Шлях Душмана: від сапера в Афганіставні до невидимого спротиву в Надіївці
Коли Сергій Бунчак почув у телефоні несамовитий крик пораненого побратима, а згодом отримав коротке повідомлення від окупантів із двома крапками, зрозумів: товариша більше немає. Тоді він почав розшукувати хлопців, з якими разом організовував оборону в Херсоні. Хтось вижив, хтось зник, а декого лише згодом, після визволення, він знайшов на херсонському кладовищі. Без імені та прізвища, лише під номером.Позивний “Душман” Сергій отримав ще під час афганської війни. Відтоді його шлях проліг через військову службу, фермерство, окупацію, небезпечну співпрацю з українськими військовими та втрати побратимів.Свою історію Сергій Андрійович Бунчак уперше ексклюзивно розповів для “Білозерка.Інфо”.Афганістан, Херсон і НадіївкаСергій родом із Чечельницького району на Вінниччині. Під час строкової служби його направили до Афганістану. Там він служив у взводі інженерної розвідки – був сапером і кінологом. Додому повернувся не відразу: дістав поранення, пережив контузію, а згодом захворів на жовтяницю.Коли приїхав на Вінниччину, його тіло було вкрите висипом. Сестра на той час уже жила на Херсонщині, тож Сергій вирішив навідатися до неї на два-три тижні. У теплому південному краї висип зник, але після повернення додому з’явився знову. Тоді він і вирішив переїхати до Херсона.Працював кінологом на суднобудівному заводі. Згодом у селі Черешеньки, де мешкали його родичі, познайомився з Тамарою, родом із Білорусі. Після Чорнобильської катастрофи її родина переїхала на Херсонщину.Закохані одружилися, і молодій сім’ї виділили частину будинку. Разом облаштовували житло, господарювали, наводили лад. У подружжя народилося троє дітей: старший син Богдан і дві доньки – Танюша та Крістіна.Коли Богдану настав час іти до школи, родина перебралася до Надіївки, щоб хлопчикові не доводилося далеко добиратися на навчання.Тут Сергій знайшов себе у фермерстві. Став одноосібником, придбав трактор, комбайн та іншу техніку, обробляв землю. За роки роботи добре вивчив місцевість: знав поля й дороги Білозерщини, Станіславщини, Чорнобаївщини.Тоді він і гадки не мав, що знання кожної дороги та стежки невдовзі знадобиться не для обробітку землі й збору врожаю, а для порятунку людей. Та хто міг тоді уявити, що на українську землю прийде велика війна?Родину евакуював, а сам залишивсяУ перші дні повномасштабної війни Сергій облаштував погріб, де ховалися його родичі й односельці. Подбав, щоб там можна було перебувати тривалий час: поставив буржуйку, зробив спальні місця. А сам чергував надворі, біля огорожі.Згодом до Надіївки почали заїжджати російські військові, зокрема чеченські та бурятські підрозділи. Село опинилося під окупацією. Сергій зрозумів, що дружина з доньками не повинні залишатися в небезпеці. Він відправив родину на Вінниччину, а сам залишився в окупованій Надіївці.“Мені так було набагато легше. Бо я ні за кого не боявся”, – пояснює Сергій.Сергій долучився до організації оборони села, а згодом зібрав добровольців із Надіївки, посадив у свій бус і повіз до військкомату. Там формували списки територіальної оборони.Бувалий афганець і сам став у чергу, але до списків не потрапив. Один із командирів тероборонців вирішив, що Сергій буде кориснішим на іншій роботі. Згодом списки, які зберігалися у Білозерській школі №2, опинилися в руках окупантів.“Виходить, він мене врятував!” – каже Сергій, згадуючи рішення побратима.“Слава Україні!”Сергію доручили логістику: доставляти військових до місць базування, забезпечувати харчами й ліками, допомагати з перевезеннями. У перші дні війни Душман вивозив мобілізованих із Білозерської громади в напрямку Миколаєва. Тут дуже допомогло його фермерське минуле – він добре знав степові дороги.“Білозерщину, Станіславщину, Чорнобаївщину я міг із заплющеними очима проїхати. Тому їхав першим, а за мною – чотири автобуси. Дорогою чоловіки боялися натрапити на російських військових. Раптом побачили БТР без розпізнавальних знаків. Сергій засумнівався, хто перед ними, але все ж наважився вигукнути: “Слава Україні!” І почув у відповідь: “Героям слава!” Це були наші, українські розвідники. Вони допомогли провести автобуси до Миколаєва”, – розповідає чоловік.Та один із найболючіших епізодів тих днів пов’язаний із Херсоном. Тероборонців, яких Сергій привіз до міста, розподілили на різних локаціях. Частина опинилася в районі Бузкового парку, інших направили до ліцею.1 березня розпочався бій. Сергій не зміг дістатися до своїх. А згодом почув у телефоні крик пораненого побратима. За його словами, по чоловікові стріляла російська снайперка. А потім на телефон надійшло повідомлення з двома крапками. Так окупанти дали зрозуміти, що його товариш загинув.Після бою Сергій намагався знайти хлопців, які розбіглися містом, з’ясувати, хто вижив, а хто зник. Розшукував документи загиблих, щоб їх можна було ідентифікувати.Багато хто з них був йому близьким. Це були односельці, друзі, люди, з якими він спілкувався, рибалив, працював. Люди, яких він знав задовго до війни.Як звуть твою собаку?Через деякий час Сергій почав співпрацювати з українською аеророзвідкою.Одного дня до нього підійшов знайомий і сказав, що з ним хочуть поговорити. Попередив: зателефонують, але для підтвердження особи потрібно придумати пароль. Тоді поглянув на собаку, який був на подвір’ї, і запитав:“Як звуть твого собаку?”Пса звали Громік. Та кличка і стала паролем. Коли пролунав дзвінок, Сергій почув:“Я Громік”.“А я Душман”, – відповів він, назвавши свій позивний.Так почалася ще одна робота. Сергій розумів, наскільки це небезпечно. Його автомобіль уже потрапив на камери спостереження, машину почали розшукувати. Довелося переховуватися у знайомих. Одного з товаришів, який допомагав Сергієві, окупанти забрали на підвал. Перед затриманням той устиг попередити, що їх видали.Сергій пустив селом чутки, нібито виїхав на Вінниччину. Насправді залишився в Надіївці й переховувався по хатах друзів.Згодом він почав пересуватися селом і навколишньою місцевістю велосипедом або пішки. За час окупації змінив чотири велосипеди. Спостерігав за тим, що відбувається, передавав інформацію українським військовим, співпрацював з аеророзвідкою.Усіх подробиць цієї роботи Сергій розповісти не може. Каже, деякі речі можна буде відкрити лише після війни. Але пригадує, що не раз залишався там, звідки вже мав піти, бо вважав: роботу потрібно довести до кінця.“Після моїх повідомлень по позиціях окупантів прилітало. Але часом мимо. Тоді я з місця знову передавав координати. Покидав позицію лише після того, як роботу було зроблено”, – каже Сергій.На той час у Надіївці розміщувалися російські військові підрозділи, зокрема так звані загороджувальні загони. Вони облаштувалися на території господарських об’єктів і в клубі, а після ударів ЗСУ розселялися по місцевих хатах. У селі стояла військова техніка, реактивні системи залпового вогню “Ураган” і “Град”.Сергій бачив ворога зблизька. Одного разу до нього підійшов російський ФСБшник. Крутив пістолет на пальці, дивився просто в очі, а потім привітався російською і простягнув руку.“Подати руку ворогу я не збирався. Але й видати себе не міг. Тож, наче вітаючись, швидко підняв руку вгору, а потім поклав її на велосипед і швидко поїхав. Та, здається, він усе зрозумів”, – пригадує Сергій.Іншого разу його видав місцевий колаборант. Сергій пішов до школи шукати зв’язок і помітив, що за ним стежать. Повернувшись додому, побачив на вишні біля будинку білу ганчірку. Зрозумів: це мітка.За годину до села заїхали 17 одиниць російської техніки. Почалися обшуки. До кожного двору заходили групи по 15-16 військових.Сергій зірвав із вишні ганчірку, вийшов назустріч окупантам і поводився так, наче нічого не сталося. Тож віддав їм чистий телефон. Інші пристрої були надійно сховані.Таких випадків, коли доводилося балансувати на межі викриття, було чимало. Але Сергій продовжував працювати.Коли ворог почав утікатиУ листопаді 2022 року Душман помітив дивну зміну: у селі стало тихо. Він виходив поспостерігати за ситуацією і бачив, що російських військових, які раніше були всюди, майже не залишилося. Лише в степу рухалася техніка в напрямку Херсона.Люди були налякані. Без світла, газу й води сиділи по хатах, прислухалися до кожного звуку. І навіть почувши незвичний гуркіт бойової машини, не могли повірити, що це можуть бути ЗСУ.“Думаєте, наші? Та ні, не може бути”, – так Сергій пригадує тодішні розмови.Увечері 11 листопада він побачив українських військових. Надіївка дочекалася звільнення.Першим проханням Сергія було допомогти евакуювати до лікарні в Миколаєві старосту села Олександра Івченка. Після російського підвалу той перебував у важкому стані. Наступного дня до Сергія приїхав Громік – той самий військовий, із яким почалася співпраця через телефонний пароль. Тоді вони вперше побачилися особисто. Виявилося, що Громік, справжній позивний якого був Катрал, родом із Степанівки. Чоловіки потоваришували.Та у 2023 році Катрала не стало. Під час ракетного удару ворога по Чорнобаївському аеродрому загинули десятеро людей – шестеро саперів і четверо військових.Це була ще одна втрата, з якою Сергій не змирився досі.“Мене беріг Бог!”Щойно Надіївку звільнили, Сергій почав шукати на полях залишену зброю та вибухонебезпечні предмети, допомагав із розмінуванням. Власним бусом відвозив українським військовим зброю. Працював так багато, що зірвав спину.На третій день після звільнення додому повернулися Тамара і донька Тетяна. Після тривалої розлуки родина знову була разом.Та обмежитися облаштуванням власного господарства Сергій не міг. Почав організовувати в селі збір гуманітарної допомоги, волонтерити, возити людям продукти.“Допомоги тоді надходило чимало, а хлопцям на передовій постійно чогось бракувало. І я запропонував односельцям частину гуманітарних вантажів передавати на фронт. Потім організовував збори в інтернеті, збирав кошти на тепловізори та необхідне спорядження”.У цій справі, каже Сергій, йому допомагали Бог і добрі люди. Знаходилися волонтери, які передавали тепловізори та інші необхідні речі безкоштовно.Власний автомобіль Mitsubishi Сергій також вирішив віддати військ
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 листопада 2026
