“Я не можу кинути людей!”: Наталя Демьянова про життя в Білозерці, віру і допомогу тим, хто поруч
За роки війни Наталя Демьянова навчилася розрізняти звуки фронтової Білозерки. Почувши вихід снаряда чи насторожливе дзижчання дрона, зупиняє справи і прислухається: куди летить, наскільки близько, чи є час сховатися. Та навіть звичка розпізнавати небезпеку не рятує від невідомості – не завжди встигаєш зрозуміти, що відбувається, перш ніж пролунає вибух.Під час обстрілів собака Джек, з яким Наталя тепер живе під одним дахом, кладе морду їй на коліна й жалібно дивиться на господиню. Жінка заспокоює тварину, хоча й сама не знає, чи мине цього разу. Її власний будинок пошкоджений: побитий дах, вибиті вікна. Тепер вона мешкає в чужій хаті, господарі якої виїхали. А до своєї оселі навідується, щоб доглядати ще чотирьох собак, залишених людьми, які виїхали з небезпеки.Та Наталя дбає не лише про тварин. Вона розвозить гуманітарну допомогу, шукає волонтерів, підтримує мешканців Білозерки та сусідніх сіл. І не погоджується залишити Херсонщину, хоча донька кличе її до Італії, а син – на Тернопільщину.“Наташо, тобі ж є куди їхати”, – кажуть їй сусіди. А вона всміхається і щиро відповідає: “А вас як я тут залишу?”Донецька співачкаНаталя родом із Донеччини. На Херсонщину приїхала за коханням – вийшла заміж за хлопця з Ромашкового. Стосунки згодом не склалися, але сам край став для неї рідним. Відтоді Херсонщину вона вже не покидала.У Наталі троє дітей. Усі дорослі, мають власні родини й живуть своїм життям. Старша донька Тетяна вже 13 років мешкає із сім’єю в Італії, молодша Олена поховала чоловіка і залишається в окупованому Скадовську, а син Сергій нині проходить лікування після тяжкого поранення на фронті.За освітою Наталія Демьянова – вокалістка. Свого часу закінчила Донецький музично-педагогічний інститут, практику проходила у знаменитому хорі імені Верьовки, де мала хорошу перспективу – голосисту дівчину одразу поставили третьою солісткою. Після переїзду на Херсонщину працювала заступницею директора з виховної роботи у Дніпровській школі.Та у складні 1990-ті, коли зарплату затримували або й зовсім не виплачували, творчій педагогині довелося шукати інший заробіток. І жінка пішла на польові роботи: збирала й сортувала ягоди та фрукти, працювала на виноградниках.Ця робота залишилася в її житті й під час війни та окупації. Наталя згадує, як вони пішки проходили блокпости, щоб дістатися до виноградників. Обрізали лози, збирали фрукти, доглядали молоді саджанці. Треба було якось жити, працювати й триматися за звичну справу, навіть коли навколо вже діяли нестерпні окупаційні правила.Окупанти перевіряли документи, заходили до будинків, нишпорили в речах. Якось, коли Наталі не було вдома, вони вдерлися і до її оселі. Щось шукали й зрештою зламали шафу.“Оце було щастя!”2 листопада 2022 року на виноградники приїхав місцевий колаборант. Повідомив, що окупанти організовують евакуаційні автобуси до Криму, переконував людей негайно виїжджати, бо, мовляв, тут має статися щось страшне.Частина місцевих “ждунів” почала збиратися в дорогу. А Наталя продовжувала працювати: виривала траву біля молодих саджанців, спалювала листя і чекала на своїх.Коли почула, що ЗСУ в селищі, спершу навіть не повірила. Разом з сусідами думала, що це якась провокація. А потім вони побачили, як у центрі Білозерки зривають російську ганчірку й піднімають український прапор.“Оце було щастя, справжнє щастя!” – згадує Наталя.Та того ж вечора вона побачила російські танки з боку Широкої Балки, які рухалися в напрямку Херсона. Одразу зателефонувала до СБУ. І попри все, вірила, що її земля назавжди очистилася від окупантів.“Ногу збирали по частинах”Син Наталі Сергій навчався після закінчення школи здобув професію кухаря у Херсонському професійно-технічному училищі. Працював у японському ресторані, а згодом, уже під час повномасштабної війни, поїхав на заробітки на Тернопільщину.У 2025 році, коли виповнилося 25 років, Сергій пішов до військкомату. Після навчання потрапив на Костянтинівський напрямок. Служив у логістичному підрозділі 36-ї бригади морської піхоти, доставляв дрони на позиції.Під час одного з бойових завдань росіяни помітили його групу. Почався мінометний обстріл, один зі снарядів розірвався зовсім поруч. Сергій дістав важке поранення ноги. Її буквально збирали по частинах.– Ногу вдалося врятувати, бо побратими одразу евакуювали Сергія. Вісім кілометрів везли його на “кравчучці”! Я дуже вдячна хлопцям за те, що не залишили його самого, – каже Наталя.Сергій лікувався у шпиталях Краматорська, Києва, Тернополя, пережив кілька операцій, пів року перебував на спеціальному апараті. Ногу вдалося скласти, але однієї кістки не вистачає. Попереду ще одна складна операція: кісткову тканину планують узяти з тазостегнового суглоба.Нині Сергій на Тернопільщині, чекає на наступний етап лікування. Ногу не навантажує, пересувається переважно на візку, носить спеціальний чобіт.Наталя щомісяця їздить до сина. У шпиталях вона побачила чимало болю, але найбільше її вражають мужні молоді військові, які через поранення втратили руки чи ноги.– Я не могла стримати сліз, але перед ними плакати не сміла. Виходила в коридор і давала волю емоціям! – згадує жінка.Лікування сина безкоштовне, однак не завжди вистачає знеболювальних препаратів. Їх доводилося купувати самостійно або діставати через волонтерів.Тепер Сергій кличе маму до себе, на Тернопільщину. Він познайомився там з дівчиною, живе з нею у квартирі й хоче, щоб Наталя була поруч – у безпеці.Вибух застав вдомаНаталя й сама не раз опинялася під вогнем. Каже, що вже пережила три контузії. А 11 серпня 2025 року дістала поранення ноги.– Я квасила огірки, коли почула вибух. Навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Дрон пошкодив розетку, і почалася пожежа. Осколок влучив у ногу. Згоріла частина домашньої техніки, – розповідає жінка.Попри біль і перелом ноги, Наталя змогла дістатися до води та загасити вогонь. Після цього півтора місяця провела в лікарні і в гіпсі.У червні 2026 року небезпека знову наздогнала її біля будинку, в якому мешкала. Вибух пролунав, коли Наталя зачиняла хату. Влучило в сусідній дровник. Від вибухової хвилі заклало вуха, у будинку пошкодило дах, вибило вікно, зруйнувало частину кута.Жити у тій оселі стало неможливо. Тому Наталя перебралася до будинку, господарі якого виїхали. Там залишився собака, який ні до кого не йшов, а до неї одразу прихилився. Люди залишили тварину на її догляд.Пробивна активісткаВолонтерити Наталя почала у 2023 році. Через соціальні мережі шукала допомогу для мешканців Білозерки і так познайомилася з волонтеркою Олею з Херсона. Вирішили об’єднати зусилля. Поступово навколо неї сформувалося коло людей, готових підтримувати тих, хто поряд.А невдовзі Наталя стала квартальною у Дніпровському старостаті. Люди самі запропонували активістці цю громадську роботу: бо вона пробивна і уміє домовлятися.Разом із сусідом, за підтримки волонтерів, вона привозила людям генератори. Доставляли також одяг, взуття, іграшки, готували подарунки дітям до Нового року.Сьогодні Наталя продовжує розвозити гуманітарну допомогу, яку надають благодійні організації World Central Kitchen та GEM. Вона щиро вдячна старості Ксенії Мішиній, яка домовилася про надання ремкомплектів і гігієнічних наборів від благодійної організації “Відродження Півдня”.– А на днях люди з Волині передали нам сало, овочі та інші продукти. Приємно, що попри таку віддаль про нас, херсонців, піклуються! – відверто каже Наталя.Вона добре розуміє, чому старші білозерці не поспішають виїжджати. Пенсії в багатьох – близько чотирьох тисяч гривень. А оренда житла, наприклад у Заліщиках, де після поранення мешкає її син, вартує 15 тисяч гривень на місяць. – Для більшості людей, які залишаються у Білозерці, така сума непідйомна, – каже жінка.“Зірочки є, небо є і віра є”Старша донька Тетяна вже багато років живе в Італії. Разом з онуками кличе маму до себе, пропонує винайняти для неї квартиру. Наталя щороку приїздить до рідних на Новий рік, але надовго не затримується. Навіть у 2024 році, коли думала залишитися за кордоном, вже за місяць повернулася до Білозерки.Здавалося б, є куди їхати, є рідні, які чекають. Та після кожної поїздки до дітей Наталя знову поспішає на Херсонщину.Коли дивиться на понівечені будинки й зарослі вулиці Білозерки, у якій прожила стільки років, їй болить. Не приховує цього й не намагається звикнути до руйнувань.– Вийду надвір, поплачу, а потім гляну у вечірне небо – а там зірочки… І знову з’являється віра! – говорить Наталя.Тепер у Білозерці неможливо спланувати навіть звичайний день. Через дронові атаки, обстріли реактивними системами залпового вогню ніколи не знаєш, що станеться за годину і чи прокинешся наступного ранку.Та Наталя намагається жити далі. Коли починається обстріл, Джек сідає поруч і кладе морду їй на коліна. Вона заспокоює собаку, хоча й сама потребує спокою та захисту.– Нічого, житиму, я ж у сорочці народилася, – тихо, але упевнено каже жінка. – Я ж не можу отак узяти й кинути людей!Ірина Квітка
- Останні
- Популярні
Новини по днях
15 листопада 2026
