«Я сів не в той літак»: 90 років Миколі Вінграновському — поетові, якого помітив Довженко
Він міг знімати кіно, писати прозу, годинами шукати єдине потрібне слово, а потім раптом заговорити віршами так, ніби до нього українською мовою ніхто не писав. 7 листопада 2026 року виповнюється 90 років від дня народження Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших українських поетів-шістдесятників. Його талант помітив сам Олександр Довженко, за акторську роботу він здобув відзнаку в Лос-Анджелесі, а свої вірші міг переписувати багато разів, шукаючи того самого звучання.
Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Богополі, нині частині міста Первомайська на Миколаївщині. Його дитинство припало на війну. А в юності він обрав шлях, який згодом приведе його і на знімальний майданчик, і до великої літератури.
У 1955 році юний Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Та провчився там зовсім недовго. Уже за два тижні його помітив Олександр Довженко й запросив навчатися у своїй майстерні у Всесоюзному державному інституті кінематографії в Москві.
Ця зустріч багато що визначила. Вінграновський здобув фах кінорежисера, а ще студентом зіграв головну роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ», створеному за сценарієм Довженка.
За цю роль молодий актор отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
Згодом Вінграновський працював на Київській кіностудії імені Довженка. Як режисер зняв «Берег надії», «Думу про Британку», «Тихі береги», «Климка». Працював і в документальному кіно, звертаючись до історії України та постатей її культури.
Перші вірші Миколи Вінграновського з’явилися друком у 1957 році. А справжній літературний розголос прийшов 7 квітня 1961-го, коли «Літературна газета» відвела цілу шпальту добірці його поезій.
Наступного року вийшла перша збірка «Атомні прелюди». У ній було стільки розмаху, несподіваних образів і внутрішньої свободи, що поета водночас захоплено вітали й гостро критикували. У 1967 році з’явилася збірка «Сто поезій», яка посіла особливе місце в українській літературі.
У поколінні шістдесятників Вінграновський вирізнявся власним голосом. Його вірші могли починатися з космічних образів, а завершуватися зовсім земною, близькою людині деталлю. Він писав про любов, Україну, природу й людське життя.
А коли чимало митців почали шукати себе в політиці, Вінграновський пояснював свій вибір інакше:
«Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми».
Його проза теж мала своїх відданих читачів. «Первінка», «Сіроманець», «Гусенятко», «Манюня», роман «Северин Наливайко» — у цих творах можна побачити іншого Вінграновського: уважного до дитячого світу, природи, людських характерів.
У 1984 році за книжки для дітей письменник отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Вінграновського називали чарівником слова. Він умів створювати образи, які не поясниш одним реченням, але відчуваєш із першого прочитання.
Ось його вірш 1965 року — про літак, у якого лише одне крило, і людину, яка мала стати другим.
Я сів не в той літакСпочаткуДумав яЩо сів у той літакАле я сівНе в той літакВін бувЗ одним криломДругим криломМав статиЯЯНим не ставІ ось вже стільки днівМиОднокрилеЛетимоІ кожна митьЗагрожуєПадіннямДобре терпляча дорога мояЩо смерті не боюсь яІ що ти про смертьНе думаєшМиЛетимо.
Микола Вінграновський, 1965 рік.
Короткі рядки, майже без розділових знаків. Слова стоять окремо, ніби кожне має власну вагу. І поступово з них складається історія двох, які продовжують летіти, хоча будь-якої миті можуть упасти.
У спогадах про Вінграновського є зовсім інший бік його характеру. Він любив кавуни, осінь, природу, багато спілкувався з друзями й надзвичайно вимогливо ставився до власних текстів.
Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» згадує, що поет називав себе Миколою «осіннім» і міг безліч разів переписувати свої твори. Він шукав у словах не лише значення, а й особливе звучання.
Кінознавець і письменник Сергій Тримбач високо оцінював його поезію, називаючи кожен вірш одкровенням слова, образу та почуття.
А ще Вінграновський мав особливе ставлення до природи. Звичайний дощ, луг, птах чи осінній холод у його віршах набували власного голосу. Недарма його поезії трапляються і в добірках українських віршів про зиму, які читають і дорослі, і діти.
Він залишив поетичні збірки «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «Любове, ні! Не прощавай!» та інші книжки. У його творчості знаходилося місце і великому почуттю, і найдрібнішій деталі сільського життя.
Микола Вінграновський помер 26 травня 2004 року в Києві. Йому було 67 років.
Серед наданих до ювілею творів є вірш, датований 2003 роком. У ньому немає великих космічних образів, якими вражали його ранні поезії. Є тихий луг, мокрий намет, птахи й дощ, що ніяк не вщухає.
Понад лугом сіра сірячина,І намет мій — мокриво сумне,Кропить дощик в лузі корівчину,Чорногуза, чаплю і мене.І ніхто не йде, не проминає,А пройде хто — гляне й не признає,Пробухика й мовчки промине…Лише дощик, дощик без зупинуКропить в лузі темну корівчину,Чорногуза, чаплю і мене.
Микола Вінграновський, 2003 рік.
Хочете більше цікавих новин і корисних матеріалів?
Підписуйтеся на Суботу Онлайн у Telegram або Facebook.
© Використання матеріалів з інтернет-видання Субота Онлайн дозволяється лише за умови посилання на сайт subota.onlineДля інтернет-видань обов’язкове пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
- Останні
- Популярні
Новини по днях
10 листопада 2026
