Держава не лікує

14.08.2026, 12:19 lb.ua

Літній день в одній зі звичайних українських лікарень невеличкого містечка. У коридорі спека. Кондиціонера немає. Людей багато, стільців на всіх не вистачає. Стіни давно просять ремонту, туалет краще зайвий раз не відвідувати, а лікар розмовляє швидко і сухо, бо за дверима в нього ще з десяток пацієнтів.

Людина виходить із лікарні розлючена, відкриває телефон і пише у соцмережах: «Скільки можна? Державні лікарні – це пекло. Невже держава не може нарешті навести лад у медицині?». Зрозуміла реакція.

Тепер зайдемо назад у той самий кабінет лікаря, який тільки що не приділив достатньо уваги пацієнту. Лікар приймає людей із самого ранку. Нормальної перерви знову не було. Пацієнтів багато, працівників бракує, зарплата зовсім не відповідає навантаженню, жодних премій. Він хороший лікар, але десь під кінець робочого дня, у задушливому кабінеті, після чергового однакового запитання відповідає пацієнту різкіше, ніж мав би. Пацієнт іде ображений. Лікар дивиться на наступну картку і думає: а що я взагалі можу зробити? Держава довела медицину до такого стану.

Тепер піднімемося до керівника лікарні. Колись він був хорошим лікарем. Мав досвід, авторитет серед колег, знав свою спеціальність. Коли з'явилася можливість очолити лікарню, погодився, бо хотів щось змінити. А потім виявилося, що керувати лікарнею – це зовсім інша професія. Десятки працівників, фінанси, договори, закупівлі, майно, зарплати, комунальні витрати, відносини з НСЗУ та місцевою владою, пошук обладнання і грошей на ремонт, кадровий дефіцит, скарги пацієнтів, невдоволення колективу. Цього він раніше не вчився робити.

Він старається. Щось виходить, щось ні. Ремонт відкладається третій рік. Працівники хочуть вищих зарплат, пацієнти – кращих умов. А коли директора питають, чому нічого не змінюється, він відкриває цифри фінансування і каже: подивіться на тарифи НСЗУ. Звідки я маю взяти на все це гроші?

Йдемо до місцевої влади за грошима. Зʼясовується, на сесії міської ради про лікарню говорили не раз. Виділяли хоч і не великі, але принаймні якісь кошти з місцевого бюджету, голосували за програми, призначили керівника.

І коли у місцевих пабліках вкотре з'являються фотографії старих палат, черг та обдертих стін, пояснення цьому таке: медицина недофінансована державою. І саме держава має щось із цим робити.

Виходить цікаво. Пацієнт звинувачує державу. Лікар звинувачує державу. Директор говорить про державне фінансування. Місцева влада теж дивиться у бік держави. Є лише одна проблема. Лікарня, про яку ми говоримо, майже напевно, державі взагалі не належить.

Сьогодні словосполучення «державна лікарня», як правило, використовується для всього, що не є приватною медициною.

Але чи знаємо ми взагалі, що таке державна лікарня? Це заклад, який перебуває у державній власності та у сфері управління відповідного державного органу. Наприклад, «Охматдит» – державний заклад у сфері управління МОЗ. Головний медичний клінічний центр МВС – державна установа в системі Міністерства внутрішніх справ. Клінічна лікарня «Феофанія» перебуває в управлінні Державного управління справами.

Такі заклади в Україні є. Але лікарня у невеликому місті, з якої ми почали цю історію, найімовірніше, зовсім не державна, адже близько 80% закладів охорони здоров’я в Україні – комунальні. Підкреслю, що слово «комунальна» тут дуже важливе. Тому що власник такої лікарні – не абстрактна «держава» десь у Києві. Це територіальна громада, права якої щодо комунального майна реалізують органи місцевого самоврядування.

Умовно кажучи, у містечку на 40 тисяч людей є міська рада і депутати, яких обрали жителі цієї громади. Саме місцева влада управляє комунальними закладами охорони здоров’я, а закон покладає на виконавчі органи місцевих рад, зокрема, їх організаційне та матеріально-технічне забезпечення в межах визначених повноважень.

Ось тут, на мій погляд, ми й підходимо до однієї з головних помилок у нашому сприйнятті системи охорони здоров’я.

Ми дуже часто плутаємо того, хто платить за медичну послугу, з тим, хто відповідає за роботу самого закладу. НСЗУ справді оплачує медичні послуги за Програмою медичних гарантій. І коли керівники лікарень говорять про тарифи НСЗУ, то це не вигадана проблема. Від достатності цих коштів справді дуже багато залежить. Але НСЗУ не є власником лікарні. Вона не призначає її керівника, не організовує роботу відділень, не визначає, як директор управлятиме персоналом, де він шукатиме додаткові ресурси та фінансування, і які управлінські рішення ухвалюватиме всередині закладу.

Бо комунальна лікарня – це підприємство. І керувати ним потрібно саме як підприємством: із стратегією, фінансами, майном, людьми, доходами, витратами, плануванням та відповідальністю за результат. Звісно, що все це з дуже суттєвою особливістю: результатом його роботи є медична допомога. Тому тут нікуди не зникають медичні стандарти, професійна етика чи особливі вимоги законодавства. Але й менеджмент теж нікуди зникає.

Саме тому хороший лікар зовсім не автоматично стає хорошим директором лікарні. Людина може чудово оперувати, мати величезний авторитет у колег і щиро хотіти розвивати заклад. Але керувати десятками чи сотнями працівників, фінансами, закупівлями, майном, трудовими відносинами та розвитком підприємства – це інший набір знань та навичок.І якщо їх немає, є лише два варіанти: навчатися або шукати людей, які допоможуть вибудувати цю роботу.

Аргумент «у нас така система, нічого зробити неможливо» мав би право на існування, якби не одна обставина. Я багато їжджу по лікарнях країни і можу заявити: є медичні заклади, які працюють за тим самим законодавством, отримують кошти за тією самою Програмою медичних гарантій, але при цьому розвиваються, ремонтують відділення, купують нове обладнання. знаходять ресурси на кращі умови праці, підвищують зарплати чи виплачують працівникам додаткові надбавки та навіть тримають кошти на депозитах.

Повернемось до нашого лікаря із задушливого кабінету. Він говорить: «Держава мало мені платить». Але зарплату йому нараховує не міністр і не працівник НСЗУ. Його роботодавець – це конкретний медичний заклад. Є керівник цього закладу, є трудові відносини, є колектив, є система оплати праці в межах законодавства та фінансових можливостей підприємства.

Звісно, це не означає, що національна політика, тарифи чи державне регулювання не впливають на зарплати медиків. Впливають, і дуже суттєво. Але це означає, що між лікарем і тією самою абстрактною «державою» є ще одна ланка – його роботодавець. А от за роботодавцем стоїть власник. І якщо всередині закладу роками є проблеми з умовами праці, якщо колектив незадоволений, якщо керівник його не чує, це питання не стільки до Міністерства охорони здоров’я чи НСЗУ, скільки до того, хто цим закладом управляє і хто представляє його власника.

Пацієнту у приватній клініці неякісно надали послугу. До кого він звертатиметься? Вочевидь до адміністратора, керівника, а за потреби – й до самого власника. Тобто скоріш за все, нам не спаде на думку вимагати від міністра охорони здоров’я розібратися, чому в конкретній приватній клініці нам нагрубив лікар.

Чому ж у випадку з комунальною лікарнею так не працює? Адже різниця всього лише у тому, хто є власником. У приватної лікарні це конкретна людина чи компанія, а у комунальної - громада. І можливо, саме це найскладніше усвідомити: мешканці громади – співвласники лікарні, тому що саме вони обирають тих, хто від їхнього імені управляє комунальним майном.

Я постійно бачу в соцмережах одні й ті самі формулювання. «Я працюю в державній лікарні». «Держава платить лікарям копійки». «Держава не робить ремонт». «Держава призначила не того директора».

Це зручне абстрактне слово «держава», до якого можна мати купу претензій, не називаючи імен, прізвищ та посад. Та набагато складніше запитати у власній громаді, чому саме цього керівника обрали для лікарні, чому місцева рада роками погоджується з таким результатом, чому керівник не змінив організацію роботи, чому працівники мовчать про порушення, чому пацієнти обмежуються гнівним дописом в Threads.

Я зовсім не хочу сказати: «Самі винні». Навпаки. Система охорони здоров'я справді складна. У ній переплітаються державне регулювання, державні гроші, місцеве самоврядування, робота конкретного закладу та відповідальність конкретного керівника. Саме тому так важливо розуміти, де закінчується відповідальність одного і починається відповідальність іншого. Міністр не може щодня організовувати роботу кожного комунального закладу країни. НСЗУ не може замість директора управляти його кадрами. А директор не може вирішити всі проблеми державної політики у сфері охорони здоров'я. У кожного своя робота. І як тільки це стане зрозуміло якомога більшій кількості громадян, тим більше шансів на системні та позитивні зміни.

Іншими словами: повернемося до тієї лікарні, з якої починали. Пацієнту спекотно. Лікар виснажений. Директор не справляється. Місцева влада пояснює проблему державним фінансуванням. Жоден із них не вигадує проблему. Вона реальна для кожного. Але якщо всі четверо дивитимуться лише у бік Києва, кондиціонер у тому коридорі від цього навряд чи з'явиться.

Читати повністю…