“Все трималося на вірі”: Наталія Красюк із Посад-Покровського дочекалася сина після чотирьох з половиною років полону
Два роки Наталія не знала, чи живий її син. Військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення “Азов”, захисник Маріуполя Сергій Красюк із квітня 2022 року офіційно вважався зниклим безвісти.Та мама не полишала віри. Молила Бога, щоб знову побачити й обійняти свого Сергійка. Разом із невісткою Ольгою та донькою Тетяною вони шукали бодай якусь інформацію про нього в інтернеті, стежили за повідомленнями у групах і спільнотах. Ольга виходила на акції разом із донькою. Маленька Емілія годинами стояла з плакатом: “Поверніть мені тата”...І звістка надійшла! Сергій живий, він у полоні. Потім були листи, короткі відповіді, нові місця ув’язнення, російський суд і знову довгі місяці тиші. Та навіть коли здавалося, що надії майже не залишилося, родина продовжувала чекати.23 жовтня 2026 року Сергій Красюк повернувся в Україну під час обміну військовополоненими. Після чотирьох з половиною років неволі він нарешті зміг зателефонувати рідним.Нині Сергій проходить реабілітацію. Журналістам сайту “Білозерка.Інфо” вдалося поспілкуватися з його мамою Наталією. Про роки невідомості, материнську віру і першу зустріч після довгої розлуки – у нашій розмові.Місто, де знайшов кохання і прийняв бійСергій народився на Хмельниччині. Його мама Наталія – із Посад-Покровського, а батько родом із Поділля. Тож певний час родина жила у Теофіпольському районі, а коли Сергій підріс, повернулися на Херсонщину, у мамине рідне село.Після школи хлопець здобув професію маляра-штукатура, їздив на заробітки до Києва та Криму. У 2013 році його призвали на строкову військову службу. А вже наступного року, коли Росія розпочала війну на Донбасі, він вирішив пов’язати своє життя з армією і підписав контракт.Служив у батальйоні “Донбас”, брав участь у звільненні Маріуполя у 2014 році. Згодом Сергій продовжив службу в Національній гвардії України, у військовій частині 3057, неодноразово виконуючи завдання в зоні АТО.Маріуполь став для нього особливим містом – і не лише через військову службу. Саме тут Сергій зустрів Ольгу. Щоправда, познайомилися вони у Львові, де він проходив військове злагодження. Дівчина була з Маріуполя. Згодом Сергій приїхав до неї, і відтоді вони вже не розлучалися. У червні 2016 року одружилися, а в лютому 2017-го народилася їхня донька Емілія.Сергій був турботливим чоловіком і татом. Привчав доньку до спорту, робив із нею зарядку після пробіжок, брав із собою на риболовлю.Водночас продовжував служити. У 2021 році він закінчив Донецький державний університет управління за спеціальністю право, мав отримати офіцерське звання, але не встиг, бо розпочалася війна.До повномасштабного вторгнення він жив і служив у Маріуполі – місті, яке разом із побратимами звільняв у 2014 році, і де через вісім років знову зустрів ворога.“Мамо, їдьте із села. Війна!”Наталія добре пам’ятає тривожні телефонні розмови із сином напередодні повномасштабного вторгнення. Він уже тоді відчував небезпеку й наполегливо просив рідних залишити село.“Ще 17 лютого 2022 року Сергій зателефонував і сказав: “Мамо, їдьте із села, щось погане намічається”. А ми не вірили, що таке може статися”, – пригадує Наталія.Далі зв’язок із сином то з’являвся, то зникав. Сергій телефонував, знову просив виїжджати, попереджав про небезпеку.Коли почалося повномасштабне вторгнення, головний сержант батальйону 12 бригади спецпризначення “Азов“ Сергій Красюк одним із перших став на захист Маріуполя. Під час оборони міста дістав важке поранення стегна, уламки зачепили легені. Його прооперували в надзвичайно складних умовах.Дружину Ольгу з маленькою донькою Емілією вдалося евакуювати до Вінниці. А Наталія залишалася в Посад-Покровському. Поруч із нею були онука Крістіна та молодша донька, якій тоді виповнилося лише десять років. Старша донька Тетяна ще у 2015 році разом із чоловіком виїхала на заробітки до Польщі й там залишилася. Син Микола жив у рідному селі. Чоловіка Наталії не стало ще у 2017 році – він помер від онкологічного захворювання.13 березня 2022 року зв’язок із Сергієм обірвався остаточно. Наступного дня російські війська почали нищити Посад-Покровське, і люди масово залишали домівки. “Ми виїхали до Одеси, потім дісталися Хмільника. Через два дні донька зустріла нас на кордоні. Так я опинилася в Польщі, де до того ніколи не була. А згодом прийшла ще одна страшна біда – у червні 2022 року не стало моєї молодшої донечки. Інсульт…У дитини! Це таке горе, яке навіть словами важко передати”, – розповідає Наталія.Два роки без жодної звісткиНевдовзі Наталії повідомили, що Сергій зник безвісти. Жінка не хотіла вірити в найгірше. Молилася і тисячі разів повторювала: “Він живий, живий, живий”…“Мені не одразу сказали, що Сергій зник безвісти. Після смерті донечки я особливо трималася за думку, що син живий і я дочекаюся дня, коли він повернеться. Але два роки від нього не було жодної звістки. Ми з донькою і невісткою куди тільки не зверталися, шукали його всюди. Та відповіді не було”, – пригадує мама.Лише через два роки з’явилася звістка від військового, які повернулися з полону: Сергій живий, він у неволі.Спочатку його утримували в Оленівці, згодом перевезли до Суходольська на Луганщині. Потім знову настала тиша. Через одну Telegram-групу Наталія дізналася, що сина вивезли до Луганська. Згодом з’явилася можливість передавати йому листа. Одного дня невістці зателефонувала жінка з Луганська. Вона розповіла, що її син перебуває в одній колонії із Сергієм і може передати йому листа.Спочатку Наталія не повірила. До того її вже ошукали шахраї, які обіцяли повідомити щось про сина.“Я тоді була на роботі в Польщі. Зателефонували й сказали, що мають відомості про Сергія. Попросили спочатку дві тисячі гривень, я переказала. Потім ще три тисячі. А далі почали вимагати десять тисяч. Коли я щось запідозрила й відмовила, почали погрожувати, ображати. Так мене обдурили на п’ять тисяч гривень. Після такого вже боялася комусь вірити”, – розповідає Наталія.Та цього разу жінка справді виявилася матір’ю полоненого і хотіла допомогти. Рідні надсилали їй гроші, а вона купувала для Сергія передачі й допомагала передавати листи.Писати доводилося російською мовою. Листи були короткими й обережними. Рідні могли сказати лише найважливіше: що люблять, чекають і вірять у його повернення. Сергій відповідав так само стисло: живий, здоровий, усе добре. Та для Наталії ці кілька слів важили надзвичайно багато. Вони означали, що син тримається і знає: вдома на нього чекають.Та згодом родина дізналася ще одну новину – Сергія засудили.У жовтні 2025 року його внесли до російського переліку екстремістів і терористів. У березні 2026-го справа надійшла до Південного окружного військового суду Росії. У квітні російський суд визнав українського військовослужбовця винним за статтею про участь у терористичному співтоваристві та призначив йому шість років позбавлення волі в колонії загального режиму.Для родини це означало ще одне випробування. Тепер вони розуміли, що Сергія не просто утримують у полоні, а й засудили до тривалого ув’язнення.Навіть перебуваючи за кордоном, Наталія намагалася привертати увагу до долі сина. У польському Гданську вона зробила прапор з ім’ям Сергія й виходила з ним на акції. Але замість підтримки почула: “Їдьте у свою країну і там стійте”.“Я так ваших пиріжків хочу”Чотири з половиною роки невідомості, очікування і страху. Бентежний час, коли не було жодної певності, що син повернеться додому. Тому 23 жовтня 2026 року, коли відбувся черговий обмін військовополоненими і Сергій Красюк ступив на українську землю, стало для Наталії одним із найщасливіших і водночас найважчих днів у житті.Спершу звістка здалася черговим обманом. Потім були сльози, розпач і радість, яку неможливо було стримати.“Я отримала SMS: “Ваш син Сергій Миколайович Красюк звільнений з полону”. Спочатку навіть не повірила. Потім зателефонувала донька, і ми почали плакати разом. Коли трохи оговталися, стали шукати Сергія на фотографіях, які викладали у соцмережах. І знайшли!” – емоційно згадує Наталія.Через дві години зателефонував син.“Я почула: “Добрий день, мамо”. А може, й інакше – я не знаю, бо дуже плакала. Але добре пам’ятаю, що сказав далі: “Я так ваших пиріжків хочу”. Він дуже любив мої пиріжки з картоплею та кропом, – усміхається Наталія.4 листопада Наталія виїхала з Польщі до сина, а 6 листопада вони нарешті зустрілися.Жінка роками чекала на цю мить, але зустріч виявилося зовсім не такою, як вона уявляла. Сергій дуже схуд, змінився настільки, що мама ледь його упізнала. Наталія не хотіла розпитувати про пережите, а Сергій не поспішав розповідати. Лише одного разу обмовився про катування. На животі в Сергія є татуювання скорпіона. Якось він сказав: в полоні з ним робили таке, що здавалося, ніби той скорпіон ось-ось оживе й побіжить із тіла.Наталія не стала питати далі… Намагалася стимувати емоції, просто бути поруч, годувати сина, дбати про нього.“Я цілу коробку пиріжків йому насмажила. Тиждень була поруч, винаймала готель. На вихідні Сергій приходив на цілий день, а в будні ми могли бачитися лише кілька годин”, – розповідає жінка.Оптиміст, який підтримував іншихЗа словами Наталії, попри пережите, характер сина не змінився. Сергій завжди був оптимістом. І ця риса допомагала йому не лише самому триматися в полоні, а й підтримувати інших.“Хлопці, які поверталися, не раз говорили мені, що вижили там багато в чому завдяки Сергієві. Він налаштовував усіх на хороше, підтримував, говорив, що вони обов’язково повернуться додому. Сам дуже в це вірив і давав надію іншим”, – ділиться Наталія.Тепер Сергій проходить реабілітацію. Попереду – відновлення здоров’я та непростий період адаптації.Наталія бачить, що пережите далося синові нелегко. Його турбують сильні головні болі, є проблеми зі шлунком. Сам Сергій намагається заспокоїти маму: каже, що аналізи добрі й усе гаразд. Та вона розуміє, що відновлення потребуватиме часу.Не менш важливо прийняти реальність, від якої його намагалися відірвати роками. У полоні Сергієві постійно повторювали, що України більше немає. Тепер він знову на рідній землі, але йому потрібен час, щоб оговтатис
- Останні
- Популярні
Новини по днях
18 листопада 2026