Від оборони аеродрому до боїв за Бахмут: історія ветерана з Полтави
До повномасштабної війни Роман Гаркушов працював у продажах і не мав бойового досвіду. Вже 24 лютого 2022 року він був зі зброєю в руках та готувався обороняти Полтавський аеродром. Попереду були бойові завдання, поранення, а згодом цивільне життя, до якого довелося звикати наново. Розповідаємо його історію.
Роману 36 років. Він народився й виріс у Полтаві, навчався у 25-й школі, а згодом у професійно-технічному училищі №23. До повномасштабки працював менеджером з продажів в інтернет-компанії.
Фото надане Романом Гаркушовим. Він на роботі до служби.
Бойового досвіду Роман не мав, але ще до 2022 року був у полтавському осередку «Національного корпусу». Там стежили за війною на сході, збиралися й навчалися, бо розуміли, що бойові дії можуть поширитися на всю країну.
Вранці Роман із товаришами зібрався у штабі «Національного корпусу» й чекали подальших дій. Оформитися через військкомат одразу не вдалося, тому чоловіки звернулися до поліції по зброю.
Спершу група діяла як добровольче формування. Її закріпили за Полтавським аеродромом, де чекали можливої висадки російського десанту.
Роман отримав зброю від поліції. Фото надане ветераном.
Рідним про своє рішення Роман спочатку не казав. А коли дізналися, переконував їх, що служить у теробороні на блокпостах далеко від бойових дій.
Команда тоді складалася переважно з людей, які давно знали одне одного. Роман згадує, всі хотіли якомога швидше отримати зброю та їхати туди, де були потрібні.
Позивний Романа з’явився задовго до служби. Ще приблизно у 13 років хтось із знайомих назвав його Рамзесом, і прізвисько закріпилося.
У підрозділі виявилося одразу чотири «Рамзесів». Щоб не плутатися, Роман просто скоротив своє прізвисько, і так з'явився «Рамз».
Коли стало зрозуміло, що в Полтаві бойових дій немає, добровольці почали зв'язуватися з військовими частинами й питати, де можуть бути корисними. Так група вирушила у район Охтирки на Сумщину.
Їх було дванадцятеро, мали дві автівки й кілька дронів. Головним завданням була розвідка: знайти російську техніку й передати координати. Далі по цілях працювали інші підрозділи.
Так вони працювали до квітня. Потім добровольців офіційно оформили, а 1 травня 2022 рокуу Роман із побратимами долучився до Сил спеціальних операцій «Азов-Харків».
Там він виконував розвідувальні та штурмові завдання, а також займався мінуванням.
Фото: Харківська область село Циркуни. Роман у складі «Азов-Харків».
Багато чого доводилося вчити буквально на ходу: дивилися відео про домедичну допомогу, роботу зі зброєю й тактику.
Згодом навчання стало постійною частиною служби. У перервах між завданнями військові тренувалися, а домедичну допомогу відпрацьовували до автоматизму, щоб у критичний момент «голова не думала, руки робили».
У травні 2022 року Роман опинився у Харкові:
Згодом підрозділ Романа брав участь у боях на Харківщині та в деокупації області. Коли лінія фронту відсунулася, люди поступово почали повертатися до міста, відкривалися кав'ярні та інші заклади. Романові особливо запам'яталося, як тоді харків'яни ставилися до військових: їх пригощали кавою та їжею, пропонували допомогу.
Фото із Харківської області надане Романом.
Один із найсильніших спогадів Романа пов'язаний із бойовим завданням на окупованій території.
Із восьми військових четверо, серед них і Роман, дістали поранення. Він каже, що їм пощастило: міна була спрямована трохи вбік, тож їх лише посікло уламками.
Побратими швидко винесли поранених звідти, куди не могла дістатися машина, доправили до точки евакуації й надали допомогу.
Після евакуації Романа доправили до Харкова. Про перший госпіталь він згадує добре: двомісні палати, хороші умови, нормальний догляд.
Після стабілізації його перевели до іншого медзакладу. Там усе було інакше. Військових, які не могли ходити, розмістили на п’ятому поверсі. Ліфт працював лише до певної години. Після цього спуститися вниз, наприклад в укриття, вони фактично не могли. А Харків тоді постійно обстрілювали.
З доглядом теж були проблеми: за три тижні лікар оглянув його лише двічі. Роман припускає, що причина в навантаженні, адже тоді тривала деокупація Харківщини й поранених привозили дуже багато.
Після лікування Роман перебував 30 днів на реабілітації у Полтаві. Нога не розгиналася повністю, він не міг нормально стати на п'ятку. Довелося заново вчитися ходити, бігати й присідати, долаючи біль.
З часом ногу вдалося відновити, і тепер про поранення нагадують хіба шрами. Залишатися в тилу Роман не хотів:
Фото: Роман у госпіталі після поранення.
Повернувшись Роман дізнався, що його підрозділ розформовують, і натомість створюють Третю окрему штурмову бригаду. Він потрапив до протитанкового батальйону. Близько місяця військові перенавчалися на полігоні на Рівненщині, а потім вирушили на Бахмутський напрямок.
Після кількох мінно-вибухових травм здоров'я Романа погіршилося. Близько двох місяців він лікувався в психіатричній лікарні в Полтаві. Коли повертався до служби, його визнали обмежено придатним.
Романові запропонували перейти до рекрутингового центру в Києві.
До такого життя він звикав приблизно місяць. Після вибухових травм важко переносив і гучні звуки, тому почав користуватися навушниками з шумозаглушенням.
Рідні раділи, що він тепер далеко від фронту. А сам Роман час від часу казав, що хотів би повернутися:
Фото із рекрутингового центру. Надане Романом.
У рекрутинговому центрі Роман працював кілька років. Він допомагав цивільним потрапити до бригади, а військовим — перевестися з інших частин.
Номер телефону рекрутингового центру був у відкритому доступі, тож телефонували не лише кандидати:
Коли Роман приїздив у Полтаву у відпустку, часу на відпочинок майже не лишалося: зустрічався з людьми, яких давно не бачив, їздив до батьків, вирішував справи, що накопичилися за час служби.
Незмінною частиною відпусток були запитання знайомих, коли закінчиться війна. З часом у Романа з'явилася стандартна відповідь:
Значно менше йому подобалося, коли питали, чи доводилося вбивати, або просили детально розповісти «що там». Такі розмови з військовими Роман вважає некоректними.
Доводилося чути й фразу:
Відповідав на неї просто:
25 лютого 2025 року Романа звільнили з військової служби за станом здоров’я. Він має третю групу інвалідності. Спершу думав повернутися на довоєнну роботу.
Але за роки його служби там змінилися люди, керівництво й вимоги, а зарплата стала нижчою. Тож Роман почав шукати, чим займатися далі. Від побратима дізнався про громадську спілку ветеранів «БАЗУКА».
Спочатку Роман прийшов туди з простим проханням — допомогти знайти якусь роботу. Жартує, що був готовий навіть піти в охорону. Натомість йому запропонували стати адміністратором спілки. Тепер Роман допомагає іншим ветеранам повертатися до цивільного життя, хоча нещодавно сам шукав цей шлях.
Фото надане Романом. Робота у ГС «БАЗУКА».
Найчастіше ветерани просять допомогти з працевлаштуванням або власною справою. Ті, хто відкриває бізнес, здебільшого обирають сільське господарство й за грантові кошти купують сільгосптехніку.
Роман допомагає з грантовими заявками, оформленням виплат і документів, іншими юридичними питаннями. Якщо команда не може розв'язати ситуацію сама, людину скеровують до тих, хто може допомогти. Ця робота подобається Романові саме тим, що він може допомагати людям зі схожим досвідом.
Паралельно Роман навчається у Полтавському університеті економіки і торгівлі. Навчається він за освітнім ваучером для учасників бойових дій і з усмішкою каже, що курсових, сесій і заліків це не скасовує.
Фото надане Романом.
З тими, з ким починав службу, Роман досі на зв'язку. Багато хто з них за ці роки став командиром і тепер сам передає досвід молодшим.
Свою цивільну роботу Роман і надалі хоче пов'язувати з ветеранами:
Читайте також
Історія авіатора, який втратив ногу під час обстрілу Полтави
Читайте також
Інтервʼю з ветераном з Полтавщини, який пережив вибух
- Останні
- Популярні
Новини по днях
19 листопада 2026