Напередодні пострілу: як зайнялася Перша світова і де почнеться нова війна у Європі
Восени 1908 року австрійські та російські дипломати таємно обміняли анексію Боснії та Герцоговини на доступ до Дарданелл. Проблема в тому, що і Балканська країна, і протока між Азією та Європою належала не їм, а третій державі. Обидві імперії торгувалися чужим і через шість років така цинічна дипломатія вилилася у жахливу війну з мільйонами жертв.
Неймовірна серія таємних домовленостей, з одного боку, проти жертовності фанатиків, з іншого, призвела до політичної суміші, що запалила «порохову бочку Європи», яка лежала прямісінько у вестибюлі «Хворої людини» тієї ж частини світу. На початку XX століття в одному місці зібралися інтереси великих держав, нових суспільних ідеологій та амбіції місцевих еліт. Це все породило чимало політичних та історичних крилатих висловів та алегорій, а також дало ту саму іскру, яка призвела до Першої світової війни.
Сильніша імперія анексує частину слабшої. Водночас обидві уже давно пережили пік своєї могутності й перебувають у стадіях напіврозпаду (щоправда, на різних етапах), що не заважає їм повністю ігнорувати інтереси місцевого населення. Місцевим за таких обставин нічого не залишається, окрім як вдатися до крайньої форми націоналізму й боротися до кінця. Вже гримуча суміш, але це менше половини геополітичного розкладу сил, у якому опинилися Балкани на початку XX століття.
Слов’яни ще на початку Середньовіччя почали проникати на Балкани, які були під владою Римської імперії. Там вони спочатку утворювали племінні союзи, а згодом цілком повноцінні державні утворення, взаємодіючи водночас як з місцевим автохтонним населенням, так і з кочівниками, які приходили в регіон протягом сотень років. Нікуди не ділися і традиції Римської адміністрації.
Але, починаючи з XIV століття, регіон послідовно завойовують турки, які створили потужну Османську імперію. На піку могутності вона дійшла аж до східних володінь Габсбургів, що звалися Österreich або ж Австрія. Остання ж стала основною опорою Європи проти турецької експансії та основним ворогом Османської імперії.
Цікаво, що турки двічі штурмували Відень. Вперше — у середині XVI століття на піку своєї могутності, а от другий штурм 1683 року став початком кінця величі Високої Порти й натомість ознаменував зростання Австрії, яка після цього регулярно відсувала турків на південний схід, забираючи собі колишні володіння османів. Так, зокрема, у володіннях Габсбургів опинилося спочатку Закарпаття, а згодом і Буковина.
З іншого боку, до Дунаю підходила Російська імперія, яка виграла в турків цілу серію воєн і не без допомоги запорізьких козаків загарбала Північне Причорномор'я.
В цей же період у Європі зародилася нова ідеологія — націоналізм. Ідея, що народи можуть існувати не лише в підданстві могутніх володарів, а здатні самостійно організуватися і навіть створити власну державу, яка зможе забезпечити культурні, соціальні, економічні та інші потреби народів, які цю державу утворили.
Станом на початок ХІХ століття Російська імперія була єдиною повноцінною слов’янською державою. Більшість слов’янських народів, зокрема й українці, були підкорені різними імперіями — зокрема тією ж Росією, а також Австрією та Османською імперією.
За таких обставин саме серед слов’ян націоналізм набув особливого сенсу. Особливо на Балканах, де почали спалахувати масові повстання проти влади турків.
Цей тренд підхопили Росія та Австрія. Саме так імперії публічно підтримували національні прагнення народів — звичайно ж, не тих, які підкорили вони самі. Особливим цинізмом відзначалася Росія, яка віддавала слов’янам, що були під владою турків, території, які сама Росія нещодавно відібрала у запорізьких козаків.
У Санкт-Петербурзі позиціонували себе як єдину слов’янську державу, яка виконує історичну місію об’єднання усіх слов’янських народів у своїх кордонах.
Натомість у Відні більше говорили про практичніші речі. Можливо, Австрія і не слов’янська країна, але це держава, де слов’янам «живеться найкраще у світі». Тут дуже доречним був приклад українців та поляків, які жили в Австрії та Росії. Інтелектуальна еліта за цих обставин надавала явну перевагу саме австрійському управлінню.
Саме цього принципу Австрія продовжувала дотримуватися й в окупованій Боснії, де проводилися адміністративні реформи, спрямовані на боротьбу з корупцією, а також активно модернізовувалася інфраструктура. Натомість Росія більше апелювала «до серця», просуваючи теми православ’я та панславізму (слов’янської єдності).
У регіоні, де роками тривала жорстока боротьба проти імперії, націоналістичні настрої мали досить міцні позиції. Окрім безпосередньо мілітарних формувань, існувало ще чимало радикальних груп у середовищі студентів та інтелектуалів.
Центром такого руху була Сербія. Саме вона виступила рішуче проти анексії Боснії та була готова навіть до бойових дій, аби не допустити утвердження на цих землях Австро-Угорщини. Окрім офіційного Белграда, анексію засудили неформальні націоналістичні організації, які поклали собі за мету будь-що витіснити австрійців з регіону.
Окрім місцевих гравців різних вагових категорій, в регіоні мали свої інтереси й великі держави. Османська імперія на рубежі XVIII та ХІХ століть занурилася у глибоку кризу управління. Держава, яка являла собою рудимент середньовічної кочової імперії, просто не справлялася з викликами Модерну. Її крайні території уже давно перебували у стані самоуправління де-факто: від Добруджі до Єгипту провінційні лідери перестали рахуватися зі Стамбулом, який з головою занурився у власні проблеми, й управляли своїми регіонами як самостійні правителі.
Але розпаду Османської імперії завадили великі держави, які оформилися у цьому статусі якраз в цей період. Франція, за винятком недовгого правління Наполеона, була давнім, якщо не союзником османів, то їхнім партнером у Європі ще в часи розквіту Високої Порти. Тепер же французи зайнялися модернізацією держави Османів. Велику Британію цікавив доступ до портів країни, а також до її транспортних коридорів, зокрема проток Босфор та Дарданелли. Крах Османської імперії міг бути вигідним Росії, надмірного посилення якої у Лондоні не бажали.
Існування на тлі конфліктів між великими гравцями — ключ виживання, яким у світовій історії користувалися багато країн. Але цього разу такою стала колись могутня імперія.
Саме в таких умовах усе ХІХ століття й жила Османська імперія. Бути вигідною Британії, яка стримувала Росію від остаточного загарбання турецьких володінь на заході Причорномор’я — у Лондоні бажали не дати можливості Росії перейти Дунай.
Без гарячої фази таке протистояння не могло обійтись. Так спалахнула Кримська війна. Після неї у Петербурзі усвідомили своє реальне становище. Там змирилися, що повноцінно перейти Балкани їм не дасть змоги Лондон, тож вдалися до гібридних методів. Росіяни просували за Дунай свою м’яку силу: ідеї боротьби проти турків, утворення слов’янських держав (очевидно, дружніх до Росії), поширення християнських цінностей, зокрема торжество православ’я.
Під час чергової російсько-турецької війни було укладено Сан-Стефанський мир весною 1878 року. За його результатами низка країн регіону мали отримати повноцінний суверенітет (і опинитися в політичній орбіті Росії), а в середині імперії мали бути сформовані автономні Боснія та Болгарія. Остання, окупована російськими військами, мала стати «троянським конем імперії», який до того ж відрізав її від решти Балкан, адже кордони Болгарії мали проходити від Чорного до Егейського морів.
Але проти цього різко виступили великі держави, до яких, неочікувано для Росії, пристала Німеччина, очолювана «залізним канцлером» Отто Фон Бісмарком, про блискучі роки правління якого Фокус писав окремо.
Він скликав у Берліні конгрес, на якому переглянули вже підписану угоду. Цікаво, що на конгресі формальні захисники інтересів Османської імперії переділювали її ж території, а також території інших країн, не особливо запитуючи думку ані турків, ані інших держав, яких стосувалися ці рішення.
Боснію, Герцоговину та Пазар було передано під окупацію Австро-Угорщини, хоча формально вони залишалися самоврядною провінцією Османської імперії. Кордони держав були суттєво перекроєні, зокрема, Болгарію позбавили виходу до Егейського моря та гирла Дунаю. Росію позбавили російського впливу. Сербії та Румунії надали статус королівств, але вони, так само як і Болгарія, що формально залишалася у складі Османської імперії, перейшли у фарватер Німеччини та Австро-Угорщини.
Так Німеччина сповна скористалася зі статусу господаря Берлінського конгресу. Вона не змінила власні кордони, але отримала повноцінні сфери впливу у Європі — неодмінна ознака справжньої великої держави. Росія ж мусіла змиритися із корекцією вже підписаного переможного мирного договору — така ціна технологічного та інституціонального відставання від провідних країн Заходу.
Поза увагою залишилися інтереси самих балканських народів. Болгари, серби, чорногорці, ті ж боснійці бачили зовсім іншою долю своїх земель та себе на них. На Балканах тоді жили ідеєю об’єднання усіх південних слов’ян в одну потужну слов’янську державу. Але кого цікавили прагнення звичайних людей, переважно селян з гірських районів, коли йшлося про інтереси наймогутніших держав світу.
Ситуація змінилася на початку XX століття, коли у Сербії відбувся державний переворот і до влади повернулася проросійська династія Карагеоргієвичів. Вона почала витісняти австро-угорський бізнес, натомість запрошуючи французів (Франція уже була союзницею Росії по Антанті). У Відні відповіли економічною війною. Белград став активніше підтримувати радикалів по усіх Балканах, зокрема й у Боснії.
Коли ж відбувся переворот в Османській імперії, австрійці вирішили не пропустити цей момент. Цікаво, що анексія Боснії та Герцоговини була таємно наперед узгоджена з Росією, якій австрійський міністр закордонних справ Алоїз фон Еренталь обіцяв сприяти у відкритті проток Босфор та Дарданелли. Тобто за анексією одних територій Османської імперії розплачувалися іншим її ж активом. Такою цинічною була міжнародна політика напередодні Першої світової війни.
Коли ж анексія відбулас
- Останні
- Популярні
Новини по днях
25 жовтня 2026
