Голоси Донеччини: чому традиції не можуть чекати завершення війни
Поки триває війна, Донеччина втрачає не лише будинки, школи та музеї. Під загрозою опиняється й те, що неможливо евакуювати: пам’ять людей про родинні пісні, традиції та звичаї. Правозахисник та культурний діяч Левон Азізян кілька років їздить Донеччиною і записує на відео людей. Журналістці «Антикризового медіа-центру» він розповів, чому почав збирати нематеріальну культурну спадщині, що є найважчим у його роботі та що буде із записами.
Коли вперше побували на Донеччині?
Я був футбольним фанатом і запеклим мандрівником. Дуже любив їздити по всій країні. Пам’ятаю, що в 14 років я вже побував в усіх обласних центрах України. Я багато разів був на Донеччині, але жив у Києві. Переважно їздив на Донеччину поїздом «Хмельницький – Дебальцеве», там був загальний вагон, який дешево коштував. Також добирався електричкою і звісно автостопом.
У 2014 році я став добровольцем. До 2017 року часто їздив на Донеччину та Луганщину як волонтер. Поки остаточно для себе не усвідомив, що без Києва мені сумно, але без Донбасу я вже не можу. Тоді ухвалив для себе рішення переїхати у Сіверськодонецьк, Луганської області і вже їздити в Київ.
Чому обрали Сіверськодонецьк?
Я думав між трьома містами: Сіверськодонецьком, Краматорськом і Маріуполем. Хотів реалізувати багато різних проєктів: правозахисні й зоозахисні акції, культурні та освітні заходи. Я подумав, що на Луганщині матиму більше можливостей. Маріуполь та Краматорськ здавалися більш насиченими щодо активного громадського життя, а Сіверськодонецьк трохи менш насиченим. А ще закохався в Луганщину, тому і переїхав. Але це не означає, що став менше бувати на Донеччині, навпаки, бо з Сіверськодонецька я дуже часто їздив і в Маріуполь, і в Покровськ, і в Костянтинівку, і в Бахмут. Це було значно ближче, ніж з Києва.
Ви казали, що були добровольцем у 2014 році. Що вас саме спонукало стати ним?
Чесно кажучи, не планував бути добровольцем. У мене загинув друг з позивним «Рейдер» ще в травні 2014 року в Карлівці, Карлівське водосховище. Він – вікіпедист (волонтер, який створює, редагує та доповнює статті у Вікіпедії – ред.), як і я. Насамперед мені було цікаво записати спогади побратимів «Рейдера». У Попасній зустрівся з батальйоном «Донбас», був волонтером. Але так сталося, що я потрапив до Іловайська. Був там 19 серпня 2014 року, але лише три години, бо мені сказали супроводжувати поранених. Я опинився там і в мене не було іншого вибору, як бути корисним, допомагати і робити те, що можу.
Чим займалися після повернення у цивільне життя?
Я недовго працював у Центральній виборчій комісії, тоді були якраз вибори. Мене запросили в міжнародний департамент, де працював з іноземними делегаціями. І, звісно, ж як і всі співробітники Центральної виборчої комісії, брав участь у підрахунку голосів. Вже з лютого 2015 року я пішов працювати в благодійний фонд «Схід SOS» юристом. Після півроку роботи організував власну мережу юридичних клінік у Донецькій та Луганській областях. З того часу займаюся питаннями гуманітарного характеру, надання юридичної допомоги постраждалим людям. Те, що я записую, – це моє хобі, яке не оплачується. А надання юридичної допомоги – це моя основна робота.
Коли почали записувати людей?
Записувати людей я почав або у 2023, або у 2024 році. Пам’ятаю, що це була поїздка до Кривої Луки у Лиманській громаді. Тоді героїня інтерв’ю, на жаль, відмовилася від відеозапису через стан здоров’я. У мене збереглися аудіозапис і фотографії, які я зробив на телефон. Там було дуже багато цікавих матеріалів: і старі світлини, і метрична книга. Зараз за Криву Луку йдуть дуже важкі бої.
Наступні поїздки були до Маяків Святогірської громади і до Райгородка Миколаївської громади. Так сталося, що перші контакти, які зміг знайти, – саме в Кривій Луці. Звісно, шукав прифронтові населені пункти. Думаю, зараз я вже не зміг би записувати людей ані в Кривій Луці, ані в Маяках, ані в Райгородку, тому що ті, кого записував, ймовірніше, вже виїхали звідти.
Що спонукало вас почати записувати людей?
Я родом з Арцаху, це Нагірний Карабах. У 2020 році Азербайджан розпочав війну проти Арцаху, захопив значну його частину, почав знищувати та присвоювати всю багату вірменську християнську культурну спадщину, яка налічує, як мінімум, 2500 років. Тоді ж 12 листопада 2020 року я одразу рушив з Сіверськодонецька в Арцах і саме під час цієї поїздки мені вдалося востаннє його відвідати. Я усвідомив, що всі матеріальні пам’ятки культури вже давно відфотографували. Про них хоча б щось написане в інтернеті і щось зберіглося у відкритому доступі. Натомість нематеріальна культурна спадщина повністю стирається й інформація про побут, традиції, на жаль, зникає і, якщо вона не є добре задокументованою, втрачається.
Трагедія з виселенням вірменського автохтонного населення з Арцаху спонукала мене до того, щоб зайнятися дослідженням нематеріальної культурної спадщини на Луганщині, де тоді мешкав до 2022 року. Під час мандрівок на вихідних я почав точково збирати контакти різних творчих колективів тоді в Білокуракинській та Троїцькій громадах. Їздив районами, хотів домовитись з ними про інтерв’ю, але через різні причини: коронавірус, брак апаратури та досвіду зйомок – постійно відкладав цей процес. З початку повномасштабного вторгнення я почав займатися іншими питаннями: евакуював людей, організовував надання юридичної допомоги для постраждалого населення. Після того, як лінія фронту відносно стабілізувалася, повернувся до ідеї документування традицій, побуту, культури людей, що залишаються на прифронтовій Донеччині, бо на Луганщину з очевидних причин не міг поїхати.
Як ви знаходите людей, які погоджуються говорити?
Зазвичай діє правило кількох рукостискань. Спочатку я писав своїм знайомим, вони могли порадити, до кого звернутися, хто міг поділитися або мати контакти людей, які, на їхню думку, могли б погодитися на інтерв’ю. Після розмов самі люди, яких записував, ділилися контактами або зі свого села, або із сусідніх районів, хто міг би погодитися. Джерела контактів часто були найрізноманітніші: друзі, колеги на роботі, Донецький обласний навчально-методичний центр культури та окремі відділи.
Що найважче у вашій роботі?
Найважче якраз домовлятися про інтерв’ю. До деяких людей не виходить взагалі додзвонитися. Інші спочатку погоджуються, а потім відмовляються від розмови навіть у день, коли вже мав їхати до них. Хтось ставиться з недовірою, навіть просить показати документи: я до цього спокійно ставлюся. Деякі перенаправляють на погодження з військовими адміністраціями. Чесно кажучи, чиновники неодноразово ставили палки в колеса, зокрема коли просять написати офіційного листа, я вже розумію, що це формальний спосіб відмахнутися. У черговій відповіді буде щось на кшталт: «Дякую за вашу цікавість, це важливо, але не на часі зараз. Приїжджайте до нас після війни». Однак інші чиновники навпаки намагалися сприяти тому, щоб записав більше свідчень саме в їхніх громадах.
Люди часто посилаються на неможливість взяти участь в інтерв’ю через стан здоров’я. Частина жителів вже виїхала і перебуває в безпечніших регіонах. Деяких потрібно переконувати, нагадувати по кілька разів або шукати якісь особливі підходи, наприклад, через спільних знайомих. Хтось відмовляється, бо розуміє, якщо прийдуть російські окупанти, то вони матимуть проблеми, бо розповідати про традиції Донеччини ще й українською мовою, може мати певні негативні наслідки. Це все, безумовно, демотивує, але для такого інтроверта, як я, щоразу не просто знаходити нові сили на те, щоб знову писати, дзвонити людям задля досягнення цілей, які для мене є важливими.
Крім того, якщо раніше міг працювати на відстані, починаючи з семи кілометрів від лінії бойового зіткнення, то зараз це просто неможливо через активність FPV-дронів. З листопада 2025 року я вже їжджу із засобами виявлення безпілотників. З січня 2026 вимушений їздити навіть із засобами ураження. Хоч я цілком усвідомлюю, що навіть цих заходів може бути недостатньо, бо самому важко відбитися від дрона, особливо в транспортному засобі або за відсутності місць, де можна хоча б сховатися.
Що вас мотивує продовжувати роботу?
Мотивує бажання зберегти нематеріальну культурну спадщину, інформацію про те, якими були побут і традиції людей у містах і селах. Адже дуже часто в інформаційному просторі і в нашому, і в російському подається викривлена інформація.
Ви записуєте людей на Донеччині чи також і в інших регіонах?
У мене було кілька інтерв’ю також у Дніпропетровській області у прифронтових громадах: від Межової до Просяної. Я не обмежуюся тільки Донеччиною. Наприклад, у Запорізькій області є сильні профільні організації, тож мені там нема чого робити. Донеччина для мене важлива насамперед через близькість до Луганщини і через те, що найактивніша ділянка лінії фронту.
В яких районах Донеччини вдалося записати людей?
Я записував у багатьох громадах, зокрема у більшій частині Краматорського і Покровського районів. Навіть було одне село у Волноваському районі – Андріївка-Клевцове. Раніше воно мало назву Іскра. Це Комарська громада. За нього йдуть дуже важкі бої.
Чому зараз потрібно і важливо записувати такі спогади?
Актуальність пояснюється кількома факторами. По-перше, процес урбанізації, який без війни призводив до того, що молодь покидала сільську місцевість, їхала в місто. До того ж вона не переймала досвід своїх пращурів, їхніх співів, рукоділля. По-друге, процес природного старіння. Ще до початку повномасштабної війни, коли я збирав контакти людей для інтерв’ю на півночі Луганщини і мені неодноразово казали, що ця людина дуже добре співала чи вишивала, але вона вже померла.
По-третє, через війну люди, які мешкають на прифронтових територіях, вимушені виїжджати та шукати кращої долі в безпечніших регіонах. Ті, хто не хоче покидати свої домівки до останнього, на жаль, або гинуть, або потрапляють в окупацію, де збереження ідентичності українців на Донеччині неможливе. І навіть у разі деокупації, найімовірніше, багато людей старшого віку не доживуть до можливості поділитися своїми традиціями. Крім того, багато моїх інтерв’ю були
- Останні
- Популярні
Новини по днях
17 липня 2026
