Улюблена травма Майдану та боротьба за посади замість побудови стійких державних інституцій
Суспільні протести та кадрові перестановки у військовому керівництві оголили куди глибшу виразку українського державотворення: країну накрила одночасна хвиля політичної та давньої управлінської кризи.Намагаючись замінити комплексну розбудову інституцій черговою ілюзією про «технологічну революцію» та дрони, які нібито мають воювати замість людей, політики знову вдаються до популізму зразка 2019 року. Поки містяни виходять на площі з картонками, а можновладці приписують собі багаторічні державні програми, країна вкотре проживає свою «улюблену травму» Майдану, ризикуючи остаточно занурити сектор оборони в неконтрольований хаос. Про це в ефірі Радіо Культура говорила публіцистка та фахівчиня з питань інформаційної безпеки Лариса Волошина. Вона переконана: сьогодні країна одночасно живе у двох кризах. Одна – політична, а інша – управлінська, що триває ще з 2019 року, але її "ніби змітають під килим". Найбільша загроза сьогодні, на думку Волошиної, полягає не лише в боротьбі за посади, а в хаотизації державної системи, яка під час війни може коштувати Україні надто дорого.Лариса Волошина. Фото: Суспільне МовленняМи будемо говорити про протести, які тривають у Києві. Криза триває. Як би ви її охарактеризували? Це управлінська криза, політична, ситуація, коли "верхи не можуть, а низи не хочуть", чи навпаки?У нас є дві кризи, одна усвідомлюється суспільством, інша – ні. Те, що зараз відбувається – протести, протистояння, боротьба Федорова за конкретну посаду, – це політична криза. Він не хоче інших посад, він хоче саме цю.Були навіть відповідні заяви.Так. Це політична криза. Але є й реальна криза – управлінська. Вона триває ще з 2019 року, однак саме про неї практично ніхто не говорить. Це криза в секторі національної безпеки й оборони. І, на жаль, я взагалі не бачу ані усвідомлення її існування, ані розуміння необхідності її вирішувати. Її просто, знаєте, ніби змітають під килим. Саме ця криза, як на мене, і збурює людей. На протестах я бачу дуже різних учасників. Дехто щиро вважає, що воюватимуть дрони, а їх самих не мобілізують. Ми бачимо ці картонки з написами про те, що досить забирати "хороших чоловіків". Тобто люди щиро вірять, що воюватимуть якісь міфічні дрони, якісь міфічні іноземці чи найманці, а ми лише дивитимемося або лайкатимемо тіктоки про те, як палає Москва. Насправді ж вони говорять про інше – про власний страх мобілізації, про страх усвідомити, що все ж таки доведеться йти воювати "хорошим чоловікам", бо ті, хто вже воює, виснажилися.Читайте також: Дуель цифрового маркетингу та армійської бюрократії: «Мільйонна армія не керується у вотсапі»Ми бачили цілу низку дописів від військових – і чоловіків, і жінок. Зокрема, Ярина Чорногуз писала про свою родину: і вона, і її чоловік уже шостий чи восьмий рік служать в армії.Тетяно, ви також є членкинею родини військовослужбовця, тож добре знаєте, що багато хто щиро каже: "А чого не відкупили?". Тобто люди поводяться так, ніби я не люблю свого чоловіка чи свого сина, а от хтось інший любить, тому й "відкупив". Так, виходить, що і я тоді "нехороша". Але ми говоримо про те, що ці люди виходять на протести.Водночас там є й ветерани. Він пообіцяв технологізацію.Так, технологізацію. Мовляв, воюватимуть не вони, а якісь міфічні дрони. Серед учасників є ветерани і члени сімей ветеранів. Саме вони говорять про інше: окопи порожні, потрібні люди, де демобілізація? Але Федоров і цього їм не обіцяв. Він казав: це питання Сирського, нехай він ним і займається. Так само є військовослужбовці, які кажуть: немає підвищення зарплати, усім підвищують, крім нас. Саме тому я й кажу, що це політична криза. Мені це дуже нагадує передвиборчу кампанію Володимира Зеленського, коли його підтримували абсолютно різні верстви населення, бо кожен проєктував на нього власні очікування.Той самий флешбек, назвімо це так, 2019 рік, коли Володимир Зеленський – борець із системою – виглядав точнісінько так само. Таке саме враження в мене склалося і від Михайла Федорова, коли я дивилася його пресконференцію. Хоча треба сказати, що він проговорив багато речей, які раніше не проговорювалися. Оце відчуття можливості вийти й поговорити я, як журналістка, сприйняла. Інша річ, що я вже бачила те саме у Володимира Зеленського, коли ти просто наповнюєш людину своїми надіями.Це вдало грало на щирість, насправді. Тому що коли він почав звітувати, що ми зробили за пів року, то підтягнув усе за сім років.Читайте також: Дві моделі одного крісла: велика кулуарна дискусія про межі повноважень Головнокомандувача ЗСУЧастину зробив він, а частину робив не він, а Генеральний штаб, тому що саме він застосовує війська. Частину робили Сили безпілотних систем, які теж є частиною Збройних сил. Там дуже багато речей було зроблено раніше.І виникає питання: до чого цей політичний плагіат? Якщо ти виходиш і кажеш: "Я – кандидат на посаду міністра оборони, давайте я вам розкажу, який я чудовий. Ось що я зробив на посаді міністра цифрової трансформації, ось що ми впровадили". Чудово. Ти приписуєш собі балістику, випробування балістики, хоча це програма, яка тривала кілька років. Але ти не говориш, що були й помилки. Це, на мою думку, була вдавана щирість.Останні вибори в нашій країні були у 2019 році. Демократія – це звичка, це практика, це те, що має відбуватися постійно. Яким людям? Молодим. Молодим – це одна історія, старшим – інша. Їм теж потрібно голосувати. Але ми бачимо ще й велику кількість молодих людей, які тоді ще не мали 18 років. Зараз їм уже 23–24. Вони жодного разу не ходили на вибори. Це ненормально, але це умови війни, і ми це розуміємо. Для них один зі способів висловити свою позицію – це пряма демократія. Коли ти виходиш на площу й кажеш: "Мені, наприклад, це не подобається". До речі, мої знайомі писали про це у Facebook: "Ми не фанати Федорова і не фанати Сирського. Але ми не розуміємо, чому під час війни вже четвертий уряд змінюється без жодних пояснень. Чому президент постійно змінює уряд і не пояснює чому. Чому, наприклад, той самий пан Шмигаль не встиг до кінця ознайомитися з роботою Міністерства оборони, але його довелося перевести до Міністерства енергетики, бо тоді була криза". Тобто це один зі способів показати, що суспільству бракує зрозумілих пояснень. Є цей момент?Є, безумовно. Я колись писала статтю, яка називалася "Улюблена травма". У психології є таке поняття – улюблена травма. Умовно кажучи, людина приходить до тебе й розповідає про реальну травматичну історію. Їй боляче. Ти бачиш, що вона абсолютно щира у своїх почуттях і в цьому застряганні. Але нічого не допомагає. Людина вже все усвідомила, усе розклала по поличках. Вона розуміє, що, чому і як. Але її стан не змінюється. Чому? Бо це улюблена травма. Під цією травмою ховається справжня. Тобто психіка постійно намагається пояснити твій стан саме улюбленою травмою.Чому? Бо справжня травма в психології – це не сама травматична подія. Це те, як я її пережила. Умовно, я маленька дитина і стикаюся з булінгом. Це травматична подія. Але якщо поруч є відповідальні дорослі, батьки, є супровід, то я проходжу через це. Навіть якщо мені доведеться змінити школу, я проживу цю травму екологічно. Мене підтримали, мені все пояснили. А якщо цього немає, я переходжу від травматичної події до психологічної травми, де я погана, де мене ніхто не любить. Ну, умовно кажучи, щось таке.Коли я вже перебуваю в психологічній травмі, моя психіка має якось із цим упоратися. Що вона робить? Вона вибудовує мої власні стратегії, мої ціннісні уподобання. Тобто моя особистість формується навколо цієї травми. Вона стає ніби занозою. І психіка зчитує цю травму як частину мене й намагається її захистити.Тому що навколо неї сформувалися мої життєві сценарії, моделі поведінки, переконання. Навколо неї все й вибудувалося. Її потрібно витягти. І тоді моя особистість не розпадеться. Навпаки – вона почне рости й розвиватися. Так от, саме тому існує поняття улюбленої травми. І якщо говорити про нас, то нашою улюбленою травмою є Майдан – цей колективний досвід, коли ми виходимо на протест. Це і є наша улюблена травма.Читайте також: Влада своїми ж руками створила неконтрольованого політичного конкурентаАле це сила чи ні?Справжня проблема – це хаотизація системи. Ми досі не побудували чіткої системи.Інституцій.Так, саме інституцій. Тому ми щоразу будуємо все через Майдан. У чому суть? Ми постійно стикаємося із ситуацією, коли нам не вистачає законодавчого поля й демократичних механізмів для органічного розвитку держави. Ми стикаємося із заскарузлістю системи. Але чому вона заскарузла? Тому що немає законодавства, яке вимагало б від неї розвитку. І тоді ми змушені виходити й штовхати її. Ми виходимо щоразу. І кожного разу, коли ми це ламаємо, що відбувається? Ми опиняємося поза межами правового й законодавчого поля. У нас є таке поняття, як революційна доцільність.От люди стояли і казали: "Президент має призначити Федорова". Їм відповідають: "За Конституцією президент має право цього не робити". Байдуже. Казали: "Треба звільнити Сирського". Їм пояснюють: "Це неможливо, тому що подання має зробити міністр оборони, а в нас є процедура". Байдуже. Розумієте, у нас є травма – відсутність законодавчого поля. Через це з нами постійно таке відбувається. Але, виходячи на Майдан, ми не вимагаємо саме цього. Ми хочемо змін, але абсолютно не вимагаємо від тих, на кого покладаємо сподівання, створити систему й законодавче поле. Ми вважаємо: вони хороші, вони патріотичні, вони креативні, вони кращі за попередніх.І ми лише поглиблюємо цю травму. Тому Майдан стає нашою улюбленою травмою. Ми знову її проживаємо. Це боротьба. Ми щоразу до неї повертаємося. Але нам потрібно будувати систему. А будувати систему – це, насамперед, незручно для кожного з нас. Тому що це довго. Це нудно. Коли ти вільна людина, здається, що можеш дозволити собі все що завгодно. Так само й будь-яку думку в соцмережах. А потім виявляється, що є чітке законодавство, яке говорить: це – розпалювання ненависті, це – дифамація, це – інші порушення. І ти вже не можеш робити все без жодних обмежень. Так само і з системою.Коли ти хо
- Останні
- Популярні
Новини по днях
29 липня 2026
