В Україні стартувала програма кредитування нових енергетичних потужностей для бізнесу
В Україні запустили державну програму підтримки проєктів розподіленої генерації. Вона дозволить підприємствам залучати кредити на будівництво нових енергетичних потужностей.
Оновлюється…
Дівчині, яку після початку повномасштабної війни змусили виїхати до росії, повернули в Україну та допомогли возз’єднатися з рідними.
Про це повідомили у Національному інформаційному бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб.
за інформацією, на початку повномасштабного вторгнення рідне село дівчини окупували росіяни. Згодом представники окупаційних силових структур примусили її виїхати до рф, де вона прожила майже три роки.
Останнім часом через перебої зі зв’язком дівчина дедалі рідше могла спілкуватися з рідними. Після цього вона почала шукати можливість виїхати з росії та звернулася по допомогу.
Фахівці розробили безпечний маршрут повернення та супроводжували українку на всіх етапах. Нині вона вже перебуває в Україні. Попереду – адаптація, відновлення документів і необхідна підтримка.
З 8 червня 2026 року у Державній митній службі України запускають новий етап пілотного проєкту з перевірки митних декларацій. Основну увагу зосередять на ввезенні вживаних автівок.
Про це повідомили у пресслужбі Державної митної служби України.
за інформацією, у Митній службі запускають новий етап пілотного проєкту, у межах якого частину декларацій перевірятимуть окремо в спеціальному підрозділі. Він працюватиме централізовано і не залежатиме від митниці, де подають документи.
Перевірки проводитиме автоматизована система. Вона сама відбиратиме декларації для контролю приблизно кожну другу. Такий підхід застосовуватимуть до вживаних транспортних засобів, які ввозять в Україну, зокрема за пільговими умовами. Новий етап проєкту триватиме до 31 грудня 2026 року.
Попередній етап, який стосувався добрив і засобів захисту рослин, завершується 30 червня 2026 року.
У митній службі пояснюють, що мета проєкту – зробити перевірки більш єдиними та зменшити ризики порушень під час оформлення товарів і авто.
Ще дитиною Поліна Павкіна з батьками залишила рідний Часів Яр через війну. Спершу переїхала до Івано-Франківська, а згодом – до Кракова у Польщі на навчання. Життя за кордоном не стало для неї остаточною інтеграцією: вона свідомо зберігала думку про повернення. Сьогодні вона говорить про потребу в корінні та посилення зв’язку з Україною. Для неї питання повернення – не лише про географію, а й ідентичність. Журналістці «Антикризового медіа-центру» Поліна розповіла свою історію.
Я народилася і жила з родиною в Часовому Яру. У 2014 році місто було дуже близьким до тимчасово окупованого Бахмута (тоді окупація міста тривала з квітня до липня – ред.), і я бачила місцевих маргіналів зі зброєю, які знімали українські прапори. Тоді знайомі нашої родини виїхали до Івано-Франківська. Пізніше ми теж поїхали туди подивитися. Батькам дуже сподобалося це спокійне й приємне місто. Вони дочекалися, поки я закінчу четвертий клас, і у 2015 році переїхали до Івано-Франківська.
Для батьків війна була основною причиною переїзду. Я ж переїжджала в спокійних умовах: не жила в спортзалах і навіть не мала статусу ВПО. У Часовому Яру я навчалася в українськомовній школі, тому перейти на українську в новому місті мені було легко. Я навіть дуже цього хотіла і невдовзі перестала говорити російською навіть удома.
Фото героїні
У 2022 році я закінчила школу і поїхала на навчання до Польщі – не як біженка, а з розумінням, що повернуся після завершення навчання, а не після закінчення війни. Для мене це питання того, з якою країною хочеться пов’язувати своє життя.
Навіть на психологічному рівні не дозволяю собі по-справжньому інтегруватися. Я вже чотири роки живу в гуртожитку, бо це справжній апогей тимчасовості. Звідси весь час хочеться втекти.
Спочатку я вивчала лише польську. Там мені прищепили відчуття перфекціонізму: якщо не говорити достатньо добре, то краще мовчати. Через це я закрилася в собі, усе навколо здавалося чужим, а сама думала тільки про те, що треба перетерпіти й закінчити навчання.
Коли ж вивчила польську на достатньому рівні, цей простір відкрився для мене. Я стала почуватися комфортно і навіть маю певні сентименти до Польщі.
Про Часів Яр у мене дуже мало спогадів – переважно про якісь природні місця. Водночас до міста в мене багато теплих почуттів з’явилися лише у 2022 році. Раніше було байдуже, що я з Часового Яру. Могла навіть роками не згадувати про це в розмовах. Це не було важливим фактом про мене.
Читайте також: «Українців може повернути впевненість, що на тебе чекають»
Поворотним став 2022 рік. Мені було 17, коли відчула потребу в корінні, у землі під ногами, у тому, щоб дізнаватися власний родовід, де все пов’язує мене з Донеччиною. Франківськ – хороший простір, у якому відбулося становлення моєї особистості, але географічно себе з ним не асоціюю. Досвід життя в Часовому Яру став опорою для моєї ідентичності.
Я почала досліджувати історію Донеччини, індустріалізацію, міфи, пов’язані з регіоном, і з’явилося відчуття, що це щось сакральне. Особливо коли бачиш, як його поступово руйнували. На щастя, всі мої родичі та знайомі виїхали до моменту знищення міста.
Коли батьки надсилають мені фотографії місць, де колись стояв наш дім, я вже нічого не можу впізнати. Показую ці світлини іноземцям, бо від початку повномасштабної війни була налаштована репрезентувати Україну назовні.
Я занурилася у вивчення пам’яті: моєю бакалаврською роботою в університеті стало дослідження стратегій пам’яті про місце походження людей, які у 7–11 років виїхали з Донеччини та Луганщини.
Було цікаво, як у них формується пам’ять про місто або регіон, чи мають регіональну ідентичність. Зазвичай вона формується там, де людина живе. Коли ж підлітки вже перебувають в іншому регіоні й лише тепер починають пов’язувати свою ідентичність із Луганщиною чи Донеччиною, у них ніби виникає прив’язаність до того, чого вони не пережили загалом в реальності. Можливо, на це впливають відчуття втрати, неможливість повернутися.
Серед тих, кого я опитала, є люди, для яких такі спогади стали важливим елементом ідентичності, і це навіть фізично тягне їх на схід. Для інших – важливий факт про себе, з яким вони живуть: час від часу дивляться в інтернеті на свої окуповані міста, але він не впливає на їхні життєві стратегії.
Таке дослідження для мене також є способом пам’ятати про втрачену й знищену територію. Це болісні спогади та досвід, але звертатися до них – теж спосіб пам’ятати.
Я хотіла й надалі досліджувати пам’ять, тож знайшла відповідну програму в київському виші, де викладають науковці зі сходу України. Для мене було б привілеєм опинитися в середовищі дослідників, які теж звідти. Та навіть якщо я не вступлю туди, все одно займатимуся пам’яттю або документуванням історій, які пам’ятають люди.
Я достатньо добре знаю польську, щоб спілкуватися з людьми, але ніколи не зможу настільки глибоко пізнати цю культуру, щоб будувати по-справжньому близькі стосунки й відчувати, що мене повністю розуміють. Тому що досвід війни, переїзду та втрати – фундаментальний. Спільні контексти та історія дуже сильно об’єднують людей. Цього я не знайду в Польщі. Навіть якщо весь час проводитиму з українцями за кордоном, все одно – не те саме, що бути в Україні.
За освітою я – соціологиня і хочу досліджувати Україну. Звичайно, що можу займаюся цим і в Польщі, але мені хочеться бути в контексті, в курсі всього, що відбувається в моїй країні.
Та й якщо я асоціюю себе з Донеччиною, чи можу дозволити собі любити її на відстані, коли хтось віддає там своє життя за те, щоб ще один метр землі не став окупованим?
Навіть розглядаю можливість брати участь у мілітарних процесах. Давно спостерігаю за війною і думаю, що вона може набувати різних форм, але загроза з боку росії, найімовірніше, не зникне за мого життя. Часом легше сприймати реальність, коли думаєш, що це доля. Я асоціюю себе з українським народом, і якщо мої люди проходять через це, то чому маю бути осторонь і лише спостерігати. Нащо жити за кордоном, якщо всі мої сенси крутяться навколо українського народу.
Фото героїні
Думаю, що точно допомогли б програми фінансової підтримки. Наприклад, у Київській школі економіки є спеціальна програма для людей, які повертаються в Україну саме для навчання. Вона враховує той факт, що за кордоном перебуває багато українців і з ними потрібно працювати, надавати фінансову підтримку, адже переїзд потребує чималих витрат.
Гадаю, багато людей уже ухвалили рішення залишатися за кордоном, і не завжди вдасться щось із цим зробити. Та є й такі, як я, кого мотивують страх і сором через те, що в Україні відбуваються жахливі обстріли, а мені просто нестерпно бути в безпеці, коли мої люди переживають таке.
Думаю, у багатьох є схоже відчуття: я належу до української спільноти, але фізично перебуваю поза нею. Це поширена мотивація, особливо серед молоді, яка повертається. Їй важко прижитися за кордоном, бо вони відчувають, що український контекст їм ближчий.
Я виявила, що для багатьох людей їхня ідентичність – дуже приватна річ, про яку не говорять у родинах. Це не допомагає гуртуватися. Водночас молодь пишається тим, що вона з Донеччини або Луганщини, цікавиться історією свого краю, читає та досліджує її на своєму рівні.
Думаю, ця тема точно не зникне. Нещодавно була в Києві на конференції, присвяченій пам’яті про Донеччину та Луганщину, яку ініціювала саме молодь. Важливо, щоб ці розмови виходили за межі вузьких спільнот і люди гуртувалися навколо цього досвіду, аби було відчуття, що вихідці з Донеччини, Луганщини чи Криму можуть поговорити, поділитися своїми історіями та відчути, що їх розуміють.
За кордоном мені подобається, що гроші вкладають у розвиток інфраструктури, громадського транспорту, пішохідного простору. Тобто урбаністика насамперед працює для людей. В Україні для цього бракує не стільки фінансів, скільки політичної волі – будувати міста для жителів, а не для автомобілів, не віддавати історичні споруди під забудову.
Мені дуже імпонує, що в Європі підтримують локальні ініціативи. Хотілося б, щоб так було в моїй рідн
- Останні
- Популярні
Новини по днях
3 червня 2026
