Переселенці з Краматорська можуть отримати підтримку у хабах Києва та Дніпра
У Києві та Дніпрі продовжують працювати хаби «Наш Краматорськ», де переселенці з громади можуть отримати психологічну, юридичну, соціальну та медичну допомогу, а також долучитися до освітніх і культурних заходів.
Про це повідомляють у Краматорській міській раді.
Хаби «Наш Краматорськ» у Києві та Дніпрі продовжують підтримувати жителів Краматорської громади, які були змушені виїхати через повномасштабну війну. Тут переселенці можуть отримати необхідну допомогу, поспілкуватися із земляками та взяти участь у різноманітних заходах.
Для дітей у хабах регулярно проводять творчі майстер-класи, розвивальні заняття, культурні події та святкові зустрічі. Такі активності допомагають малечі адаптуватися до нового середовища, знайти друзів і цікаво проводити час.
Дорослі можуть скористатися психологічною підтримкою, отримати юридичні та соціальні консультації, а також звернутися по допомогу до представників державних установ і благодійних організацій.
Важливою складовою роботи хабів залишається медична підтримка. У Києві та Дніпрі прийом ведуть сімейні лікарі з Краматорська. У столиці амбулаторія Центру первинної медико-санітарної допомоги №1 Краматорська працює в одній будівлі з хабом. Записатися на прийом або уточнити інформацію можна за телефоном 050-458-33-75.
У Дніпрі інформацію щодо графіка роботи сімейних лікарів можна отримати безпосередньо в хабі «Наш Краматорськ».
Детальніше про роботу хабів, перелік послуг і найближчі заходи можна дізнатися на офіційному ТГ-каналі проєкту.
Коли родина виїжджала з охопленого війною Лисичанська, їхню подальшу долю вирішив кидок монети. До повномасштабного вторгнення Олена Хоміч очолювала дитячий садок, а після 24 лютого стала однією з координаторок гуманітарного хабу в місті. Через її руки проходила допомога для тисяч людей, а пароль «Лєнка» допомагав доставляти гуманітарні вантажі до прифронтової громади. Згодом жінка евакуювала родину до Словаччини, де працювала з українськими біженцями на кордоні. Нині вона повернулась і живе в Україні. Вона переконана, що багато співгромадян повернуться додому, коли держава покаже, що їхні знання потрібні і за них вони зможуть отримати гідну зарплату. Своєю історією Олена Хоміч поділилася із журналісткою «Антикризового медіа-центру».
Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, я працювала директоркою комунального дитячого садка у Лисичанську. Прийшла на роботу, щоб роздати людям трудові книжки. Увечері 24 лютого голова громадської організації «Громадські радники» Анна Ілащук написала мені: «Як ти? Чим можу допомогти?» Це підштовхнуло мене звернутися до голови військово-цивільної адміністрації: «Що будемо робити з громадою?» Я виявилася першою людиною, яка запропонувала діяти. У результаті три тижні працювала серед очільників Лисичанського гуманітарного хабу.
Місто було близько до лінії фронту, тож майже одразу зачинилися магазини й аптеки. А в громаді жили 150 тисяч людей, яких потрібно було годувати й лікувати. Разом із представниками територіальної оборони ми визначили місце для гуманітарного хабу – колишній будинок піонерів. Колись я сама займалася там у гуртках, а тепер він став для мене прихистком.
На другому поверсі розмістили родини з дітьми – близько 180 людей. На першому працювали волонтери, які розвантажували машини з гуманітарною допомогою, зібраною людьми з різних країн. Ми працювали цілодобово, бо нам допомагав увесь світ. Переважно гуманітарка надходила через Дніпро, куди виїхали наші активісти. Сформувався цілий ланцюг людей, які координували доставку за паролем «Лєнка». Якщо ви від «Лєнки», машина поїде.
Зима була лютою, місто – без опалення, а обстріли ставали дедалі інтенсивнішими. Я бігала під обстрілами «Градів» з гуманітаркою до шпиталю, а моя родина – батьки-пенсіонери та 12-річний син – чекала на мене й дедалі важче переживала цей стрес. Зрештою вирішила вивезти їх до Карпат. Передала волонтерам усі контакти щодо гуманітарної допомоги й пообіцяла повернутися, але в це вже важко вірилося.
Березень 2022 року, перший прихисток Пансіон «Манін» у місті Костелець у Словаччині. Фото героїні.
Разом із родиною та французьким бульдогом ми приїхали на львівський вокзал. Нам було байдуже, куди їхати далі, тому ми буквально кинули монету: якщо випаде тризуб – Польща, якщо цифра – Словаччина. В обох країнах уже жили мої подруги. Випала цифра.
Ще одна членкиня нашої ГО Анжела Бабкіна довезла нас до кордону. Там побачили намети міжнародних організацій. Після переходу нас привезли до спортзалу гімназії в місті Міхаловце. Потім був реєстраційний центр у величезному наметовому містечку. Я дивилася на банери міжнародних організацій і думала, що теж могла б тут працювати.
Ми оселилися в місті Костялець у пансіоні, де пан Ростислав із дружиною Янкою прихистили десять родин із тваринами: тих, кого неохоче брали в інших місцях. Після чотирьох діб дороги та трьох тижнів у Лисичанську без опалення було справжнім щастям опинитися в комфортних умовах.
Ми прожили там три тижні. Пан Ростислав навіть допоміг мені підготувати резюме для МОМ (Міжнародної організації з міграції – ред.) та центру зайнятості.
У Словаччині нас добре підтримували інформаційно. На кожному етапі супроводжували, пояснювали, що і як робити. Нам видали спеціальні чеки, за якими можна було отримувати продукти в магазинах. Усе здавалося дуже дорогим, тож вирішила жити в новій країні за новими правилами. Наприклад, не переводити ціни з євро в гривні.
Я майже влаштувалася асистенткою до дитячого садка для українських дітей на мінімальну зарплату, коли отримала запрошення від МОМ. Мені запропонували допомагати українцям у реєстраційному центрі на кордоні. Я дуже зраділа цій пропозиції, адже зарплата була значно вищою.
На кордоні ми говорили українцям: «Вітаємо в Словаччині. Тепер ви в безпеці». Часто після цих слів люди починали плакати. Мені дуже хотілося їх підтримувати, адже за фахом я – психолог і маю великий досвід роботи. Однак за це мені нерідко дорікали в офісі: «Лєнка, ти знову з кимось говорила як психолог». Я пояснювала, що важко допомогти людині, яка плаче, коли психолог намагається спілкуватися з нею через студента-перекладача.
Згодом керівництво зрозуміло, що я можу робити більше, ніж від мене очікували, і дозволило безпосередньо спілкуватися з людьми. Було приємно, коли психологи міжнародних організацій приходили до мене по досвід. Я пояснювала їм, що для українців дуже важливі повага та гідність, а щирість допомагає налагодити контакт.
На кордоні пропрацювала півтора року, але поступово міжнародні програми почали згортатися. Ситуація стабілізувалася і до Словаччини прибувало дедалі менше людей. Тоді я побачила оголошення МОМ про вакансію психолога в Ужгороді. Подалася і пройшла відбір. Тепер могла жити в Ужгороді та утримувати родину в Словаччині, хоча бачила рідних лише раз на два тижні.
Травень 2022 року, Джилл Байден, Едуард Хегер і команда волонтерів на пункті пропуску «Вишнє Немецьке» у Словаччині. Фото героїні.
Протягом року постійно їздила між двома країнами й щоразу помічала, як погіршується стан здоров’я батьків. Проблема полягала в тому, що якісна медична допомога в Словаччині була малодоступною для пенсіонерів із тимчасовим захистом. Потрапити до необхідних програм підтримки зі звичайним страховим покриттям – майже неможливо.
Зрештою я перевезла родину до Ужгорода. Тут батькам надали необхідну медичну допомогу. У батька виявили онкологічне захворювання – і зараз він проходить безоплатну хіміотерапію в Україні за державною програмою підтримки онкопацієнтів. У Словаччині ми навряд чи змогли б собі це дозволити.
Мене вразило в Словаччині те, що там не прийнято робити чужу роботу. Коли я хотіла прибрати своє робоче місце, мене сварили й казали не забирати хліб у прибиральниці. Кожна людина має бути застрахованою, і для цього діють хороші державні програми. Це дуже важливо, адже і ти, і твоя родина мають бути захищеними.
У словацькій школі мені сподобалося, що в учнів забирають телефони. На початку повномасштабного вторгнення я навіть раділа, що мій син нічого не помічає, коли сидить у навушниках і грається, а десь поруч гепає. Тоді розуміла, що травма війни буде для нього значно шкідливішою. Однак у Словаччині я побачила іншу проблему – залежність дітей від телефонів. Тому була рада, що під час занять учні здають гаджети.
Син був єдиним українцем у класі і жодного булінгу не було. Другою іноземною мовою в них була російська, і він запропонував під час уроків перекладати матеріал українською, щоб одразу вивчати дві мови. Вчителька обговорила це з батьками, і вони одноголосно підтримали ідею. Мене здивували і його сміливість, і реакція словаків. Тож два роки мій син фактично навчав однокласників української мови. Коли я перевела його до України в десятий клас, мені казали: «Нормальні люди вивозять хлопців, а ти привезла назад». Але вірю, що війна закінчиться, а син має пройти свій шлях разом із країною.
Читайте також: «Всі мої думки – в Україні: як живе в США переселенка зі Слов’янська»
Насамперед, що впадає в очі після повернення зі Словаччини, – відсутність архітектурної доступності. У цьому сенсі нам до Європи ще дуже далеко. Там навіть у маленьких містах створені умови для маломобільних людей та батьків із дитячими візочками. Для України архітектурна доступність має стати одним із пріоритетів після війни та під час відбудови. Сподіваюся, цьому приділять достатньо уваги, адже наше суспільство потребує цього як ніколи.
Європейський муніципальний транспорт також максимально пристосований до потреб людей. Куди б не приїхав, завжди зрозуміло, де перебуваєш, завдяки вказівникам. А ще майже всюди є безоплатні громадські вбиральні. Мені дуже подобаються короткі авіаперельоти Європою – вони часто дешевші й швидші за поїзди. Сподіваюся, щойно український повітряний простір стане безпечним, ми також зможемо активно користуватися такими можливостями. У багатьох європейських країнах діють години тиші. Із вечора суботи до ранку понеділка містами не їздить важкий транспорт, не проводять ремонтів і будівельних робіт. Вихідний там – це тиша.
Багато моїх знайо
- Останні
- Популярні
Новини по днях
30 червня 2026
