«Я чекаю на нього вдома. Живим»
Житель Кривого Рогу Ігор Сагайдак приєднався до ТрО у перші дні повномасштабного вторгнення, а згодом став бойовим медиком. Його син, Олександр, говорить про батька як про людину, яка завжди бере на себе відповідальність і ніколи не дозволяє собі панікувати. Він рятував, допомагав, підтримував побратимів, болісно переживав кожну втрату.
14 травня 2024 року Ігор Сагайдак зник поблизу селища Керамік на Донеччині. Частину військових із тієї позиції згодом офіційно визнали полоненими. Саме тому син Олександр продовжує вірити, що його батько живий, і щодня робить усе можливе, аби знайти бодай якусь інформацію про нього.
«Повномасштабне вторгнення батьки зустріли в Кривому Розі. Була паніка, хаос, величезні черги до військкоматів. І коли батько дізнався, що можна долучитися до територіальної оборони без довгих процедур, пішов туди. Паралельно він почав опановувати тактичну медицину. На той момент навіть слово “такмед” мало хто знав. Турнікети, аптечки, кровоспинні засоби — всього цього катастрофічно бракувало. Ми шукали аптечки буквально через знайомих, через волонтерів, через Telegram. Батько до цього поставився дуже серйозно. Він узагалі людина, яка будь-яку справу робить максимально відповідально. І тут так само — почав вчитися сам, дивився відео, читав, переймав досвід у тих, хто вже щось знав. Намагався зрозуміти, як правильно допомагати і не розгубитися в критичний момент».
«Я думаю, саме через це його згодом і зробили бойовим медиком. Бо для нього це була не просто функція чи посада. І навіть, коли сам був виснажений, все одно намагався когось витягнути, комусь допомогти, щось організувати. Перші місяці війни ми спілкувалися дуже мало. Часто це були просто плюсики або короткі повідомлення: “живий”, “все нормально”. Я розумів, що він навмисно багато не розповідає, щоб не хвилювати нас. За перші два роки війни він дуже сильно змінився. Дуже постарів. Це було зрозуміло навіть по голосу, по тому, як він говорив, як реагував на речі. Війна дуже швидко забрала в нього ту легкість, яка була раніше. Але відповідальності в ньому стало ще більше».
«Батько приїжджав додому у відпустки. Дуже добре пам’ятаю момент, коли він повертався назад на фронт. Це був, здається, кінець 2023 року. Було холодно, йшов сніг. Ми стояли на виїзді з Кривого Рогу — окружна дорога, помаранчеві ліхтарі, темрява. Вони з побратимами завантажували речі у стару військову машину — баули, спорядження, якісь коробки. Усі в камуфляжі, спокійні, зібрані, точно знають, що робити і як діяти. Вони вже живуть у цій іншій реальності, де є війна, смерть, відповідальність. А навколо — звичайне мирне місто. Їдуть тролейбуси, люди сидять у кафе, слухають музику, їдять піцу. Ми обійнялися, вони сіли в машину і поїхали. А я не зміг просто повернутися додому. Сів у свою машину і поїхав за ними — десь за кілька автомобілів позаду. Мені було важко його відпустити. Я мовчки провів їх до виїзду з міста, а потім розвернувся і поїхав назад. І досі дуже добре пам’ятаю той сніг, ті ліхтарі й це відчуття абсолютної безсилості перед війною».
«За кілька тижнів до того, як він зник, сталося те, що його зламало емоційно — загинули його найближчі друзі, з якими він воював буквально з перших днів повномасштабної війни. Вони потрапили під ворожий обстріл дорогою з позицій. Того дня загинули п’ятеро людей. Я знав цих хлопців, когось краще, когось по історіям чи по голосу в телефоні. Коли приїжджав до батька на позиції, привозив речі від рідних, ми постійно бачилися. Це була дуже міцна дружба — справжнє бойове братерство. Я розумів, що йому неймовірно важко, але не міг навіть уявити наскільки. Ми намагалися потім поговорити телефоном, але він постійно був на позиціях, зв’язок майже не працював. І фактично за десять днів до його зникнення ми нормально не поговорили жодного разу — тільки короткі переписки» .
«Із розмов із військовими я зрозумів, що ситуація була дуже важкою: йшли штурмові дії, позицію терміново підсилювали людьми з різних рот. На цю точку зайшли дванадцятеро військових. Після штурму зв’язок із позицією зник. Вийти змогли лише двоє. Спочатку всі говорили, що, скоріш за все, решта загинули. Але з часом почала з’являтися інша інформація. Частині хлопців, які були разом із батьком на тій позиції, офіційно змінили статус на полонених. Одного з них уже навіть повернули — я особисто з ним зустрічався. Він не бачив мого батька ані серед загиблих, ані вже після полону, але сам факт того, що інші з тієї позиції опинилися живими в полоні, для мене дуже важливий. Саме тому я вірю, що тато теж може бути живий».
«Він вміє дивитися на ситуацію без паніки й емоцій, зробити все, що від нього залежить, а далі — приймати те, що не можеш змінити. Для мене це і є справжня дорослість. Він ніколи не перекладає відповідальність на інших. Якщо треба було щось робити — він просто вставав і робив, навіть якщо було страшно або важко. Я не знаю, чи можу реально вплинути на те, щоб його повернути. Але точно знаю інше — я не можу нічого не робити. Тому я шукаю, говорю про нього, намагаюся дізнатися будь-яку інформацію. І, мабуть, сили мені дає думка про те, що він десь живий. Він точно знає, що я його шукаю і не зупинився. Я просто чекаю його додому. Живим».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 травня 2026
