«Ми втомилися мовчати про курський напрямок»: Маргарита Батиченко бореться за повернення брата з полону
Сергій Погромський пішов захищати Україну навесні 2024 року. Через кілька місяців він зник на курському напрямку. Згодом родина побачила відео його допиту, а пізніше дізналася, що російський суд засудив українського військовополоненого до 16 років позбавлення волі за звинуваченням у тероризмі.
Сьогодні Сергій перебуває у Володимирському централі в Росії. Його рідні продовжують боротьбу за повернення додому. Про це Маргарита Батиченко розповила в інтерв’ю «Кременчуцькому Телеграфу».
Маргарита з Донеччини. У Кременчуці живе другий рік. Тут жінка долучилася до акцій на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Також допомагає родинам шукати інформацію про близьких, заповнювати документи, звертатися до відповідних установ. Але за цією діяльністю стоїть її власна історія очікування.
З Сергієм ми виросли разом. Я все життя називаю його братом, хоча насправді він мій рідний дядько. Між нами лише шість років різниці. Ми разом провели дитинство, підліткові роки, були близькими, тому родинні формальності для нас ніколи не мали значення.
До мобілізації Сергій жив в Ірпені, переважно займався ремонтами квартир. Наприкінці травня 2024 року отримав повістку, пройшов ВЛК й за кілька днів отримав повідомлення, що потрібно вирушати на службу.
У день відправлення Сергій проспав і запізнився на автобус. Але замість того, щоб скористатися ситуацією і залишитися вдома, він викликав поліцію, щоб його доставили до місця відправлення.
БЗВП тривала майже три місяці, після чого Сергій потрапив до 61-ї окремої механізованої бригади. Рідним він повідомив, що військових направляють на другу лінію оборони на Луганщині. Але Маргарита, чоловік якої також служить у війську, вже тоді запідозрила, що все може бути інакше. Згодом з’ясувалося, що військові опинилися на курському напрямку.
6 серпня 2024 року Сергій востаннє вийшов на зв’язок із родиною, але жінка була впевнена, що він живий.
16 серпня син Маргарити впав із турніка й зламав руку у двох місцях. Уночі дитині зробили операцію.
Коли сина привезли після операції, я сиділа біля нього, поки він виходив із наркозу. Мене буквально на кілька хвилин вимкнуло. І мені наснився Сергій. Нібито він десь дуже довго був, а я на нього кричу: «Подивися, до чого ти довів маму!» І все. Я знала, що він живий. Не можу цього пояснити, — згадує жінка.
Попри цю впевненість, жодної перевіреної інформації про долю Сергія родина тоді не мала. Маргарита взяла пошуки на себе. Вона почала переглядати групи з пошуку зниклих військових, українські та російські інформаційні ресурси, на яких могли з’являтися відомості про полонених. Це тривало кілька тижнів й у вересні Маргарита натрапила на відео допиту Сергія. Це стало першим свідченням того, що він живий і перебуває в російському полоні. Водночас побачене викликало нову тривогу:
Мій брат ніколи не заїкався. А на допиті він заїкається. І настільки очевидно, що він читав з папірця, — Маргарита переконана, що свідчення на відео не були добровільними.
Наступною страшною новиною стало повідомлення про суд над Сергієм. Перше засідання відбулося 21 січня. Російський суд засудив Сергія Погромського до 16 років позбавлення волі за частиною другою статті 205 Кримінального кодексу РФ «Терористичний акт».
Нині він перебуває у Володимирському централі — російській в’язниці в місті Володимир.
Маргарита наголошує, що російська сторона засудила за цією статтею сотні українських військовослужбовців, які потрапили в полон на курському напрямку.
У нас 431 засуджений військовий. Серед них є жінки, є іноземці. І за весь цей час жодного із засуджених на Курському напрямку не повернули. Коли нам кажуть, що повернули військових із Курщини, ми радіємо за кожного. Але це не ті, кого засудили за статтею «Тероризм».
Маргарита переконана, що саме ця категорія військовополонених залишається недостатньо помітною в суспільному й державному обговоренні. Вона також висловлює занепокоєння через особливості російського законодавства щодо помилування та амністії за статтею, яку інкримінують її братові та іншим полоненим.
Родини регулярно звертаються до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, просять про зустрічі, намагаються привернути увагу до своїх близьких.
Ми просимо повернути хоча б декількох, щоб у родин з’явилася надія. Про незаконно засуджених військовополонених курського напрямку потрібно говорити окремо, називаючи проблему вголос.
За час пошуків Маргарита та інші родини випробували багато способів привернути міжнародну увагу до долі військовополонених. Вони зверталися до представників різних держав, дипломатичних установ, міжнародних організацій та публічних осіб.
Серед адресатів – представники Китаю, Монако, Канади, Об’єднаних Арабських Еміратів, а також консульські установи у Стамбулі.
Ми вже не знаємо, кому писати. Писали всюди, куди могли.
Маргарита розповідає, що довго не отримувала від Сергія жодної звістки через офіційні канали. Вона зверталася до Координаційного штабу, Міжнародного комітету Червоного Хреста, намагалася передавати листи. Все марно.
Перші два листи від Сергія Маргарита отримала через ініціативу «Сквозь стену». Вони надійшли приблизно через рік після останньої розмови з братом та були датовані 6 та 24 серпня.
Після першого такого повідомлення жінка навіть звернулася до СБУ, оскільки не знала, чи можна довіряти цьому каналу зв’язку. Згодом допомагати з передаванням листів почала грузинська волонтерка.
Нещодавно Маргарита отримала ще одного листа.
«Шапка» під копірку, опалення є, гаряча вода є, все добре. Ще про курс долара і те, що відбувається в Ізраїлі. Причому в усіх приблизно однакові листи. Не знаю, чому їх так цікавить Ізраїль…- але навіть така звістка для рідних має велике значення.
Поки Маргарита шукала інформацію про Сергія, поступово знайомилася з іншими людьми, чиї близькі зникли або потрапили в полон на курському напрямку. Вони почали обмінюватися відомостями, допомагати одна одній із документами, шукати можливості для звернень до українських та міжнародних структур. Фактично сформувалася власна мережа взаємодопомоги.
У нас уже своє агентство з пошуку рідних. Тому що нам було дуже важко. Нас ніхто не координує. Ми самі одне одного знаходимо, самі все шукаємо, — пояснює Маргарита.
Вона наголошує, що для багатьох сімей найбільшою проблемою стає навіть не відсутність інформації, а складність отримання допомоги. Потрібно знати, куди звернутися, які заяви подати, як зареєструватися в особистих кабінетах, як правильно оформити документи.
Для літньої матері військового чи людини, яка ніколи не користувалася електронними сервісами, усе це може виявитися непосильним завданням.
Матері Сергія — 77 років. Якби не моя допомога, вона навряд чи змогла б самостійно пройти всі необхідні процедури. Навіть якщо людина має телефон, що вона зробить? Ось заповнила якийсь документ неправильно — його не приймають. І що далі? Хто цій людині допоможе?
Маргарита підкреслює, що родинам потрібен зрозумілий супровід на кожному етапі пошуку та оформлення документів, а не лише перелік установ, до яких можна звернутися.
Переїхавши до Кременчука, Маргарита продовжила свою діяльність уже тут. Спочатку разом з іншою жінкою вони організовували акції на підтримку військовополонених у сквері імені Олега Бабаєва. Згодом долучилися до громадської ініціативи Олени Крюкової «Голос тиші».
Люди йдуть до Олени. Вона сидить із кожним, допомагає зареєструватися в Координаційному штабі, оформити кабінети, звернення до Національного інформаційного бюро, Червоного Хреста, зробити витяги. Це дуже велика робота, — каже Маргарита.
Водночас вона переконана, що таку допомогу не можна залишати виключно на плечах громадських активістів. Адже кількість родин, які потребують підтримки, значно більша, ніж можливості окремих волонтерів.
Окрема тема, про яку Маргарита говорить із болем, психологічний стан родин військовополонених і зниклих безвісти. Вона сама живе в постійному напруженні.
Її чоловік служить у війську, брат перебуває в російській в’язниці, а вдома росте син-підліток.
За словами Маргарити, люди, які чекають на близьких, часто залишаються сам на сам зі своїми переживаннями. Вона згадує власний досвід звернення по психологічну допомогу:
Ти приходиш до психолога, а тобі кажуть: «Давайте абстрагуємося. Давайте дивитися на світ через кольорові окуляри. Давайте поплескаємо в долоні й скажемо, що в нас усе добре». А ти сидиш і розумієш, що твій брат у полоні, чоловік на війні, ти залишилася з дитиною сама. І тебе просто коробить від цих слів.
Найбільше Маргариту зачіпає фраза «Я тебе розумію», яку іноді чують родини від сторонніх людей.
Не кажіть так. Ви мене не розумієте. І не дай Боже вам мене зрозуміти.
Маргарита переконана, що родини військовополонених потребують доступної індивідуальної психологічної допомоги від фахівців, які мають досвід роботи з травмою.
На її думку, лише групових зустрічей недостатньо. Кожна сім’я має власні стосунки, власні обставини і власну історію втрати зв’язку з близькою людиною. Тому універсальні поради або однакові підходи не завжди спрацьовують.
Тому вона хотіла б бачити більше уваги до психологічного стану не лише військових, а й їхніх близьких.
Сьогодні Маргариту підтримує її 12-річний син. Водночас вона бачить, наскільки сильно війна впливає і на нього. Жінка згадує день народження сина 17 вересня, коли після святкування вони повернулися додому з повітряними кульками. Хлопчик запропонував відпустити їх у небо й загадати бажання.
Я дістала одну кульку, але син сказав, що потрібно дві. Каже: «Ти загадуй, щоб війна закінчилася і тато скоріше повернувся. А я загадаю, щоб Серьога додому повернувся».
Каже, що син болісно сприймає звичайні ситуації, коли бачить інших дітей із батьками. Наприклад, коли під час гри у футбол хтось приходить на майданчик разом із татом.
У нього часто перше запитання до інших дітей: «У тебе тато служить?» Він ніби намагається зрозуміти, чи є поруч хтось, хто живе так само, як він.
Попри емоційне виснаження, Маргарита продовжує брати участь в акціях на підтримку полонених і зниклих безвісти. Визнає, що іноді їй просто б
- Останні
- Популярні
Новини по днях
20 листопада 2026