Рік без Макса Неліпи. Рідні телеведучого – про життя після втрати, зустріч із Зеленським та несподівану правду щодо виплат

12.05.2026, 04:49 obozrevatel.com

12 травня минає рік від дня загибелі Макса Неліпи – телеведучого, актора та військовослужбовця, який після початку повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. Напередодні роковин ми попросили рідних Макса Неліпи розповісти, як вони живуть після трагедії.Відео дняКолишня дружина Макс Неліпа Тома Неліпа, яка із дітьми виїхала до Ізраїлю, в інтерв’ю OBOZ.UA розповіла про непросту адаптацію в еміграції, службу сина в ізраїльській армії та життя після втрати Макса. Вона також згадала поїздку до Києва восени минулого року, коли їхня донька Марія отримувала з рук Володимира Зеленського посмертний орден батька. Тома зізнається: навіть через роки після розлучення досі не може остаточно відпустити Макса й часто повертається думками до спільного минулого.Брат телеведучого Андрій Неліпа розповів про інший бік втрати. За його словами, після загибелі військового родина стикається не лише з горем, а й із виснажливою бюрократією: нескінченними документами, оформленнями та складнощами з програмами підтримки сімей загиблих захисників."Попри те, що тут теж війна, високі ціни й непрості умови життя, ми поступово адаптуємося, – розповідає Тома Неліпа про життя в Ізраїлі. – Дуже серйозно взялася за мову, бо тут це має величезне значення. Коли добре знаєш мову, у тебе вже є вибір – можеш знайти кращу роботу. Насправді моя нинішня зайнятість – це навіть трохи символічна історія. В Україні останні два роки перед великою війною я працювала в компанії "Брокард". Коли прийшла туди, мала займатися запуском нових брендів. Організовувала комунікацію з пресою, презентації, створювала навколо новинок певний ажіотаж. Потім почалася пандемія, компанія перебудувала процеси, і я перейшла в офісний менеджмент. Згодом мене підвищили, але почалося повномасштабне вторгнення, і я виїхала до Ізраїлю.Мені завжди дуже подобалася сфера парфумерії. Уже тут я змінила кілька різних робіт, паралельно вчила мову. І в якийсь момент повернулася до косметичної галузі. Це не лише магазин парфумерії – тут величезний простір, де є буквально все: товари для дому, дитячі речі, різні побутові дрібниці. Та окремо – дуже великий відділ косметики та догляду. Я пройшла співбесіди, мовні тести, внутрішні екзамени – і мене взяли. Уже місяць працюю, і мені справді подобається. Це постійне спілкування з людьми, консультації, продажі, прийом товару. Робота жива, емоційна, де потрібно вміти відчувати клієнта й знаходити підхід. Я часто жартую, що був час, коли в Україні продавала артистів – займалася організацією публічних заходів, а тепер тут – косметику.Наша донька Маша навчається у 10 класі, тут, в Ізраїлі, школа триває 12 років. Влітку їй виповниться 16. Підробляє після уроків – працює баристою неподалік від дому. Робить неймовірно смачну каву. Рік тому ми підписали контракт із модельним агентством. І це сталося буквально в ті дні, коли не стало Макса. Маша вагалася: "Може, не варто зараз…" Але я заспокоювала, казала, що тато точно радів би її успіхам, пишався би нею. Її взяли в агентство, уже були перші зйомки, будуть якісь нарахування. Вона дуже змінилася за цей час – виросла, красунька така стала, дуже самостійна. Але, звісно, сумує за татом. Останнім часом у нас навіть якась дивна закономірність: який би фільм ми не вмикали, там обов’язково з’являється тема родини – тата, мами, сімейних стосунків. І вона гостро на це реагує.Сину Артему – зараз 21 рік. В Ізраїлі нещодавно збільшили термін служби в армії до трьох років, і два з половиною з них він уже відслужив. Були різні періоди, в один з таких понад два тижні не виходив на зв’язок. А новини тоді приходили дуже тривожні, страшні. Навіть не можу передати, що пережила за той час. Просто не спала, сиділа з телефоном у руках, чекала повідомлення. Нещодавно прийшла до знайомої, яка фарбує мені волосся, а вона: "Боже, Томо, ти вся сива". Я ще пожартувала: мовляв, вік, мені вже 45 буде влітку. А вона: "Ні, це не про вік. Ти реально посивіла".Зараз у нього залишаються останні пів року служби, але цей період уже проходитиме в іншому форматі – більше як навчання. Спочатку він сміявся: "Мамо, у мене знову математика, дроби, ніби я повернувся в шостий клас в Україні". Але далі там уже серйозні речі – комп’ютери, програмування, спеціальна підготовка. Ми всі дуже хочемо вірити, що найстрашніше позаду. Хоча нам кажуть, що нинішнє затишшя – дуже умовне, і будь-якої миті все може загостритися знову.Але я все одно тримаюся за надію. Це дуже важко. Особливо після того, що сталося з Максом. Після такої страшної втрати ти вже зовсім інакше реагуєш на будь-які новини про обстріли, загострення, загиблих. Кожне повідомлення пропускаєш через себе, і з кожним разом читати нестерпніше. Іноді ловлю себе на думці: ми ж виїжджали від війни, щоб урятувати дітей. А в результаті знову опинилися в реальності, де постійно тривога, напруга, очікування небезпеки. І коли це закінчиться – вже ніхто не береться сказати.У нас поруч немає якогось спеціального укриття. Є синагога, де в підвалі можна сховатися під час тривоги, але ми ходили туди лише раз. Зазвичай залишаємося вдома. Натанія вважається більш-менш спокійним містом порівняно з Тель-Авівом чи Єрусалимом, де напруга відчувається сильніше. Але зараз це все умовно – долетіти може будь-куди. Ми живемо в старому районі, де квартири ще можна орендувати за відносно невеликі гроші. Тут усе таке просте. Поруч – кури, півні, інколи кози ходять. Часом у мене навіть виникає дивне відчуття, ніби не виїжджала з України. Тільки пальми нагадують, що це все-таки інша країна. У дворі в мене зараз росте соняшник. Щодня дивлюся на нього – а він уже більше двох метрів заввишки. І в цьому є щось символічне, наче маленький шматочок дому.Востаннє ми з Машею приїжджали до Києва восени минулого року (тоді донька Макса Неліпи отримала посмертну нагороду батька – орден "За заслуги" III ступеня – від Президента України Володимира Зеленського. – Ред.), – продовжує Тома Неліпа. – Маші дуже хотілося поїхати. Для неї це було щось значно більше, ніж поїздка – це була можливість побути поруч з подіями, які пов’язані з татом. Коли Володимир Зеленський зайшов до зали, побачив мене, на секунду зупинився, виникла коротка пауза, а потім коротко кивнув. Маша повернулася здивовано: "Мамо, це тобі?" Ми знайомі з Володимиром Олександровичем давно, для мене це був теплий момент. У залі було багато людей – діячів культури, військових, родин загиблих. Хтось отримував нагороди особисто, хтось – за рідних. Атмосфера була непроста, але водночас світла. Усе пройшло гідно. Нам навіть не забороняли телефони – люди фотографували, знімали момент нагородження.І я тоді подумала про одну річ: дуже хочу, щоб цей орден Маша передала братові, а він, коли завершить службу в армії, приїхав до Києва – до бабусі, на могилу до тата – і вже сам привіз цю нагороду. Мені здається, у цьому було б щось дуже правильне.Знаєш, я досі не можу відійти від тієї поїздки, бо Київ – це дуже рідне. У перший же день, коли ми приїхали, зустрілися з мамою Макса й поїхали на кладовище. І мене тоді дуже вразило, як вона спілкувалася зі мною й Машею – ніби ми бачилися буквально вчора, а не після кількох років розлуки. Маша потім ще двічі до неї їздила, а я закрутилася у справах і більше так і не встигла, про що зараз шкодую. Вона подарувала Маші срібну каблучку... Але дуже сподіваюся, що ми ще приїдемо. Що ще буде можливість сісти поруч, поговорити – без поспіху.Якось гуляли Майданом, пішли Хрещатиком, купили київську перепічку, за якою страшенно сумували. І вона здалася такою смачною – можливо, навіть не через смак, а через спогади й емоції, які в ній були. Я дивилася на людей навколо – і в якийсь момент подумала: "Боже, які ж у нас всі красиві". І якщо на хвилину забути, що в країні війна, здається, ніби життя знову стало таким, як колись. Але водночас ми були шоковані цінами. Вони вже практично такі самі, як в Ізраїлі. Тільки тут зовсім інший рівень зарплат.Пам’ятаю, коли зайшла у київську квартиру, перше, що зробила, – набрала ванну з піною. В Ізраїлі в нас дуже маленький душ, а тут раптом – простір, свої стіни. Почала збирати речі Макса для його мами. У нас висіла дуже особлива фотографія – чорно-білий портрет, який багато років тому зробив наш друг, режисер Міша Крупієвський. Він сфотографував Макса о п’ятій ранку на риболовлі. Це фото висіло в кабінеті. Я приготувала його, ще деякі речі, заїхав родич і все забрав...Іноді ловлю себе на думці, що досі не можу до кінця відпустити Макса. Хоча вже сім років минуло відтоді, як ми розійшлися, а я весь цей час сама. Навіть пробувала з кимось познайомитися, дати собі шанс на якесь нове життя. Пам’ятаю, сиджу в кафе з чоловіком, ми говоримо – і раптом усвідомлюю, що майже весь вечір розповідаю про Макса. У нас у Facebook залишилося багато спільних фотографій, і я часто їх переглядаю. Він мені сниться. Я багато згадую – бо в нас було справді цікаве життя.Як мені зараз живеться? Я не можу сказати, що стовідсотково адаптувалася – це ще шлях. Тут часто кажуть, що перші п’ять років в еміграції – це час на адаптацію, пошук себе, прийняття країни й себе в ній. У мене багато знайомих, із якими ми разом навчалися чи працювали, і далеко не всі змогли витримати це життя. Комусь не підійшов ритм, комусь – ментальність, комусь – внутрішнє напруження. Тут люди живуть дуже емоційно, трохи хаотично, але водночас щиро. Ізраїль взагалі така країна: якщо ти до неї відкриваєшся, якщо ставишся з добром – вона тобі відповідає тим самим. Я зараз уже, мабуть, перейшла найважчий етап, коли почувалася розгубленою. Прокидаєшся о п’ятій ранку, йдеш на роботу. Засинаєш далеко за північ, майже не спиш, нормально не їси, бо у виснаженні. Перші роботи тут були важкими, але, напевно, так потрібно, щоб вчитися: розуміти людей, країну, правила. Тільки зараз у мене починає з’являтися відчуття, що земля під ногами потроху стає стабільною.Часом дивлюся на своїх дітей – і розумію, через що їм довелося пройти. Особливо Артему. Це дуже важко. Армія змінила його. У них були виснажливі навчання – по 60 кілометрів пішки пустелею зі зброєю та рюкзаками по 50 кіл