Чому окуповані міста досі мають бюджети і адміністрації
Попри окупацію та зруйновані міста, громади Донеччини й Луганщини продовжують отримувати гроші з держбюджету. Їх витрачають на підтримку переселенців, соціальні виплати та допомогу війську, але держава досі не визначилася, якою має бути роль таких громад під час тривалої окупації та після війни.
Про це в проєкті «На часі» розповіла керівниця проєкту «Індекс реформ» аналітичної платформи VoxUkraine Ксенія Алеканкіна.
Керівниця проєкту «Індекс реформ» аналітичної платформи VoxUkraine Ксенія Алеканкіна пояснює: держава зберігає такі адміністрації не просто формально, а з розрахунком на майбутню деокупацію.
За її словами, головне завдання зараз — не втратити людей, які знають свої громади та зможуть відновлювати їх після повернення під контроль України.
Вона нагадує, що подібний досвід уже був після звільнення частини Харківської та Херсонської областей. Там представники місцевої влади змогли швидко повернутись до роботи й організувати базові процеси в містах.
Якщо ж такі громади ліквідувати або приєднати до інших, після деокупації може просто не залишитись людей, які готові брати на себе відповідальність за відновлення.
Тому держава, фактично, інвестує не лише в існування адміністрацій, а й у майбутнє цих територій. Йдеться про збереження команди людей, які після деокупації зможуть повернути громади до нормального життя.
Окрім цього, значна частина бюджетів окупованих міст іде на підтримку переселенців чи соціальні виплати. Чимало коштів спрямовують і на допомогу військовим.
У тилових містах основну частину бюджету зазвичай формують місцеві податки — насамперед податок на доходи фізичних осіб від підприємств, які працюють на території. Але в окупованих або зруйнованих громадах ситуація зовсім інша.
За словами експертки, від 60% до 80% бюджетів таких громад сьогодні складають офіційні трансферти з державного бюджету або допомога від інших регіонів.
Водночас частина місцевих податків усе ж надходить. Це приблизно 15% бюджету. Часто йдеться про податки від ФОПів, які після евакуації не змінили місце реєстрації та продовжують платити податки у свої громади.
Окремо держава фінансує конкретні функції, які мають виконувати місцеві адміністрації навіть під час війни. Це можуть бути дотації на роботу органів влади, зарплати педагогам або окремі програми підтримки.
Наприклад, у багатьох громадах зараз працюють помічники ветеранів, і зарплати для цих спеціалістів також оплачуються коштом державного бюджету.
Тобто частина коштів надходить не просто «на існування» адміністрацій, а на виконання конкретних державних функцій, які залишаються важливими навіть під час окупації чи бойових дій.
Якщо в тилових громадах 40–50% бюджету зазвичай витрачають на освіту, то для громад в окупації або біля фронту ситуація зовсім інша.
Багато шкіл та дитсадків вони втратили через війну. Хоча деякі громади все ж намагаються зберігати освітню систему — запускають онлайн-садочки, орендують нові приміщення або навіть створюють школи після релокації. Але витрати на освіту там зараз значно менші — приблизно 15% бюджету.
Натомість від 40% до 60% коштів вони часто передають обласним військовим адміністраціям або безпосередньо військовим частинам.
Водночас, на думку Алеканкіної, держава досі не має чіткого бачення того, якою має бути роль окупованих громад у довгостроковій перспективі. Особливо з огляду на те, що частина територій Донеччини та Луганщини перебуває під окупацією вже понад десять років.
Вона вважає, що влада могла б мати окрему культурну або представницьку функцію — зберігати традиції, підтримувати зв’язок людей з рідними містами та не дозволяти окупованим територіям зникати з українського інформаційного простору.
За її словами, зараз громади частково займаються цим самостійно, але це не є їхнім основним напрямком роботи. А через відсутність чіткої державної стратегії складно оцінювати й ефективність витрачання коштів.
Ще одна проблема — обмежений вплив самих переселенців на бюджетні рішення своїх громад. Формально частина інформації про бюджети та витрати залишається відкритою. Активісти, журналісти й самі ВПО можуть її переглядати. Але рівень прозорості все ж зменшився.
Наприклад, частина даних про закупівлі зараз закрита через воєнний стан.
Крім того, люди фактично втратили один із головних механізмів впливу — місцевих депутатів.
Раніше жителі могли звертатися до депутатів, тиснути на них через публічність або просто не переобрати на наступних виборах. Тепер же рішення ухвалюють військові адміністрації, а прямого механізму впливу у людей майже не залишилось.
Так само під час воєнного стану обмежені мітинги, протести та інші форми громадського тиску. А бюджети участі та дорадчі механізми, через які мешканці могли впливати на місцеві рішення, зараз не є обов’язковими.
Втім, деякі громади все одно намагаються підтримувати контакт зі своїми жителями. Частково це пов’язано з тим, що у багатьох військових адміністраціях керівниками стали колишні голови або їхні заступники.
Паралельно контроль за використанням коштів зараз більше переходить до державних органів. Наприклад, казначейство перевіряє, чи справді гроші йдуть на ті цілі, для яких були виділені — наприклад, на зарплати педагогам. Також ширші повноваження отримала Рахункова палата.
Говорячи про майбутнє після війни, Алеканкіна вважає, що універсального рішення для всіх громад не існує. Усе залежатиме від того, наскільки постраждала конкретна територія та які безпекові ризики там залишаться.
Наприклад, міста поблизу фронту або ті, що будуть сильно заміновані після деокупації, ймовірно, ще певний час потребуватимуть військових адміністрацій через питання безпеки, евакуації та відновлення.
А от у громадах, які були окуповані недовго і не зазнали великих руйнувань, може бути сенс швидше повертатися до класичного місцевого самоврядування.
На її думку, саме зв’язок із місцевими мешканцями може стати ключовою перевагою органів самоврядування після війни — особливо там, де людям важливо знову довіряти владі та брати участь у відбудові своїх міст.
Сьогодні окуповані громади існують між двома реальностями — вони вже втратили свої території, але все ще залишаються частиною української системи управління. І поки держава шукає модель їхнього майбутнього, саме від цих рішень залежатиме, як після деокупації відновлюватимуться міста, чи збережеться зв’язок людей зі своїми громадами та хто відповідатиме за повернення життя на звільнені території.
Читайте також: РФ заселяє росіян в домівки українців та сумнівається у відбудові зруйнованих міст
- Останні
- Популярні
Новини по днях
28 травня 2026
