Окупанти дроном атакували цивільне авто на Донеччині: двоє людей загинули, ще двоє поранені
У селі Іверське Новодонецької громади 17 липня російські війська атакували FPV-дроном цивільний автомобіль. Внаслідок удару двоє чоловіків загинули, ще дві жінки дістали поранення.
Про це повідомили у пресслужбі Донецької обласної прокуратури.
Окупаційні війська рф завдали удару по цивільному автомобілю за допомогою FPV-дрона. Внаслідок атаки загинули чоловіки віком 60 і 61 рік.
Також поранення дістали жінки віком 64 і 85 років. У них діагностували мінно-вибухові травми та осколкові поранення.
За процесуального керівництва Краматорської окружної прокуратури розпочали досудове розслідування за ч. 2 ст. 438 Кримінального кодексу України (воєнний злочин).
Працівники Державного бюро розслідувань завершили досудове розслідування щодо поліцейського, який під час виконання бойових завдань на Донеччині продав протитанкові гранатомети та боєприпаси.
Про це повідомили у пресслужбі Державного бюро розслідувань.
За інформацією, правоохоронець незаконно отримав два протитанкові гранатомети, а також 10 кумулятивних протитанкових гранат із запалами та виставив їх на продаж. Відповідне оголошення він розмістив в одному з месенджерів, а зброю зберігав в орендованому гаражі.
Після того як знайшовся покупець, обвинувачений домовився з ним про зустріч у Краматорську та продав гранатомети й боєприпаси за 30 тисяч гривень.
Під час слідчих дій працівники ДБР вилучили гранатомети, гранати та порохові заряди до них.
Поліцейського обвинувачують за ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України – незаконне придбання, зберігання та збут вогнепальної зброї і бойових припасів. У разі доведення вини йому загрожує до семи років позбавлення волі.
Повідомили про підозру у державній зраді інженеру одного з комунальних підприємств теплоенергетичної сфери Слов’янська. За версією слідства, чоловік передавав ворогу координати українських військових.
Про це повідомили у пресслужбі Донецької обласної прокуратури.
За інформацією, у грудні 2025 року адміністраторка проросійського телеграм-каналу шукала людей, готових передавати інформацію про ситуацію на Донеччині. На пропозицію погодився інженер одного з комунальних підприємств теплоенергетичної сфери зі Слов’янська. Під час службових поїздок він збирав інформацію про місця перебування українських військовослужбовців і військової техніки у Слов’янську та селищі Билбасівка.
Слідчі стверджують, що чоловік усвідомлював: передані ним відомості потрапляють до представників спецслужб рф і можуть використовуватися для коригування вогню. Через месенджер він надсилав координати особового складу й військової техніки поблизу садових товариств, житлових будинків, медичних закладів та інших цивільних об’єктів.
Крім того, за інформацією прокуратури, під час листування підозрюваний радив, коли краще завдавати ударів, а також просив застосовувати «щось поважче».
У червні 2026 року правоохоронці затримали чоловіка. Йому повідомили про підозру за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада). Суд обрав підозрюваному запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Чоловікові загрожує до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення з конфіскацією майна.
Поки триває війна, Донеччина втрачає не лише будинки, школи та музеї. Під загрозою опиняється й те, що неможливо евакуювати: пам’ять людей про родинні пісні, традиції та звичаї. Правозахисник та культурний діяч Левон Азізян кілька років їздить Донеччиною і записує на відео людей. Журналістці «Антикризового медіа-центру» він розповів, чому почав збирати нематеріальну культурну спадщині, що є найважчим у його роботі та що буде із записами.
Коли вперше побували на Донеччині?
Я був футбольним фанатом і запеклим мандрівником. Дуже любив їздити по всій країні. Пам’ятаю, що в 14 років я вже побував в усіх обласних центрах України. Я багато разів був на Донеччині, але жив у Києві. Переважно їздив на Донеччину поїздом «Хмельницький – Дебальцеве», там був загальний вагон, який дешево коштував. Також добирався електричкою і звісно автостопом.
У 2014 році я став добровольцем. До 2017 року часто їздив на Донеччину та Луганщину як волонтер. Поки остаточно для себе не усвідомив, що без Києва мені сумно, але без Донбасу я вже не можу. Тоді ухвалив для себе рішення переїхати у Сіверськодонецьк, Луганської області і вже їздити в Київ.
Чому обрали Сіверськодонецьк?
Я думав між трьома містами: Сіверськодонецьком, Краматорськом і Маріуполем. Хотів реалізувати багато різних проєктів: правозахисні й зоозахисні акції, культурні та освітні заходи. Я подумав, що на Луганщині матиму більше можливостей. Маріуполь та Краматорськ здавалися більш насиченими щодо активного громадського життя, а Сіверськодонецьк трохи менш насиченим. А ще закохався в Луганщину, тому і переїхав. Але це не означає, що став менше бувати на Донеччині, навпаки, бо з Сіверськодонецька я дуже часто їздив і в Маріуполь, і в Покровськ, і в Костянтинівку, і в Бахмут. Це було значно ближче, ніж з Києва.
Ви казали, що були добровольцем у 2014 році. Що вас саме спонукало стати ним?
Чесно кажучи, не планував бути добровольцем. У мене загинув друг з позивним «Рейдер» ще в травні 2014 року в Карлівці, Карлівське водосховище. Він – вікіпедист (волонтер, який створює, редагує та доповнює статті у Вікіпедії – ред.), як і я. Насамперед мені було цікаво записати спогади побратимів «Рейдера». У Попасній зустрівся з батальйоном «Донбас», був волонтером. Але так сталося, що я потрапив до Іловайська. Був там 19 серпня 2014 року, але лише три години, бо мені сказали супроводжувати поранених. Я опинився там і в мене не було іншого вибору, як бути корисним, допомагати і робити те, що можу.
Чим займалися після повернення у цивільне життя?
Я недовго працював у Центральній виборчій комісії, тоді були якраз вибори. Мене запросили в міжнародний департамент, де працював з іноземними делегаціями. І, звісно, ж як і всі співробітники Центральної виборчої комісії, брав участь у підрахунку голосів. Вже з лютого 2015 року я пішов працювати в благодійний фонд «Схід SOS» юристом. Після півроку роботи організував власну мережу юридичних клінік у Донецькій та Луганській областях. З того часу займаюся питаннями гуманітарного характеру, надання юридичної допомоги постраждалим людям. Те, що я записую, – це моє хобі, яке не оплачується. А надання юридичної допомоги – це моя основна робота.
Коли почали записувати людей?
Записувати людей я почав або у 2023, або у 2024 році. Пам’ятаю, що це була поїздка до Кривої Луки у Лиманській громаді. Тоді героїня інтерв’ю, на жаль, відмовилася від відеозапису через стан здоров’я. У мене збереглися аудіозапис і фотографії, які я зробив на телефон. Там було дуже багато цікавих матеріалів: і старі світлини, і метрична книга. Зараз за Криву Луку йдуть дуже важкі бої.
Наступні поїздки були до Маяків Святогірської громади і до Райгородка Миколаївської громади. Так сталося, що перші контакти, які зміг знайти, – саме в Кривій Луці. Звісно, шукав прифронтові населені пункти. Думаю, зараз я вже не зміг би записувати людей ані в Кривій Луці, ані в Маяках, ані в Райгородку, тому що ті, кого записував, ймовірніше, вже виїхали звідти.
Що спонукало вас почати записувати людей?
Я родом з Арцаху, це Нагірний Карабах. У 2020 році Азербайджан розпочав війну проти Арцаху, захопив значну його частину, почав знищувати та присвоювати всю багату вірменську християнську культурну спадщину, яка налічує, як мінімум, 2500 років. Тоді ж 12 листопада 2020 року я одразу рушив з Сіверськодонецька в Арцах і саме під час цієї поїздки мені вдалося востаннє його відвідати. Я усвідомив, що всі матеріальні пам’ятки культури вже давно відфотографували. Про них хоча б щось написане в інтернеті і щось зберіглося у відкритому доступі. Натомість нематеріальна культурна спадщина повністю стирається й інформація про побут, традиції, на жаль, зникає і, якщо вона не є добре задокументованою, втрачається.
Трагедія з виселенням вірменського автохтонного населення з Арцаху спонукала мене до того, щоб зайнятися дослідженням нематеріальної культурної спадщини на Луганщині, де тоді мешкав до 2022 року. Під час мандрівок на вихідних я почав точково збирати контакти різних творчих колективів тоді в Білокуракинській та Троїцькій громадах. Їздив районами, хотів домовитись з ними про інтерв’ю, але через різні причини: коронавірус, брак апаратури та досвіду зйомок – постійно відкладав цей процес. З початку повномасштабного вторгнення я почав займатися іншими питаннями: евакуював людей, організовував надання юридичної допомоги для постраждалого населення. Після того, як лінія фронту відносно стабілізувалася, повернувся до ідеї документування традицій, побуту, культури людей, що залишаються на прифронтовій Донеччині, бо на Луганщину з очевидних причин не міг поїхати.
Як ви знаходите людей, які погоджуються говорити?
Зазвичай діє правило кількох рукостискань. Спочатку я писав своїм знайомим, вони могли порадити, до кого звернутися, хто міг поділитися або мати контакти людей, які, на їхню думку, могли б погодитися на інтерв’ю. Після розмов самі люди, яких записував, ділилися контактами або зі свого села, або із сусідніх районів, хто міг би погодитися. Джерела контактів часто були найрізноманітніші: друзі, колеги на роботі, Донецький обласний навчально-методичний центр культури та окремі відділи.
Що найважче у вашій роботі?
Найважче якраз домовлятися про інтерв’ю. До деяких людей не виходить взагалі додзвонитися. Інші спочатку погоджуються, а потім відмовляються від розмови навіть у день, коли вже мав їхати до них. Хтось ставиться з недовірою, навіть просить показати документи: я до цього спокійно ставлюся. Деякі перенаправляють на погодження з військовими адміністраціями. Чесно кажучи, чиновники неодноразово ставили палки в колеса, зокрема коли просять написати офіційного листа, я вже розумію, що це формальний спосіб відмахнутися. У черговій відповіді буде щось на кшталт: «Дякую за вашу цікавість, це важливо, але не на часі зараз. Приїжджайте до нас після війни». Однак інші чиновники навпаки намагалися сприяти тому, щоб записав більше свідчень саме в їхніх громадах.
Люди час
- Останні
- Популярні
Новини по днях
17 липня 2026
