Спогади про Слов’янськ оживуть у мистецькій інсталяції з аудіоісторіями
Громадська організація «Слов’янський культурний центр “Задзеркалля”» реалізує культурний проєкт «Слов’янськ 360°», який через мистецьку інсталяцію, аудіоспогади та історії мешканців допоможе зберегти пам’ять про місто й розповісти про нього тим, хто ніколи там не був.
Про це йдеться на Facebook-сторінці організації «Слов’янський культурний центр “Задзеркалля”»
Чи можна повернутися додому, якщо сьогодні це неможливо фізично? Команда громадської організації «Слов’янський культурний центр “Задзеркалля”» пропонує зробити це через пам’ять. Новий культурний проєкт «Слов’янськ 360°» розповість історію міста мовою людських спогадів, знайомих краєвидів і голосів його жителів.
Основою майбутньої мистецько-документальної інсталяції стануть 12 справжніх віконних рам, кожна з яких символічно відкриватиме один із знакових куточків Слов’янська. Завдяки внутрішньому підсвічуванню відвідувачі зможуть ніби зазирнути у місто, яке для багатьох залишається рідним незалежно від того, де вони живуть сьогодні.
Та головна цінність проєкту — людські історії. За допомогою QR-кодів кожен охочий зможе почути аудіоспогади мешканців Слов’янська про місця, що стали частиною їхнього життя. Це будуть розповіді про дитинство, сімейні традиції, улюблені маршрути, запахи, зустрічі та емоції, які не здатна передати жодна фотографія.
Перед створенням інсталяції команда проведе відкритий Open Call, під час якого активісти, краєзнавці, представники громади та небайдужі жителі визначать дванадцять місць, що стануть основою експозиції. Потім розпочнеться лабораторія сторітелінгу та запис аудіоархіву, який оживить кожне «вікно».
Під час роботи виставки відбуватимуться екскурсії-діалоги. Організатори прагнуть створити простір, де переселенці та місцеві жителі зможуть говорити про пам’ять, дім, втрати й майбутнє, краще розуміючи досвід одне одного.
Ще до офіційного старту проєкт отримав міжнародну увагу. Його презентувала Ельміра Чепіга на конференції TEH101 у французькому Марселі, де учасники програми CASCADE представляли культурні ініціативи, спрямовані на підтримку громад у часи сучасних викликів.
Проєкт реалізують у межах міжнародної програми CASCADE за підтримки Шведського інституту. До партнерства долучилися фонд ІЗОЛЯЦІЯ, Malý Berlín, Salaam Cinema та Culture and Management Lab.
«Ми віримо, що пам’ять живе не лише в архівах. Вона живе в голосах людей, на знайомих вулицях і у вікнах, крізь які навіть здалеку можна знову побачити свій дім», — зазначає команда «Задзеркалля».
Окупаційні війська рф атакували Слов’янську та Краматорську громади. Для ударів ворог застосував безпілотники. Внаслідок атак сталися пожежі у медзакладі та на автозаправній станції.
Про це повідомили у фейсбуці Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.
Протягом 24 червня рятувальники ліквідували три пожежі спричинені атаками ворожих безпілотників. У Краматорську російський дрон атакував автозаправну станцію, внаслідок влучання виникла пожежа паливної колонки. Рятувальники на місця події ліквідували займання.
У Словʼянську ворожі безпілотники поцілили в лікувальний заклад. Виникла пожежа покрівлі адміністративної будівлі. Вогнеборці загасили пожежу. Також надзвичайники ліквідували загоряння легкового автомобіля спричиненого атакою російського безпілотника.
«Я не збиралася нікуди їхати. Я люблю Слов’янськ, Донеччину, Україну», – розповіла Марина Олійник. До повномасштабного вторгнення вона працювала у сфері культури і жила звичним життям. Після 2022 року разом із сином опинилася у США, в місті Омаха, штат Небраска. Адаптація виявилася складною: нова мова, робота не за фахом і життя з нуля. Своєю історією Марина поділилася з журналісткою «Антикризового медіа-центру».
Моя сестра з чоловіком і трьома дітьми – переселенці з Донецька ще з 2014 року. У грудні 2022 вони вирішили їхати до США за програмою «United for Ukraine» і взяли із собою мою старшу доньку, якій ще не було 18 років. Я дуже сумувала за нею. У той час у Слов’янську посилилися обстріли – і мене виснажували безсонні ночі в очікуванні прильотів.
Сестра і донька довго говорили зі мною про всі «за» і «проти» переїзду до них. А я довго вагалася, не уявляла себе в іншій країні, бо звикла, що в Україні в мене було все: дім, родина поруч і улюблена робота. Це було дуже складне рішення, але ключовою причиною для мене стала безпека моїх дітей.
Я все ще не вірила, що взагалі кудись поїду зі Слов’янська, навіть коли нам із сином сказали, що до 19 липня 2024 року потрібно приїхати до США. З одного боку, я їхала в невідомість, а з іншого – знала, що тут маю повну підтримку рідних. Вони допомогли орендувати й облаштувати квартиру для нас, тому на момент приїзду побутові питання вирішили.
Фото героїні
Перший час було важко розуміти розмовну англійську, і я боялася спілкуватися з людьми. Перші вісім місяців я не працювала, а вивчала мову вдома. Я взагалі не розуміла, що я тут роблю. Однак завдяки підтримці родини й українців нашої громади адаптація поступово почалася. Донька вже працювала, а син пішов до старшої школи.
Близько року, поки я не знайшла роботу, нам давали допомогу на придбання продуктів. Також ми з сином отримали медичне страхування: я – трохи більше ніж на рік, а син – до повноліття. Нам одразу запропонували безплатний медичний огляд. Без страхування медицина тут дуже дорога.
В Омасі є центр для біженців, і перші три місяці нам допомагали сплачувати оренду житла. Взагалі підтримували всі: і центр, і нові знайомі. Тут живе близько тисячі українців.
За два роки я значно покращила англійську і стала більш впевненою в собі, хоча й досі працюю над мовними навичками, щоб краще розуміти американців. Тут багато можливостей безплатно вивчати мову. Вже другий рік я відвідую курси для батьків, чиї діти навчаються в певній школі. Були програми, коли до мене додому приходила волонтерка для спілкування. Ще одна людина допомагала вивчати мову онлайн.
Найкращі продукти тут – українські, які можна купити в окремих магазинах. Ми, звичайно, пристосувалися готувати рідні страви з місцевих продуктів, але якщо потрібно швидко перекусити, купуємо щось готове.
Найбільше я тут звикла до того, що можу нормально спати. Останнім часом у Слов’янську я прокидалася посеред ночі, чекала на прильоти і не спала до світанку, а зранку йшла на роботу. Тут сплю спокійно.
У мене дві вищі освіти: педагогічна та управлінська. Щоб знайти роботу тут, я пройшла шість співбесід. Пробувала влаштуватися навіть у дитячий садок, але не отримала відповіді. Роботу змогла знайти завдяки рекомендації знайомих українців. Вона не за фахом, але дозволяє оплачувати житло й купувати їжу.
Зараз, озираючись на ці два роки в США, можу сказати: найбільш драматичною для мене стала втрата улюбленої роботи в сфері культури. Перший рік я подумки все ще була в Україні: телефонувала колегам, долучалася до робочих питань, де могла допомогти. Зараз там уже інше життя, але я все ще намагаюся бути корисною. Я залишаюся головою громадської організації «Студентський театр «7 поверх», з якою ми в Слов’янську реалізовували культурні проєкти.
Фото героїні
Щоб компенсувати відсутність улюбленої роботи, почала створювати ініціативи для українців тут. Я співала все життя, і вже в листопаді 2024 року ми заснували гурт української пісні «Крила». Щотижня маємо репетиції і вже є в репертуарі понад 20 пісень. Дали близько десяти концертів. Важливо, що з шести учасників двоє – американці. Для нас це можливість ділитися українською культурою.
Читайте також: «Від евакуації з Маріуполя до власної справи у Британії: історія українки за кордоном»
Також я організувала тут шість великих заходів: до Дня вишиванки, Дня Незалежності, річниці повномасштабного вторгнення. Ми влаштовуємо збори для військових, які базуються в Слов’янську, і вже зібрали 3200 доларів. Так я частково відтворюю те, що робила в Україні. Тепер це волонтерська діяльність, і я рада, що вона в мене є.
Фото героїні
Ми також відкрили курси української мови для дорослих, де я викладаю, бо за першою освітою я – філолог української мови. Люди приходять із задоволенням, серед них є й американці. Моє життя зараз поділене між роботою та громадською діяльністю. Вільного часу майже немає. Я часто ловлю себе на тому, що не встигаю «жити» – постійно щось організовую.
Ті, хто планує переїзд до США, уявляють країну крізь «рожеві окуляри». Але реальність складніша. Багато людей тут важко працюють, часто мають дві або навіть три роботи чи підробітки: доставка, клінінг тощо. Відпочинку як сталого поняття майже немає: навіть після виходу на пенсію люди продовжують працювати, хоча б частково. Праця тут погодинна, і час справді дуже цінується.
Приємно вражає рівень сервісу. Усе налаштовано так, щоб людина захотіла повернутися. Усі усміхаються, вітаються, бажають вдалого дня. Спочатку мене дивувало, коли незнайомі люди могли просто запитати: «Як справи?» З часом я помітила, що тут справді є культура вдячності – навіть за дрібну допомогу обов’язково дякують. Є й інші моменти. Наприклад, інколи можна годину чекати на зв’язок із банком – і це дратує.
Мій син закінчує 11 клас. Я побачила, які тут створені умови для розвитку дітей: великі школи з тенісними кортами, спортивними залами, басейнами, майстернями для навчання практичних навичок.
Батьки мають дуже тісний зв’язок зі школою. Немає класних керівників – за групу учнів відповідає канцлер. У школі навчається близько 2500 дітей, і комунікація відбувається дуже швидко: достатньо написати листа – і одразу отримуєш відповідь. Якщо дитина не прийшла на урок, батькам одразу телефонують.
Мені особисто шкода, що тут немає стабільного класного колективу. У мого сина фактично немає «свого» класу – на різних уроках різні учні. Тож він не встигає сформувати постійне коло друзів. Водночас діти можуть обирати предмети відповідно до своїх інтересів і здібностей.
Домашніх завдань тут немає, а позашкільна активність дуже широка – спорт, гуртки, різні секції. Але є нюанс: якщо дитина не потрапила до шкільної команди, наприклад з баскетболу, вона не може займатися цим видом спорту в шк
- Останні
- Популярні
Новини по днях
30 червня 2026
