коли ви документуєте свідчення, ваше основне завдання — зафіксувати неспотворені докази воєнного злочину. Тобто треба документувати факти, а не думки, оцінки й інтерпретації.
Які ж факти необхідно встановити під час документування воєнного злочину? От ваші волонтери приїхали на деокуповану територію — і?
Ми ставимо людям не більш як вісім питань, щоб зайвий раз їх не травмувати. Наше завдання — з’ясувати, що, коли й де пережила ця людина, що вона бачила на власні очі. Бо можна дві години розмовляти з людиною, яка вам розкаже про все в селі, а потім з’ясовується, що в момент, коли ці події відбувалися, вона або в льосі переховувалася, або взагалі перебувала в іншому населеному пункті й про все знає із чужих слів.
Часто відповідні події доводиться моделювати за допомогою свідчень багатьох людей. Наприклад, людина каже, що коли вона заходила в підвал, церква ще була в селі, вийшла з підвалу через день — церква вже згоріла. Далі нам треба знайти людей, які бачили, як горіла церква, можуть розповісти, що стало причиною пожежі. Потім ми йдемо на руїни церкви й шукаємо сліди обстрілів — ракета, приміром, чи «шахед» поцілив у споруду. Тобто ми працюємо і з людьми, і з об’єктом, щоб точно з’ясувати, коли й що саме трапилося, й усі нюанси дуже детально проробляємо.
Далі ця інформація потрапляє до спільної бази «Трибуналу для путіна» й узгоджується з іншими фактами, зібраними в польових виїздах.
Якщо для документування воєнних злочинів у деокуповані населені пункти приїздять поліціянти, службовці СБУ й прокуратури, представники громадських організацій, журналісти — то чиї саме матеріали беруться до уваги слідчими й судом?
Ма
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 червня 2026
