По той бік чергового нападу україно-польської психіатрії
«Ув’язнути в конфлікті между політичними лідерами Польщі та України — це стратегічна помилка, яка завдасть шкоди обом сторонам: економічно, геополітично і з точки зору репутації», — заявив прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск. Мабуть, це найправильніше, що можна сказати з приводу тієї істерики, яка спалахнула між країнами навколо орденів, найменувань і спогадів про похмурі сторінки історії понад 80-річної давнини у той час, коли зараз існує екзистенційна небезпека, спільна для обох сторін.
Зазначимо лише, що пан Туск дещо невірно розставив акценти і вказав причинно-наслідкові зв’язки. Між Україною та Польщею об’єктивно існують економічні та геополітичні протиріччя, але сторони ув’язли в базарній сварці замість того, щоб прагнути до згладжування протиріч, вироблення взаємоприйнятної позиції та спільного плану дій у відповідь на спільну загрозу з боку Москви.
Мета цього опусу – показати справжні об’єктивні та досить глибокі протиріччя між Польщею та Україною, що особливо важливо у світлі розмов про «майбутнє України в Євросоюзі», членом якого є Польща. Саме ці протиріччя стоять за тими кризами, які регулярно виникають у відносинах між нашими країнами.
Ці протиріччя зрозумілі й очевидні далеко не для всіх пересічних громадян. Вони перебувають за межами скандально-актуальної історико-патріотичної «попси». Вони знаходяться, використовуючи знаменитий вислів Фрідріха Ніцше, «по той бік» актуального скандалу, розрахованого на недалеку публіку.
І все ж кілька слів про похмурі сторінки історії сказати варто для визначення позиції.
Польща та Україна ніколи не були друзями і навряд чи стануть ними в осяжному майбутньому – це очевидно кожному, хто дав собі працю хоч трохи поцікавитися історією, тим більше якщо є досвід особистого спілкування з пересічним польським обивателем, у мізках якого шовінізму щодо України часто не менше, ніж у Москві. Незважаючи на близькість мов, культур, етногенетичного походження, ставлення українців до поляків у масі ніколи особливо теплим не було. Поляки прийшли на сучасні українські землі багато століть тому як колонізатори, польська знать була невіддільною частиною правлячого багатого соціального прошарку з часів Речі Посполитої до Російської імперії, тому до національної ворожнечі в ставленні українців до поляків домішувалася чимала частка класової ненависті, бо поляк часто був ще й паном. На цю тему достатньо почитати хоча б Тараса Шевченка.
Соціальна та національна ворожнеча часто виливалися в масштабні кровопролиття. Війна Богдана Хмельницького, Коліївщина, війна Польщі та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) і горезвісна «Волинська різанина» є далеко не повним переліком взаємних кровопролить.
На моторошному історичному тлі ірраціонально-деструктивного (як сказав би Еріх Фромм) минулого відверто дитячою забавкою є нинішнє «перекидання через кордон значками», коли українські клерки на чолі з чинним та колишніми президентами повертають отримані від Польщі ордени-медалі до Варшави, а у відповідь набирає силу зустрічний потік у вигляді повернення українських орденів чинними та відставними польськими діячами, що супроводжується заявами про «невдячних українців», яких поляки «пригріли в лиху годину».
Приводом для нинішнього загострення став сам факт найменування одного з військових підрозділів України ім’ям «героїв УПА» без найменшого розуміння того, що умовно можна виділити приблизно три УПА, які існували в різних місцях, іноді в різний час, мало співвідносилися одна з одною, а деякі з них і зовсім одна з одною воювали на знищення. Вдаватися в цю історичну тягомотину не будемо, зазначимо лише, що переважна більшість вітчизняних патріотичних істеричок, які затіяли всю цю «бучу» і підняли патріотичне виття, навряд чи володіють адекватними знаннями та розумінням цієї історії, яку краще зайвий раз не вип’ячувати, бо звідти починають випливати такі моторошні «скелети зі шафи», що жоден «інститут пам’яті» та «пропагандисти від історії» їх відмити не в змозі.
До того ж, інфернальна історія україно-польських розбірок є надбанням західних областей України. Центральна, Східна та Південна Україна, власне, починаючи з Житомирської, Хмельницької, Вінницької, Одеської областей і далі на схід, до цієї історії не мають жодного відношення, і не слід її «тягти» до Києва, Дніпра, Чернігова, Вінниці, Житомира, Харкова, Запоріжжя, Полтави, Хмельницького, Сум та багатьох інших регіонів України, де зараз у зв’язку з агресією російських військ проблем вистачає з головою і без історико-патріотичних провокацій, які ведуть до розколу і об’єктивно працюють на путінську Москву.
Нічим не краща польська сторона, яка марно намагається довести, що командувач формування «УПА-Північ» Клим Савур (він же Дмитро Клячківський), якого звинувачують в організації масових етнічних чисток польського населення Волині, чимось кардинально відрізняється від командирів польської Армії Крайової, чиї підрозділи також практикували жорсткі каральні акції та терор проти українського цивільного населення. Менше з тим, вулиці, названі на честь Армії Крайової, можна знайти в дуже багатьох населених пунктах Польщі, і скандал з цього приводу могла б вчинити не лише Україна, а й Ізраїль.
До речі, полякам, які обзивають українців «різунами», рекомендуємо звернутися за консультацією до Ізраїлю, де їм швидко нагадають про трагедію в Єдвабно.
При цьому в Польщі «забувають», що в моторошних подіях на Волині з обох сторін брали участь громадяни Другої Речі Посполитої, і Україна жодної юридичної та політичної відповідальності за це нести не зобов’язана за визначенням. Незрозуміло тільки, чому в Україні про це теж забувають, втягуються в абсолютно брудну сварку, і виникає підозра, що за цим стоять інтереси Москви.
Поляки також «забувають» про абсолютно жорстку національну політику міжвоєнної Другої Речі Посполитої, яка притісняла нацменшини, хоча на Галичині, особливо на Волині та на Рівненщині українці були не меншістю, а переважною більшістю. Полякам варто згадати такі слова, як «Береза Картузька», «пацифікація», «осадники» та багато інших (хто цікавиться, нехай звертається до «дідуся Гугла», вдаватися не будемо), щоб зрозуміти, що політичний режим і масове польське «обивательське середовище» міжвоєнної Польщі самі підготували ґрунт для волинської трагедії, хоча масове знищення собі подібних не можна нічим виправдовувати.
На цьому історико-патріотичну психопатологію дамо спокій і звернемося до серйозніших речей.
Політичний ландшафт Польщі формують дві великі політичні сили. З одного боку, це правоконсервативна партія «Право і справедливість», до якої належить нинішній президент Кароль Навроцький, який, власне, і затіяв цей скандал. З іншого боку, це євроліберальна центристська партія «Громадянська платформа», одним із засновників якої є нинішній прем’єр Дональд Туск і на основі якої будується нинішній уряд. Є низка інших партій, але вони зазвичай входять у коаліцію з однією із зазначених двох партій.
Нинішнє загострення україно-польських відносин пов’язують із внутрішньополітичною боротьбою в Польщі напередодні виборів до Сейму, про що зараз багато пишуть, зокрема Deutsche Welle.
Як зазначається, рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла викликало дискусію про те, чи означає цей крок довгострокове охолодження відносин між Києвом та Варшавою. В Україні вважають, що в основі конфлікту лежить не зовнішня політика, а передвиборча боротьба всередині самої Польщі, тобто внутрішньопольська конкуренція двох політичних таборів напередодні виборів, які пройдуть наступного року в Польщі, у зв’язку з чим розігрується «українська карта історичних образ».
Характерно, че орденів не позбавляли ні президента Віктора Ющенка, який свого часу підписав указ про звання Героя України для Бандери, ни Петра Порошенка, за якого Україна юридично визнала бійців УПА борцями за незалежність України в XX столітті та надала їхнім ветеранам статус учасників бойових дій.
З урахуванням зазначеного DW озвучує думку про те, че Києву варто підкреслено розділяти політику окремих чиновників і ставлення польського суспільства до України.
Від себе зазначимо, що польське суспільство в різних його частинах і верствах теж до України ставиться, скажімо так, по-різному.
Втім, правильно кажуть, що обидві сторони мають знайти достатньо політичної волі, щоб продовжувати серйозний діалог заради спільної протидії спільному супротивникові.
Як зазначається, Україна та Польща настільки взаємозалежні, настільки важливі одна для одної, що вони зобов’язані вести спокійний, виважений, розумний діалог.
Коли йшла робота над цим нарисом, стало відомо, що Зеленський відмовився від участі в конференції з відновлення України, яка має пройти 25-26 червня в польському Гданську.
Деякі коментатори вважають це помилкою, тим більше що вона організовується не поляками безпосередньо. Стверджується, що Зеленському слід було б туди прибути і заявити про те, що потрібно Україні, показуючи, що Україна вища за те, що намагаються влаштувати праві сили і якийсь конкретний президент.
Висловлюється також побажання про те, щоб Україна та Польща повернулися до формули переосмислення минулого «вибачаємо і прощаємо», вироблену за часів Кучми та Квасьневського, що, до речі, абсолютно правильно.
З початком повномасштабної агресії з цілої низки причин різко актуалізувалося питання про входження України до Евросоюзу, у зв’язку з чим вкотре стало очевидно, що Україну в Європі мало хто хоче бачити, якщо точніше, то практично нікому вона тут не потрібна, окрім хіба що деяких євросоюзівських бюрократів у Брюсселі.
Майбутнє можливе членство України в Євросоюзі сприймається багатьма його членами дуже неоднозначно, аж до різких заперечень. Стосується це як сусідів України – Польщі, Словаччини, Угорщини та начебто навіть Румунії, – так і віддаленіших країн. Причому Польща перебуває в перших лавах тих, кому входження України до Європи схоже на потрапляння каменю в взуття, причому каменю дуже великого і такого, що завдає вкрай великих незручностей уже хоча б через великі розміри нашої країн
- Останні
- Популярні
Новини по днях
24 червня 2026
