У Межівській громаді російський дрон обірвав життя Петра Ляховича — аграрія, голову районної Асоціації фермерів та волонтера
На Дніпропетровщині російський FPV-дрон обірвав життя Петра Васильовича Ляховича — відомого аграрія, голови Асоціації фермерів Межівщини, волонтера, громадського діяча, людини, яку знали, поважали й цінували далеко за межами рідного села.
Про це пише видання "Межевський мередіан", передає "Фермер Придніпров'я".
Автор: Євген Хрипун.
Петро Ляхович понад усе любив землю, працю і свій сад. І саме у своєму саду феремер отримав смертельні поранення. За попередньою інформацією трагедія сталася 11 листопада поблизу села Миколаївка. Відомо, що російський FPV-дрон атакував цивільних. Внаслідок ворожого удару Петро Ляхович дістав численні осколкові поранення кінцівок та проникаюче поранення черевної порожнини. Його доправили до лікарні у Шахтарському. Медики боролися за його життя, однак отримані травми виявилися несумісними з життям.
Петро Ляхович народився 10 липня 1957 року в селі Яланець на Вінниччині. Земля і хліборобська праця були в його родині не просто професією, а способом життя. Мати, Валентина Тимофіївна, працювала ланковою овочевої бригади, батько, Василь Кирилович, був одним із найкращих комбайнерів колгоспу. Петро з дитинства знав ціну хліборобській праці. Ще приблизно з чотирнадцяти років під час літніх канікул допомагав батькові на жнивах. Після школи навчався у професійно-технічному училищі за спеціальністю тракториста-машиніста, відслужив в армії. Життя, однак, не вело його прямою дорогою. Був радіомайстром, ремонтував телевізори та радіоприймачі. Потім вирушив на Донбас — працювати у вугільній промисловості. П’ять років відпрацював електрослюсарем на шахті імені Стаханова у тодішньому Димитрові (нині Мирноград). Саме там зустрів свою майбутню дружину Зою. 13 грудня 1980 року вони одружилися. Згодом родина переїхала до Володимирівки Межівського району — на батьківщину дружини. Тут Петро Васильович повернувся до того, що було йому найближчим від самого дитинства, — до землі. Він працював механізатором у колгоспі «Правда», згодом став комбайнером. «Ниви», «Колоси», «Дони» — ці машини супроводжували його практично весь трудовий шлях. Чоловік був серед передовиків господарства за намолотом, посідав призові місця у районних змаганнях. Тим часом у родині підростали син Олександр і донька Тетяна. А попереду було ще одне велике починання — власна справа.
Історія фермерського господарства «Живоносне джерело» — це історія наполегливості, віри та людської довіри. Сам Петро Васильович називав появу саду Божим провидінням. Під час однієї з поїздок на Вінниччину, купуючи яблука, він познайомився з Тетяною Бугою — керівницею місцевого господарства, яка запропонувала спробувати себе у садівництві. Вона повірила малознайомій людині й фактично під чесне слово надала близько десяти тисяч саджанців для закладки перших п’ятнадцяти гектарів саду. Це була не просто допомога, радше довіра, яка змінила життя. У 2010 році на Межівщині почалася історія нового промислового саду.
Петро Ляхович не просто посадив дерева. Він створював господарство власними руками. Частину саджанців вирощували у власному розсаднику, прищеплювали необхідні сорти, поступово розширювали площі. З часом сад виріс майже до 40 гектарів. Близько 32 тисяч дерев! Понад двадцять сортів яблук, груші, абрикоси, персики, сливи, черешні. Це був один із найкращих молодих садів Межівщини, фактично унікальний для краю, який став не просто бізнесом, а справою життя.
«Любов до саду — на генетичному рівні», — говорив Петро Васильович.
Він знав кожен квартал, кожну породу, кожен сорт. Знав, коли дерево потребує обробки, коли його потрібно обрізати, як отримати якісний урожай. Особливо пишався якістю своєї продукції.
«Треба знати, коли й чим обробити дерево. Щоб і врожай був, і дитина могла зірвати ягоду просто з дерева та їсти без страху», — пояснював фермер.
Він згадував, як у маленького родича була сильна алергія на черешню, але на ягоди з його саду реакції не було. І саме це вважав однією з найкращих оцінок своєї роботи.
Петро Васильович ніколи не сприймав господарство виключно як спосіб заробітку. Його яблука добре знали не лише на Межівщині, а й далеко за її межами. Але не менш важливою була інша традиція — ділитися. До Дня Святого Миколая та новорічних свят фрукти з «Живоносного джерела» отримували діти у дитячих садочках і школах Володимирівки, Демуриного, Богданівки та інших населених пунктів. Петро Васильович допомагав освітнім закладам, підтримував дитячі ініціативи, брав участь у громадських заходах.
А ще його яблука знали українські військові. Ще за часів Операції об’єднаних сил він систематично передавав фрукти на передову через волонтерів. Вважав це найменшим, що може зробити для людей, які захищають незалежність України. Не гучні слова, не показова благодійність — просто робив те, що вважав правильним.
Петро Ляхович був не лише фермером, а й активним громадським діячем. Очолював Асоціацію фермерів Межівщини, представляв інтереси аграріїв, говорив про проблеми малого та середнього фермерства, виступав за справедливу державну підтримку сільського господарства. У 2020 році, коли посуха завдала серйозних збитків аграріям Одещини, саме він долучився до організації допомоги колегам. Межівські фермери зібрали та відправили постраждалим господарствам 50 тонн зерна. Це була справжня солідарність хліборобів. Він також був депутатом Межівської селищної ради, брав участь у житті громади, підтримував соціальні та благодійні проєкти. Його добре знали як людину, до якої можна звернутися по допомогу. І як людину, яка сама не чекала, поки попросять.
Повномасштабне російське вторгнення Петро Васильович зустрів не словами, а діями. Вже 24 лютого 2022 року почав збирати людей, готових захищати Межівщину. Наступного дня звернувся до військового комісара з пропозицією створити добровольчий загін, а вже 26 лютого одинадцять добровольців вирушили до Синельникового. Того ж дня формувався підрозділ, який згодом став ротою територіальної оборони. Петро Ляхович був призначений заступником командира роти з тилового забезпечення. У червні 2022 року за станом здоров’я його звільнили зі служби. Згодом підрозділ увійшов до складу Збройних сил України. Але відійти від допомоги військовим він уже не міг.
Продовжував підтримувати побратимів, організовував забезпечення, допомагав із ремонтом автомобілів, запчастинами, генераторами, пальним та іншими необхідними речами. Залучав фермерів, знайомих, односельців. Підтримував військових на Запорізькому та Донецькому напрямках. Допомагав 203-му батальйону 108-ї бригади, 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», де служить його зять.
У 2024 році він знову долучився до великої волонтерської ініціативи — збору коштів на автомобілі для ЗСУ та проєкт «Народний дрон». План збору становив 500 тисяч гривень. До нього долучалися фермери, жителі громади, працівники селищної ради, молоді волонтери. Він умів об’єднувати людей навколо конкретної справи. Бо знав: лише разом можна вистояти.
У червні 2026 року фронт впритул наблизився до саду Петра Ляховича - відстань становила близько 15 кілометрів. За лісосмугами здіймалися стовпи диму. У небі час від часу дзижчали безпілотники. Колись він був одним із найкращих молодих садів Межівщини - 40 гектарів дерев, які Петро Васильович висаджував, доглядав і плекав роками.
Цьогоріч неймовірно вродили черешні, та, на жаль, збирати їх було нікому. Четвертий рік сад залишався без повноцінного догляду, без обрізки та обробок. Трава між деревами виросла майже в людський зріст. Колишні дороги поступово зникали у бур’янах. Над кронами час від часу було чути ворожі безпілотники. Ще у 2025 Петро Васильович збирав врожай, а тепер був змушений залишати її на деревах. Він говорив про величезні втрати. Про те, що три роки поспіль господарство не отримувало від саду доходу. Але найбільше боліла не втрата грошей. Боліла неможливість працювати.
Якось господарь знайшов у саду збитий безпілотник. Розумів небезпеку. Знав, що кожен вихід сюди може бути ризиком для життя. Але не втрачав надії.
«Я вірю, що ще буду тут господарювати», — сказав він.
Ці слова сьогодні звучать особливо боляче. Тоді сад і справді чекав на свого господаря. Однак 11 листопада російський дрон атакував людей саме тут — у цьому саду, який Петро Ляхович створював понад шістнадцять років, у який вклав стільки сил, праці та любові.
Сад залишився без господаря… Але пам’ять про неймовірну людину, фермера, волонтера, громадського діяча, житиме у кожному посадженому дереві, у кожному врожаї, що був вирощений тут.
Світла пам’ять, Петре Васильовичу.
Щирі співчуття дружині Зої, дітям, онукам, рідним, близьким, усім, хто знав і любив цю світлу людину.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
12 листопада 2026
