Подружжя з Чернігівщини за два роки стало тимчасовою родиною для 12 дітей
Світлана разом з 45-річним Юрієм Трушем мають патронатну родину. Приймають діток з неблагополучних родин. Займаються ними до усиновлення. Труші також мають і двох рідних дітей.
— Дівчатка, перевдягаємося та лягаємо відпочивати, — звертається до малечі 48-річна Світлана ТРУШ з села Вересоч на Куликівщині. Жінка прикриває вікно шторою, щоб сонячні промінчики не заважали Насті та Каті спати. — Повертаємося на бочок. Закриваємо оченята.
— Дімі, моєму сину від першого шлюбу, 28 років. Одружений. Сапер, служить у центрі протимінної діяльності. Відновлювався понад рік після важкого поранення у спину та ноги. На службу повернувся, — каже Світлана. — Їздив з групою 10 лютого 2025 року в Миколаїв. Перевіряли розмінування поля. Працювали три дні: 12, 13 і до обіду 14 лютого. Мали повертатися додому. Зупинилися біля кафе пообідати. О 14.10 жінка-смертниця принесла вибухівку в пакеті, щоб підірвати військових. Пролунав вибух. Тоді постраждали п’ятеро військових, з них троє загинули на місці.
— Разом з Юрою я з 2000 року. Одружилися у 2003 році, — розповідає жінка. — Ким тільки я не працювала. Дояркою на фермі. Кухаркою в амбулаторії та лікарні. Трохи технічною працівницею в чернігівському виробничому комбінаті «Нивки». Останнє місце роботи — прибиральниця в школі.
Доньці Ірі 22 роки. Закінчила медичний коледж у Чернігові. Працює лаборанткою приватної лабораторії в Києві.
— Коли надумали взяти чужих дітей?
— Після початку повномасштабного вторгнення. Чоловік з односельцями створив місцеву тероборону, ходив на чергування. Прийдуть до нас, розмовляють. Мовляв, скільки через війну діток-сиріт залишається.
Так і надумали з чоловіком взяти двох маленьких дівчат. Пройшли необхідні курси. Отримали сертифікати. Знали тільки його батьки та сестра. Моїх уже давно немає. Близько року чекали діток. Виявилось, що важко підібрати малих.
— У травні 2024 року ми забрали до себе двох братів. Шестирічного Артема та семирічного Максима з Михайло-Коцюбинської громади. Хлопці були повністю позбавлені батьківського піклування. Їхня мати десь повіялася, батько сидів у тюрмі на той час. Рідних братів та сестер між собою не розлучають.
Брати рідні, але зовсім різні. Максим тихий та спокійний, Артем — оторві та брось. У нас по сусідству жив Максим, друг мого Діми. Загинув на війні. Усі сусіди дивувалися, наскільки наш Максим на нього схожий. Той, хто загинув, народився 5 жовтня, а наш — 7 жовтня. Роки народження звичайно різні.
Максим розумний не за віком. Вчився в першому класі, а висловлював думки на рівні третього-четвертого.
Прив’язалися до них сильно, душі не чули. Будемо про них довго пам’ятати, бо були в нас першими. Через три місяці хлопців забрали на усиновлення. Аж у Волинську область.
— Паралельно вчилися на патронатну родину, — продовжує Світлана. — Патронат — це тимчасова перетримка, до того моменту, поки дитина не отримає статус «Позбавлена батьківського піклування», «Сирота» тощо. У патронат дітей прилаштовують, щоб не розміщувати в інтернаті. Був страх, щоб приймати дітей і віддавати знову. Але ми призвичаїлись. Менш як четверо дітей у нас не було.
У прийомній родині зарплата йде одному з батьків. У нашому випадку платили мені. Виходило близько 14 тисяч гривень. Й окремо виплата на кожну дитину близько восьми тисяч гривень.
У патронатній родині батьків називають помічник вихователя і вихователь. Я стала помічником, стаж не йде. Лише чоловікові як вихователю. Заробітна плата є кожному. Вихователю — три мінімалки (близько 26 тисяч гривень), помічнику — одна мінімалка (8647 гривень). Звісно, з цих сум вираховують податки. У мене чистими виходить щомісяця 6658 гривень.
На дитину до шести років отримуємо шість тисяч гривен, після шести років — вісім тисяч гривень. У нас в області 35 патронатних родин.
Світлана Труш пам’ятає кожну дитину. Називає по іменах. Перераховує звички, особливості.
— За два роки існування нашої патронатної родини перевернулося 12 дітей. І весь цей час я не була у відпустці. Така робота, без вихідних.
У мене в телефоні групи в садочку і школі. За всім треба слідкувати. Для навчання в кожного школяра є свій телефон.
— Обов’язки вдома ділите?
— Аякже. Старші прибирають. Хтось пилюку витирає, хтось пилососить. Хтось квіти поливає чи прання складає. Воно в нас нескінченне. Раз на день точно буває, а то й більше. Світла намотуємо до 400 кіловатів. Роботою важкою не навантажую. Іноді прошу картоплю перебрати чи курям трави нарвати.
Тримаю чотири корови. Одну збула. Дві свинки. Тримали і п’ятьох. Бо треба ж за щось добудовуватися та ремонт робити. Коли дітей стало більше, довелося купувати більший будинок. Молоко здаю на перероблення фермеру з сусідньої Жуківки. Забирає з дому по 15 гривень за літр. Так, дешево. Але я сама стільки не перероблю і не продам.
Патронатні діти дуже слабкі та хворобливі. Хворіють часто і цілий рік. Варто захворіти одному, чіпляє всіх. Тиждень у садочку, три вдома. Кашель, нежить, температура. З Вікою та Валентином доводилося лежати в лікарні з запаленням легень. Людей наймала, щоб город сапали. Платила 100 гривень за годину.
Зараз у нас п’ятеро дітей. Настя, Катя, Артем, Славко та Ваня. Називають нас тіткою і дядьком.
Артем — переселенець з Донеччини — у нас попередньо до 1 червня. Минуло пів року. Закінчується договір на перебування дітей у патронатній родині. Треба продовжувати кожні три місяці. Документи переоформлюю в Куликівці. Сподіваюся, знайдеться для нього родина. Підлітків не хочуть брати. Побоюються, що не впораються. Зазвичай вибирають малюків.
Так само і з Настею та Катею. Скоро дев’ять місяців, як у нашій родині.
Славку та Вані начебто вже знайшли прийомну родину. Хлопці не хочуть нікуди йти. Постійно перепитують, чого забирають саме їх, а не дівчат.
Як тільки беремо в родину нову дитину, одразу їдемо в магазин і повністю одягаємо. Купуємо нове. Усе необхідне. Зазвичай діти приїжджають у лахмітті. Знімаємо — і в котел. Спалюємо.
Ніку та Віку забрали з пожежі в чому були. Разом з іншими дітьми щось підпалили.
Сусідка мені якось каже: «Ну хіба проїсть така дитина шість тисяч гривень у місяць, що на неї виплачують». Я їй відповідаю: «А ти візьми дитя та перевір». Облік витрат я не веду, але інколи і перевищую цю суму. На дітях не економлю. Так само, і коли приїжджають нові діти. Особливо малі. Вони настільки голодні, що не описати. Розповідали, якщо раз у день поїдять, то було добре.
У нас приблизно в один і той же час повноцінні сніданок, обід, вечеря. Коли дівчата прокидаються після третьої години дня, то й підвечірок маємо — чай, какао, бутерброд. Постійно є випічка. Як не встигаю зробити, купуємо в магазині. Двох наших вересоцьких хлопців і досі не можу нагодувати. Наче тільки ситно всі поїли, через кілька годин: «Тітко Свєто, що ще є поїсти?» Вони в нас два тижні прожили.
Їдять усе, що приготую. Не перебирають. То котлети ліплю, то чебуреки, то піцу. М’ясо в супі постійно. До гарніру теж щось м’ясне кладу всім. Чи курятину, чи сардельку. Молочне в нас не вибуває. Свого не роблю. Тож сьогодні чоловік купив у сусідів сиру та сметанки. Будуть дітям налисники. Фрукти, яблука та солодке у нас завжди.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 червня 2026
