«Хочу працювати на своїй землі»: переселенка з Краматорська мріє повернутися з-за кордону додому
«У мене вже руки чешуться працювати на своїй землі», – говорить Валентина Голубова. Вона жила в Краматорську, але згодом пересалилася на Харківщину. Однак через війну виїхала до Ірландії. Там вона оселилася в невеликому місті Атлон, вивчає англійську, подорожує островом і шиє ковдри для українських військових. Валентина мріє повернутися додому. Вона придбала будинок у селі на Харківщині й планує приїхати в Україну. Свою історію вона розповіла журналістці «Антикризового медіа-центру».
Я жила в Краматорську і працювала на заводі «Енергомашспецсталь», поки ми з чоловіком не купили будиночок у селі Петрівське в Харківській області. Поряд ліс і річка, бо мені подобається збирати гриби, а йому – рибалити. Мала ще працювати п’ять років до пенсії, але в мене був старший брат, паралізований і самотній. Ми забрали його і в 2000 році переселились до села. Брат помер через п’ять років, а чоловік – майже за півтора року до війни. Я лишилась в селі без родичів.
24 лютого прокинулась дуже рано, як зазвичай, і почула вибухи. Побігла до сусідки, яка зателефонувала своїй доньці в Харків і сказала: «Почалася війна». Ми облаштували мій погріб – і я перші дні там навіть із собакою спала. Потім до мене прийшла сусідка, бо боялася жити у себе. Тож ми ночували в моєму погребі разом. Потім сусідка поїхала, а я та ще двоє інших знайомих у просторому підвалі великого будинку поряд поставили ліжка й спали там вп’ятьох. Колись власники дали нам ключі, щоб прибрати будівлю для продажу.
5 березня був великий вибух: підірвали міст через річку, і з того дня в нас зникли зв’язок, світло та газ. Я у дворі поставила пічку зі шлакоблоку – і ми з сусідами там готували, хоч вже інколи й кулі свистіли коло нас. Пам’ятаю, під кінець квітня я віднесла свій телефон заряджати від сонячної батареї односельця. Ми з сусідами вирішили приготувати борщ: я картоплі начистила, у сусідки на гнійному звалищі знайшли шампіньйони, у мене шпинат виріс. Тут волонтер під’їхав і сказав: «Збирайтеся, бо зараз таке почнеться, що вам не до борщу буде». І ми в чому стояли, у тому й поїхали. Я взяла теку з документами, кинула рушничок й білизну, схопила місячне кошеня у сусідки й ми вискочили. Нас повезли в інше село. Дорогою з’явилася мобільна мережа – і я згадала, що лишила телефон на зарядці. Сусід дав зателефонувати доньці, вона розплакалася від радості, бо в нас вже давно не було зв’язку одна з одною.
Два-три дні ми перебували в гуртожитку для відряджених, а потім з сусідкою і її пораненим сином поїхали до Полтави автобусом, що возив гуманітарку. Там мене посадили на евакуаційний поїзд до Львова. Я ще підійшла до начальника вокзалу, щоб заплатити, а він каже: “Безплатно їдьте”. У Львові мене зустріли донька з зятем, які виїхали з Краматорська. Тоді вони жили в красивому селі в Карпатах, з хорошими людьми. Діти показали гарні місця краю – і мені там дуже сподобалось.
У моєму селі мала подругу Світлану Степанівну. Їй тоді було 87 років. Ми обоє любили займатися квітами й городами. Коли за нами приїхали волонтери, я навіть не знала, як вона. Пізніше дізналась, що Світлана Степанівна залишилася в селі до середини травня, чекала на мир, поки її ледь не вбило. Куля буквально просвистіла над головою і вп’ялася в стіну позаду неї. Тоді вона попросила сина вивезти її до Дніпра, але там моїй подрузі було настільки важко, що вона була готова їхати куди завгодно. Її онука почала шукати варіанти для бабусі за кордоном.
Коли я змогла зв’язати з подругою, вона мені запропонувала: «Поїдемо в Ірландію». Я обурилася: «Нікуди не хочу їхати», а діти мені сказали: «Їдьте». Мені навіть прикро стало. Подумала, може, вони хочуть позбутися мене, заважаю їм. Вони відповіли: «Ви хоч світ побачите». А я в останнє була в Болгарії у 1986 році і навіть закордонного паспорта не мала.
Зрештою я наважилась і автобусом поїхала в Польщу, де на мене чекала знайома, яка збиралась до Британії. Тобто я ніде не була сама, і тому не відчувала страху. Очікувала, що в Польщі є волонтери, які повезуть до Ірландії, але таких не було. Син переказав мені гроші, а донька замовила квиток на літак – і я вилетіла з Варшави до Ірландії.
Фото героїні
У Дублінському аеропорту офіцер запитав, чому приїхала. Я згадала всі англійські слова, що вчила в школі, й сказала: «I go off from war» («Я біжу від війни»). Мені дали мапу до українського хабу, але вона була помилковою. Я звернулася до поліцейського, й він мене довів. У хабі побачила багато українців з величезними валізами, а я з невеличкою торбинкою. Нас посадили на автобуси і повезли на стадіон «Авіва» у Дубліні, де ми прожили вісім днів. Це був кінець липня. Потім нас повезли в «Сіті Вест» – великий готель, де збирають усіх біженців, не тільки українців. Там довелося ночувати на стільцях дві доби. Нам ще сказали: «Сидіть за оцим столом, нікуди не бігайте», й ми до туалету ходили по черзі. Через два дні нас повезли у студентське містечко у Мейнут, де ми прожили місяць. Я заздрила студентам, що там мешкали: блок на п’ять кімнат і у кожного вона своя, кухня, великий холодильник. Нам оформляли всі документи: ми ходили, куди нам казали, підписували папери, слухали лекції, як себе поводити.
Через місяць нас повезли в місто Атлон в центрі острова, де я досі живу. Поселили у монастирському гуртожитку з крихітними кімнатками як купе в потягу: ліжко, шафка з півметра, поряд раковина, її прикриваєш і виходить столик. Навіть двері розсовувалися і не зачинялися. Багатьом не подобалося, а мене влаштовувало, особливо тим, що нам організовували достатньо екскурсій і возили по всьому острову, щоправда, платно.
Потім пішли чутки, що треба самостійно шукати житло. І одна подруга запропонувала мені квартиру, яка їй не підходила, бо розташовувался дуже далеко від міста. Тож з радістю погодилась, бо люблю ходити пішки. Сюди автобус не їздить, а я часто рушаю в інші міста. Наприклад, інколи відвідую Світлану Степанівну в Дуншауліні. До вокзалу йду майже годину, а інколи й 48 хвилин.
Держава тут нам дуже допомагала. Спочатку власникам житла за нашу оренду платили 800 євро на місяць, потім – 600, а зараз – 400. Тому я доплачую 150 євро, щоб власник не мав збитку. На початку всім платили допомогу в 226 євро на тиждень. Нас ще й годували, так що гроші не витрачали. Щоправда, їжа була несмачною, але ж безплатною, і мали змогу щось докупити. Я і зараз як пенсіонерка отримую 260 євро на тиждень, і мені вистачає. Навіть можу кудись поїхати.
Я вчуся. Чого ж тут сидіти без діла? Два роки ходила на курси англійської мови, де ми вчили те ж саме, що й у школі. Тож попросилася в іншу групу, але вона виявилася для мене заважкою, бо там постійно спілкуються. Я можу висловитися, але не розумію, що мені відповідають. Тому зараз займаюся самостійно. Ще й записалась на платні курси англійської, що викладають українською.
Я не ледарюю. Чотири місяці волонтерила в магазині, але через біль у спині не могла багато працювати. Якось в онлайн-спільноті українців в Ірландії побачила запрошення для жінок, які вміють шити. Я не можу без роботи сидіти й поїхала туди, в Дублін. Виявилося, що це товариство ірландських і українських жінок, які збираються раз на місяць і шиють ковдри для наших воїнів. Звичайно, я приєдналася. Вчилась шити сама ще в радянські часи, за викрійками із журналів робила речі собі й дітям. Зустрічей раз на місяць мені мало. Що я там за один день встигну? А потім чим себе зайняти цілий місяць? Тож купила швейну машинку: коли три ковдри зроблю вдома, коли п’ять. Минулого місяця сім штук пошила і відвезла. Коли не вистачає тканини, що там дають, купую в секонд-хендах щось підходяще й шию навіть з клаптиків. Знаю, що моя праця дає користь. Коли нам присилають фото, де бачу, як хтось загорнувся в мої ковдри, це зворушує до сліз.
Фото героїні
Раніше думала, чому Ірландію називають зеленим островом. Тепер розумію: тут трава зелена цілий рік, оскільки не буває ані спеки влітку, ані морозів узимку. Тут дерева ростуть майже як в тропіках. Згадуватиму сталактитові й сталагмітові печери. Мені здається, це щастя тут побувати.
Ми з подругою самостійно подорожуємо по Ірландії й навіть одного разу себе побалували й поїхали аж на Тенерифе на 10 днів. Там море нагадує наше, навіть продавці також ходять і продають пахлаву. Також побувала у Римі, бо дуже хотілося подивитися Ватикан. На півночі Ірландії мені сподобався музей «Титаніка».
В Ірландії літні люди не сидять у своїх кімнатах, а можуть подорожувати по всій країні. Тут в магазинах буває не тільки знижка на товари, а й на пакувальних столах стоять коробки з овочами чи фруктами, які можна безплатно взяти за потреби. І ще громадянин Ірландії, який 10 років тут працював і платив податки, може виїхати в будь-яку країну і отримувати свою пенсію. Думаю, це дуже добрий досвід – побачити світ. Я згадуватиму, що побувала майже в казці. Мене ж всі сусіди вдома розпитуватимуть і дивуватимуться.
Фото героїні
Читайте також: «Мріє про можливість повернутися до рідної Донеччини: українка з Краматорська будує життя за кордоном»
Я не знаю, що буде далі, але настільки скучила за Україною й своїм житлом, що хочу повернутися. Мій будинок в селі постраждав від вибухів: дах розбитий та й всередині нічого не залишилося – все розтягли. Коли побачила на фото його стан, подумала, що жити там не зможу. Треба вкласти дуже багато грошей і праці, щоб його відремонтувати. А потім побачила в чаті нашого села пів будинку на продаж і купила. Тепер планую навесні з Ірландії їхати в нову оселю. У мене вже руки чешуться працювати на своїй землі. Тому зараз не подорожую – треба економити гроші для ремонту. Почала дещо купувати для домашнього вжитку, навіть збирала насіння квітів, які обов’язково посаджу. Кошеня, якого забрала під час виїзду, виповнилося вже чотири роки. Його теж візьму у новий будинок. Я вже всім кажу: «Невже через півроку буду довбатися в своїй живій ниві?»
Може, й донці будинок згодиться. Ми не знаємо, що нас чекає в майбутньому, що буде в Краматорську. Я в цьому селі прожила 22 роки, похоронила там брата і чоловіка. Мене тягне до своїх могил. Хочу й сина перепоховати там, щоб в
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 листопада 2026
