"Бенюк глянув на мене і сказав: "Ти!" Олексій Лейбюк – про закулісся театру, порівняння з Гітлером та Івано-Франківськ, де 40% людей говорять російською

26.04.2026, 04:58 obozrevatel.com

Український актор і режисер Олексій Лейбюк дебютував на сцені ще дитиною, коли випадково замінив сина Анатолія Хостікоєва у легендарній виставі "Біла ворона" з Богданом Бенюком. Сьогодні в його доробку – ролі у стрічках "Памфір", "Чому я живий" та "Дух Різдва", десятки театральних образів і власна Дитяча акторська майстерня.Відео дняВ інтерв'ю OBOZ.UA Олексій Лейбюк зізнався, чому проміняв столицю на Івано-Франківськ, як колись був змушений записувати кастинги російською мовою та що його найбільше вражало у киянах. Також актор розповів, за що отримує найбільше хейту, чому відмовляє учнів від професії та як підтримує зв'язок із колегами, які зараз на фронті.– Олексію, не можу не згадати трагедію, яка нещодавно сколихнула Івано-Франківськ – внаслідок російської атаками дронами біля пологового будинку загинув нацгвардієць та його 15-річна донька. Ви були в цей час у місті?– Я був за сто метрів від удару – займався зі своїми учнями в Університеті Короля Данила. Коли побачив у Telegram новини про "приліт" по центру Львова, інтуїція підказала йти до укриття. Ми якраз встигли спуститися туди, як стався вибух.Мій син ходить у садочок на тій самій вулиці. Але того дня він, на щастя, залишився у бабусі, бо захворів. Сподіваюся, що після цього удару люди будуть відповідальніше реагувати на тривоги. На жаль, наша ментальність така: поки не прилетіло у власну хату – значить, усе добре.– Ви не тільки актор, а ще й викладач і співзасновник Дитячої акторської майстерні. Читала, що відмовляєте своїх учнів від акторства. Цікаво, а батьки не запитували вас, за що вони тоді платять гроші? Адже це звучить трохи як антиреклама.– Нам не потрібна реклама – на сьогодні у нас навчається 150 учнів. Наші студенти все одно вступають до театральних університетів. Як я не намагався їх переконати, вони все одно йдуть у цю професію (усміхається).– Наприклад, у Лісабоні велика конкуренція між театральними майстернями, тому я здивувалася. А виявляється, до вас ще й черги!– Нам телефонують протягом року, але ми просимо зачекати до серпня на кастинг, бо набір до школи відбувається тільки раз на рік. Наші вихованці – це діти віком від шести до шістнадцяти років, і ми займаємося з ними, як у театральному університеті. Тобто вони навчаються через етюди, важкі фізичні "акторські тренажери", дисципліну. Всі викладачі – професійні актори, тож це не просто драматичний гурток.Основною вимогою для набору до нас у майстерню є бажання не батьків, а самої дитини. Якщо вона щиро зізнається, що її змусила прийти мама, я, звісно, даю можливість спробувати. Якщо дитині подобається – вона займається, а як ні – то ні. Мені до вподоби, коли приходять ті, хто справді хоче працювати. Можливо, у шість років вони ще цього не усвідомлюють, але коли після перших занять кажуть: "Я хочу!" – це ж класно!– Раніше ви казали, що освіта в Україні жахлива. Чи змінилася ваша думка сьогодні?– Мені здається, що діти змінилися, а викладачі та сама система – ні. Вона і зараз не працює на користь учнів, бо вони стали набагато відкритішими й сприймають інформацію швидше, ніж ми. Діти можуть самостійно дізнаватися про все, що їх цікавить, а викладач іде за системою – як написано в книжці. Він не реагує на реальні потреби учнів. Наприклад, школяр ставить логічне запитання, бо прочитав щось за межами програми, а вчитель на це ніяк не відгукується. Тому я і вважаю, що нічого не змінилося.На мою думку, потрібно змінити підхід до викладачів, які є частиною застарілої школи – їх дуже помітно. Варто проводити для них курси не просто для "галочки" чи підвищення кваліфікації, як це зазвичай робиться, а щоб пояснити: світ став іншим і діти зараз зовсім інші.– Ви ставили досить складні вистави – "Бабин Яр" (на основі документальних подій), "Україна в огні" (за мотивами однойменного твору Олександра Довженка), "Мене звати" (реальні історії підлітків), які ставали фіналістами багатьох конкурсів. А який у вас репертуар сьогодні?– Мене за це хейтять усі: мовляв, коли вже нарешті з'явиться комедія? Я ж відповідаю, що ніколи. Хоча не можна казати "ніколи", але насправді мене не навчили робити комедії, і я не вмію їх ставити. Я це заявляю відверто. От зараз я працюю зі своїми студентами третього курсу фахового коледжу Університету Короля Данила над п'єсою Вільяма Шекспіра "Дванадцята ніч, або Як собі хочете". Спочатку ми думали готувати лише уривки, але потім усе ж вирішили ставити виставу, тому що я витягнув із неї суть для себе – і вийшла не комедія.Також у театральній майстерні я відновив постановку за повістю Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала". Нещодавно ми їздили на театральний фестиваль найкращих аматорських колективів у Мукачево, де вже здобували Гран-прі, і знову виграли. А відновлюю чому? Бо я вже робив цю виставу два-три роки тому, але мої колишні учні тепер навчаються в театральних університетах чи хто де. З власного досвіду скажу: відновлювати важче. Завжди хочеш відтворити те, що було, а це ніколи не вдасться, бо зовсім інша енергія і зовсім інші люди.– Ви вимогливий педагог?– Галя (акторка драмтеатру, дружина Олексія Лейбюка. – Ред.) каже, що я – як Гітлер (усміхається). Але мені справді подобається те, чим я займаюся. Насправді не кожен може бути педагогом. Я це завжди наголошую, бо так казали і мені – і це правда.– Ви спілкуєтеся з вашими студентами, які вступили до столичних театральних університетів? Що вони розповідають про навчання?– Один із моїх студентів, Андрій Матешко, закінчив університет імені Карпенка-Карого та повернувся до Франківська. Йому Київ не "зайшов". Навчання подобалося, хоча й були свої мінуси.Чомусь у нас не хочуть нічого змінювати. Далі тягнуть старе, "накидавши" щось зверху і назвавши це реформою. Мовляв, зробили реформу, а вона не працює. Проте не можна ставити клеймо на весь виш, бо там є хороші педагоги. В акторській професії все залежить від майстра, адже саме він тебе веде попри всі скандали.– За вашими спостереженнями, як змінилися маленькі українці з початком повномасштабного вторгнення?– На кастингу в серпні 2022 року всі діти співали "Ой у лузі червона калина". Я виховую своїх учнів свідомими, хоча в школі їм іноді "навішують" зовсім інші речі. Їхня свідомість змінилася, вони перестали споживати російський контент – і це круто. Раніше ж казали, що немає альтернативи. Я питав у своїх студентів: "Назвіть мені польських драматургів, співаків чи композиторів?". Вони не знали нікого. А скільки знали російських? Безліч. Чому? Тому що нам це завжди насаджували.– Я бачила деякі ваші проби, записані російською мовою. Як вам давалися такі кастинги? Режисер Ростислав Держипільський розповідав, як свого часу нервував перед дверима і не міг зайти, щоб просто сказати: "Здравствуйте".– Так, я записував проби російською мовою. Чи шкодую я про це зараз? Звісно, але на той час були такі вимоги для виживання та можливості працювати в Києві. Тоді українською не знімали взагалі нічого, а в університеті нас вчили так, щоб ми мріяли працювати в "Ленкомі" (Московський державний театр "Ленком" Марка Захарова. – Ред.). Тоді я знаходив собі виправдання: мовляв, це не моя рідна мова, тож я мусив її вивчити, щоб навчатися та працювати, бо коли людина приїжджає...Ось я вам розповідаю і розумію, що це фігня насправді. Адже це була Україна – то чому я мав вчити іншу мову? Так, це дико. Просто дико. Як видалити всі ці старі проби російською? Чи записував би я їх зараз знову? Звісно, ні. Сьогодні я навіть не погоджуюся на проби, якщо сценарій "не читається". Мене Галя сварить за те, що я не записую все підряд, що мені надсилають.Тоді я навчався в Києві, працював у театрі "Золоті ворота", грав російською мовою, яку вивчив усього за місяць. Наприклад, режисер Іван Уривський – мій одногрупник, він із Кривого Рогу і раніше розмовляв російською. Я розумів, що там інше середовище, у них своя історія, яку їм нав'язували, а в нас на заході – своя. Та на парах ми все одно спілкувалися українською.Коли відбувся Майдан, я зрадів, бо раптом усі почали говорити українською. Здавалося, нарешті відбуваються зміни. Але минає два місяці – і кияни знову повернулися у свій звичний режим. І нікого не хвилювало, що почалася війна на Донбасі, що в нас "віджали" Крим.– Як Ростиславу Держипільському вдалося переманити вас зі столичного театру до свого в Івано-Франківську?– Це не було переманюванням, бо в театрі "Золоті ворота" я не був на ставці. Це вже потім він став академічним, а раніше був приватним. На другому курсі мене взяли у виставу Валерія Пацунова "Еврідіка" на роль Орфея. Я грав її російською мовою, і це було надзвичайно складно. Режисер мене, вибачте, змішував із лайном. Хоча колеги й заспокоювали, мовляв, у нього така манера і не варто брати слова близько до серця.Пізніше я зрозумів, що це справді був його метод роботи, але на другому курсі через це хотів покинути професію. Та коли прийшов до своєї майстрині Ніни Гусакової з проханням не грати в цій постановці, вона сказала: "Дитино, якщо ви зараз відмовитеся від цієї ролі, то немає сенсу продовжувати навчання". Тому довелося перебороти себе, зіграти прем'єру і виходити на сцену в цій ролі наступні два роки.Свого часу Ростислав Держипільський готував мене до вступу в Київський національний університет культури і мистецтв, тож ми підтримували стосунки. Коли студентам запропонували підготувати власну дипломну режисерську роботу (акторську ми захищали в університеті), я звернувся до нього по допомогу. Ми довго обирали матеріал. Ростислав Любомирович давав багато порад, бо спочатку я хотів поставити щось масштабне, а він казав зачекати, адже я був ще студентом. Я йому за це дуже вдячний.Я поставив виставу і повернувся до Києва, бо треба було ще грати акторські дипломні. Але за ті три місяці відчув, що мені тут подобається – це моє рідне. Мені було близьке все те, що дає Держипільський: наш театр, вистави, актори. Те, як вони мене прийняли... Команда у нас класна, хоча й дуже специфічна – "ліву" енергію одразу викидає. Крім того, у мене не було в Києві власного житла, доводилося орендувати, а тут я мав свій куток. Можливо, просто скучив з