Торгово-розважальний комплекс Південний – 30 років становлення українського бізнесу

22.06.2026, 14:09 newformat.info

Торгово-розважальний комплекс «Південний» у Львові вже три десятиліття залишається одним із найбільших приватних бізнес-проєктів у регіоні та прикладом трансформації ринкової інфраструктури, – від стихійної торгівлі 1990-х до багатофункціонального простору.

Сьогодні «Південний» виконує не лише комерційну функцію, а й фактично формує окреме середовище для тисяч робочих місць, для навчання та розвитку дітей, для відпочинку, спорту та розваг, для надання медичних послуг та багато іншого. Незважаючи на жорстку конкуренцію з великими торговими центрами, період пандемії та повномасштабну війну, комплекс продовжує працювати й адаптуватися до змін споживчої поведінки, зокрема через розвиток онлайн-комунікацій і соціальних мереж.

Важливою частиною цієї історії є постать засновника та керівника «Південного» Петра Писарчука, який пройшов шлях від підприємництва 1990-х до створення одного з найбільших багатофункціональних комерційних просторів у Львові. У розмові він ділиться досвідом трансформації комплексу: як приймалися ключові рішення, як вистояли в кризові часи, як формувалося власне бачення бізнесу в умовах війни та глобальних змін, а також Петро Іванович розповів про критичний момент – замах на життя в 2000 році.

Про становлення «Південного», його роль в економіці Львова, виклики останніх десятиліть і плани на майбутнє – в інтерв’ю з Петром Писарчуком.

Південному виповнюється 30 років. З якими думками та емоціями ви зустрічаєте цей ювілей?

У 1996-му році, коли в Україні була вже зовсім інша соціально-політична та соціально-економічна ситуація, люди, які виховувалися ще при радянській владі, отримали свободу. Незалежна Україна переживала непростий перехідний період. Підприємства почали масово закриватися, люди почали шукати засоби для існування і виживання, вчитися чомусь новому, зокрема веденню бізнесу. І власне кажучи, на той час, у 1996-му році, тут на пустирі було створено ринок. Це відповідало реальності, – були встановлені металеві павільйони, ятки – їх було дуже багато, приблизно три тисячі. І якийсь період часу, велика кількість львів’ян мала змогу тут щось продавати, купувати і таким чином виживати. Звісно, Україна ставала на ноги, люди змінювалися, Європа відкривалася, і ми почали трансформуватися, йти в ногу з часом. Поступово це переросло в сучасний розважально-виробничий комплекс, тому що сьогодні торгівля вже не є основним видом діяльності нашого підприємства.

Сьогодні в нас є дитячий садок – один із кращих у Львові, і чи не єдиний, збудований за роки Незалежності, а також початкова школа, гімназія, медичні центри, спортивні та гімнастичні зали, академія боксу, плавальний басейн, три тренажерні зали. Тобто це вже, як кажуть, маленьке містечко.

Я вже не в такому віці, щоб на це емоційно реагувати, але можу сказати, що життя прожив недаремно, що разом із Південним і сам відбувся. Хоча я не постійно займався комплексом: був тривалий період, коли я займався політикою, будучи народним депутатом України. Сьогодні, звісно, можна було зробити багато чого по-іншому, можливо, краще, але з теперішнім досвідом і тим, який я був тоді, коли ми це будували, підстав бути незадоволеним у мене немає.

Якою була ваша головна ідея, коли ви створювали «Південний» у 1996 році?

У 1996 році, уявіть собі, до того я був безробітним, їздив до Польщі, торгував на базарах і так виживав. Приблизно у 1992-му році започаткував бізнес в іншій сфері – виробництво автозапчастин за тодішніх умов. А вже після цього я став на ноги, заробив гроші, і з’явилася ідея. Це була, по суті, потреба часу: у Львові тоді було лише «Галицьке перехрестя», торгували на стадіоні «Україна», а тут був пустир, заболочена територія.

Мене запросили і запропонували зробити тут великий автопаркінг на тисячу автомобілів. Цей автопаркінг не прижився і трансформувався в ринок. Ідея була проста: я був молодий, хотів заробити гроші, хотів стати бізнесменом, не просто купити-продати, а створити щось більше. Життя, власне, саме підштовхувало до цього. Коли ми у 1996 році відкривали ринок, на вході повісили гасло: «Ринок Південний – ринок європейського зразка». У той час це було з натяжкою, але згодом це гасло стало реальністю. Сьогодні, можливо, «Південний» вже звично сприймається львів’янами, але європейцям наш комплекс подобається.

Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що ринок уже перетворюється на розважальний комплекс?

Торгівля росла, зростала конкуренція, будувалися інші торгові центри, всі почали торгувати. І, ясна річ, торгівля на «Південному» поступово переставала бути домінантною. Тому треба було шукати інші шляхи, щоб ці приміщення, які ми набудували, не пустували. І так поступово ми почали розвивати соціальну сферу. Побудували садочок, а батьки кажуть, що було б добре мати початкову школу, бо діти звикають до середовища і потім їм важко переходити в інший навчальний заклад. Ми збудували початкову школу, а потім з’явилася думка, – добре було б зробити гімназію. І так життя нас вело й підштовхувало.

Далі – спорт. Першим поштовхом для мене стала моя онука, яка займалася художньою гімнастикою, була кандидатом у майстри спорту. Але не було нормальних умов і вона була змушена займалася в підвалі. Я захотів зробити для неї і для інших дітей гідні умови – так з’явився сучасний гімнастичний зал.

Інша онука займалася великим тенісом, а в цей час у Львові не було ні критих, ні відкритих кортів, – так з’явилися тенісні корти.

Потім прийшов Андрій Котельник, відомий український боксер, і сказав, що хоче створити академію боксу. І так поступово почався розвиток спортивної інфраструктури Південного.

Сьогодні на Південному щодня велика кількість дітей, тому що є багато гуртків, шкіл, факультативів. Практично три тисячі дітей щодня відвідують різні заклади на Південному.

Які рішення були найбільш доленосними для розвитку «Південного»?

Доленосним було те, що я не зламався. Неодноразово виникали ситуації, які здавалися такими, що їх неможливо вирішити. Було багато причин, щоб знайти собі виправдання і все це залишити. Фантастичним є те, що багато об’єктів, які є ровесниками «Південного», уже зникли, а «Південний» – розвивається. І 30 років для нього – це дуже молодий вік!

Через які найсерйозніші випробування Вам довелося пройти за ці 30 років?

Найсерйозніше випробування було у 2000 році – замах на моє життя. Були «добрі люди» того часу, 90-ті роки, які хотіли все прибрати до своїх рук і вирішили, позбавити мене життя. Але, дякуючи Богу, цього не сталося. Коли я прийшов до тями, довго лікувався – приблизно 3-4 місяці. Дякую лікарям і всім, хто долучився до мого порятунку.

Коли одужав, я не знав, що робити: триматися цього бізнесу чи залишити його. І, напевно, це був поворотний момент – я вирішив балотуватися до Верховної Ради, щоб захищати бізнес. У 2002 році, ще хворий і ослаблений, я поїхав по селах, люди мені повірили, і мене обрали народним депутатом.

Як змінилися покупці та підприємці, які працюють на Південному, порівняно з початком діяльності і зараз?

Зовсім інший світ. У 90-х люди були «голодні» в широкому сенсі, вони не їздили за кордон. Легка й швейна промисловість у Радянському Союзі була фактично зруйнована, і коли почали завозити китайські та турецькі речі, люди це масово скуповували. На «Південному» приблизно до 2004 року в суботу й неділю було неможливо пройти через великі натовпи людей. Але тоді я почав розуміти, що це не вічно.

Так і сталося, на сьогодні, торгівля поступово переходить в онлайн формат. Молоді люди вже не хочуть ходити по магазинах – вони можуть все замовити онлайн і їм привезуть додому. Хоча ті підприємці, які розуміють нові виклики і змінюються, шукають свого клієнта й нові підходи, – не погано себе почувають.

А як «Південний» реагує на ці зміни, саме в онлайн-форматі?

Ми рекламуємо комплекс в соціальних мережах, а також, кожен магазин має свої сторінки і відповідно просуває свій бізнес в інтернеті. Намагаємося залучати людей, переконувати. Одне діло – купити «кота в мішку», а інше – прийти в магазин і все побачити.

І, власне кажучи, це ще тримається, тому що масового закриття торгових точок не відбулося, незважаючи на пандемію, війну, відтік покупців. Ситуація за останні п’ять років кардинально змінилася: мільйони людей виїхали за кордон, але ми ще якось даємо раду.

Яку роль, на вашу думку, «Південний» відіграє в економіці Львова та розвитку малого бізнесу?

Це була свого часу школа бізнесу. Я не хочу називати прізвищ, але люди, які сьогодні працюють в державних адміністраціях, великі бізнесмени, великі забудовники, починали свій бізнес тут.

Південний був осередок народження, становлення і навчання українського бізнесу. Що стосується економіки, то за кількістю зайнятих людей і робочих місць за 30 років нічого подібного не було створено. Бо це не просто порахувати: є керуюча компанія, але є тисячі орендарів, які теж платять податки і створюють робочі місця. Фактично тут працює понад 10 тисяч людей. А якщо звести всі податки разом, то, думаю, «Південний» буде серед лідерів у Львові.

Що для вас є найбільшим досягненням за ці 30 років?

Найбільше досягнення – те, що я не зламався і не зіпсувався. Що ні влада, ні гроші мене не змінили. Я сьогодні вже в не молодому віці, мені за 70, але я не «доживаю», я живу, працюю, маю плани і хочу жити в Україні. Це, напевно, і є головне досягнення. Бо інакше я б просто десь тихо доживав свій час.

Як повномасштабна війна вплинула на ваш бізнес і роботу підприємства?

Як і на всю Україну… Спочатку, коли почалася війна, було моторошно. Економіка, звісно, просіла. Але найголовніше – це настрій людей. Як би ти не тримався, все одно певна депресія є.

Я схиляю голову перед усіма, хто працює на «Південному», бо, попри всі випробування, вони не зламалися. Вони працюють, платять податки, підтримують військових.

Є багато тих, хто виїхав до Варшави, Мадрида і звідти розповідає про любов до України. Війна дуже чітко показала, хто є хто.

Нещодавно ви придбали земельну ділянку у Зимній Воді. Що стало головною мотивацією?

Це місце особливе: там народився проєкт, який, за оцінками багатьох людей, перевершив «Південний».

Це кі