«Якщо довіришся не тій людині, завтра до тебе прийдуть»: історія кримчанки Поліни, яка була партизанкою в окупації
Поліні Кустарьовій — 21 рік. Вона виросла в окупованому Криму, долучилася до проукраїнського спротиву та під час виїзду ризикувала опинитися за ґратами.
Лише пів року тому дівчина повернулася на підконтрольну Україні територію. Сьогодні вона працює інженеркою БПЛА, отримує українську освіту і планує служити в армії. Як роки окупації вплинули на її життя та чому вона вирішила боротися за Україну — читайте в матеріалі «Точки Сходу».
Коли РФ окупувала Крим, Поліні було 9 років. Вона народилася в Севастополі, а через службу батька-військового родина часто переїжджала по півострову. Після російської окупації батько залишив військову службу та перейшов у приватний бізнес, а сім’я оселилася в Сімферополі.
За її словами, після 2014 року життя кримських дітей почало стрімко змінюватися. Школа та освіта дедалі більше перетворювалися на інструмент пропаганди.
Вона каже, що ніколи не симпатизувала Росії, але саме тоді вперше відчула справжню ненависть до окупаційної влади.
За її словами, нині російська пропаганда в Криму присутня всюди — від шкільних програм до повсякденного життя. Це помітно навіть на звичайних фотографіях сучасного Сімферополя. Пропагандистські символи та меседжі стали частиною повсякденності.
Водночас сама атмосфера окупації впливає і на людей: хтось замикається в собі, хтось стає більш агресивним.
Окремою проблемою, за словами дівчини, стала ізоляція півострова. Через санкції багато міжнародних товарів та сервісів недоступні для жителів Криму. В магазинах майже немає іноземної продукції, а доступ до популярних соцмереж постійно обмежують.
Навіть сучасна техніка часто працює з обмеженнями. За словами Поліни, нові смартфони доводиться перепрошивати, а частина функцій залишається недоступною. Не працюють міжнародні платіжні сервіси, виникають труднощі з онлайн-покупками та оформленням документів для виїзду за кордон.
Втім, сама дівчина вважає, що такі обмеження іноді змушують людей замислюватися над наслідками окупації.
Попри постійний тиск, Поліна не піддавалася російській пропаганді. Вона переконана, що модель впливу на окупованих територіях побудована насамперед на страху.
За її словами, система працює так, щоб найбільш лояльні до окупаційної влади люди контролювали інших. Через постійний ризик доносів і переслідувань багато хто просто перестає чинити спротив, адже не вірить, що щось можна змінити.
Сама Поліна намагалася чинити опір по-своєму.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році ситуація стала ще небезпечнішою. У Криму активізувалися проукраїнські та партизанські рухи, до яких вона також долучилася, а російські силовики посилили репресії.
Поліна описує той період як постійне протистояння між окупаційною владою та людьми, які намагалися допомагати Україні.
Ті роки дівчина називає водночас найстрашнішими й найважливішими у своєму житті. Постійна небезпека навчила її краще розбиратися в людях і бути обережною. Водночас саме тоді навколо неї з’явилося більше однодумців.
За її словами, проукраїнські кримчани почали гуртуватися й підтримувати одне одного, адже в умовах окупації це часто було питанням безпеки.
Остаточне рішення виїжджати з Криму Поліна ухвалила тоді, коли зрозуміла, що більше не може бути корисною там, де перебувала.
Маршрут до України виявився довгим і складним. Спочатку вона виїхала через Краснодар, де зупинилася на ніч. Потім був Саратов, а далі — дорога до Казахстану.
Найбільші труднощі почалися на російсько-казахстанському кордоні. Прикордонники одразу звернули увагу на її протермінований російський паспорт і відправили на допит.
Силовики ретельно оглядали речі, перевіряли татуювання та документи. Особливо дівчина хвилювалася через українські документи батьків, які залишила в потязі.
Після кількох годин перевірок російські прикордонники несподівано дозволили їй виїхати до Казахстану, заявивши, що паспорт нібито ще залишається чинним за російським законодавством.
Тоді це рішення здалося Поліні дивним. А вже на казахстанському кордоні її підозри лише посилилися.
Казахстанські прикордонники відмовили їй у в’їзді через прострочений документ. Саме тоді дівчина припустила, що росіяни могли свідомо випустити її з країни, розраховуючи на подальше повернення назад.
Повертатися до Росії Поліна не збиралася. Вона вирішила залишитися в Казахстані та шукати законний шлях потрапити до України.
Там дівчина отримала статус особи, яка шукає прихистку, та почала оформлювати документи для повернення в Україну. В українському консульстві вона подала заяву на посвідчення особи на повернення, однак процес затягнувся.
Спочатку їй повідомили, що документ можуть оформити як за кілька днів, так і за кілька місяців. У міграційній службі Казахстану також не змогли допомогти через відсутність чинних документів.
Ситуація ускладнювалася тим, що, за словами Поліни, в українських базах виникли проблеми з підтвердженням її даних.
Розуміючи, що час спливає, дівчина почала шукати допомоги. Через волонтерів їй вдалося вийти на українських посадовців та людей, які допомагали розв’язати питання з документами.
Зокрема, до процесу долучилися представники Представництва президента України в Автономній Республіці Крим та офіс омбудсмана Дмитра Лубінця. Найбільшою підтримкою стали волонтерка Юлія Притула та військовий «Азову» Богдан Кротевич.
Поки тривало оформлення документів, Поліна залишалася в Казахстані. Щоб забезпечити себе, вона влаштувалася працювати системною адміністраторкою.
Втім, постійний страх депортації нікуди не зникав.
У такому стані невизначеності дівчина прожила ще три місяці. Посвідчення на повернення в Україну вона отримала лише за два дні до завершення терміну дії казахстанського документа особи, яка шукає прихистку.
Якби цього не сталося, наступним кроком могла бути депортація до Росії.
До України Поліна дісталася через три країни. Після кількох місяців очікування в Казахстані вона вилетіла до Туреччини, а звідти — до Молдови. Уже з Молдови вирушила на український кордон.
Найбільше Поліна хвилювалася під час проходження українського кордону. Однак усе відбулося значно простіше, ніж вона очікувала.
Прикордонники перевірили документи та дозволили їй в’їзд до країни. Після перетину кордону її зустріли волонтери. Спочатку вони разом поїхали до Одеси. Там Поліна вперше за довгий час побачила море.
Після кількох місяців життя в Казахстані ця поїздка стала для неї особливо емоційною.
Потім була дорога до Києва та початок нового життя вже на підконтрольній Україні території.
За майже пів року після повернення Поліна змогла оформити український паспорт. За її словами, на це пішло близько двох місяців. Після цього вона отримала ідентифікаційний код та довідку внутрішньо переміщеної особи.
Нещодавно дівчина також отримала державну одноразову допомогу в розмірі 50 тисяч гривень для молоді, яка виїхала з тимчасово окупованих територій.
Водночас Поліна зазначає, що людям, які виїжджають з окупації, часто непросто знайти роботу, особливо якщо вони хочуть працювати у військовій сфері або з оборонними технологіями.
За її словами, вихідцям з окупованих територій нерідко доводиться проходити додаткові перевірки, поліграфи та стикатися з певною недовірою.
Втім, самій Поліні пощастило.
Вона знайшла роботу в організації, де, за її словами, її підтримали та поставилися без упереджень. Сьогодні вона працює інженеркою та інструкторкою інженерного курсу БПЛА.
Тепер одним із головних завдань для неї залишається здобуття української освіти та подальший вступ до лав Збройних сил.
Одразу після переїзду Поліна вступила до Новокаховського ліцею №3 за спеціальною програмою для молоді з окупованих територій. Там вона отримала український документ про базову середню освіту.
Для цього потрібно було подати освітню декларацію та скласти підсумкові роботи з предметів українознавчого компоненту.
Зараз дівчина очікує на отримання документа про повну загальну середню освіту та готується до вступу у заклад вищої освіти.
Поліна каже, її шлях з окупації був значно складнішим, ніж міг би бути. Багато в чому через те, що вона намагалася впоратися самостійно.
За її словами, людям, які планують виїжджати з окупованих територій, варто заздалегідь шукати контакти волонтерів та мати хоча б мінімальний фінансовий запас. Водночас після прибуття на підконтрольну Україні територію переселенці можуть розраховувати на різні види підтримки.
Поліна розповідає, що на кордоні люди отримують первинну допомогу, а далі можуть звертатися до волонтерських організацій, шелтерів та хостелів для переселенців.
Сама ж дівчина обрала значно складніший шлях, бо була переконана, що впорається без сторонньої підтримки.
Вона переконана, що сьогодні все більше уваги привертається до проблем молоді, яка виїжджає з окупації та намагається почати життя заново в Україні.
За її словами, після того, як історії таких людей почали отримувати розголос, про труднощі з документами, адаптацією та працевлаштуванням почали говорити відкритіше. До обговорення долучилися волонтери, громадські діячі та представники державних інституцій.
Попри всі труднощі, Поліна не сумнівається у своєму виборі. Вона каже, що хоче пов’язати своє майбутнє саме з Україною.
Своє майбутнє вона бачить у сфері оборони та розвитку держави. Поліна переконана, що після завершення війни Україні знадобляться люди, які допомагатимуть відбудовувати країну, розвивати технології, зміцнювати безпеку та представляти державу у світі.
Головною мотивацією для себе дівчина називає просте відчуття дому.
За її словами, Україна — це все, що в неї є, і саме тому вона готова боротися за неї.
Вона переконана, що любов до країни не завжди можна пояснити конкретними причинами чи досягненнями.
Як приклад наводить багатьох людей, які досі живуть на окупованих територіях. Часто вони мало знають про українську історію чи культуру, не мали доступу до українського інформаційного простору та роками перебували під впливом російської пропаганди. Але навіть попри це вони продовжують відчувати себе частиною України. Навіть роки ізоляції не здатні повністю зруйнувати цей зв’язок.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
11 червня 2026
