Донеччина стала лідером за скороченням кількості компаній
Донецька та Луганська області стали єдиними регіонами України, де за підсумками першого півріччя 2026 року зафіксували найбільше скорочення кількості компаній.
Про це йдеться в аналітиці «Опендатабот».
За інформацією аналітиків, на Донеччині кількість компаній зменшилася на 157, а на Луганщині – на 73. Це найгірші показники серед усіх регіонів країни.
Водночас загалом в Україні за перше півріччя 2026 року зареєстрували 19 758 нових компаній. Це на 8% більше, ніж за аналогічний період минулого року, та найбільший показник за останні три роки.
За цей же період діяльність припинили або перебувають у процесі припинення 6563 компанії, що на 28% більше, ніж торік.
Найбільше нових підприємств з’явилося у сфері оптової торгівлі, ІТ, операцій із нерухомістю, діяльності громадських організацій та обслуговування будинків.
За абсолютним приростом кількості компаній лідирує Київ, далі – Львівська та Дніпропетровська області.
Чи починається повернення додому з купленого квитка? Чи все ж воно зароджується значно раніше – у відповіді на питання: «Чи потрібен я Україні? Чи чекають на мене вдома?». Не всі українці, які виїхали до інших країн через війну, планують залишитися там назавжди. Це підтверджує цикл матеріалів «Антикризового медіа-центру» «Наші за кордоном».
Якщо перші історії були переважно про причини, які змушують людей залишатися поза Україною, то нові демонструють іншу тенденцію. Після трьох років життя в Європі або Америці частина жінок із Донеччини вже повернулася в Україну, а інші дедалі частіше говорять, що хочуть це зробити, коли складуться необхідні умови.
Що саме спонукає людей повертатися? Який досвід, отриманий за кордоном, вони хочуть бачити в Україні для впровадження? Та які зміни, на їхню думку, могли б зробити повернення додому реальним для інших? Усе це аналізуємо в матеріалі.
Перша частина циклу історій «Наші за кордоном» створила чималий майданчик для роздумів. Адже в суспільстві розуміють: післявоєнні виклики неможливо буде долати без розв’язання демографічної кризи. Тож повернення українців з-за кордону може бути одним із критично важливих рішень. Але акцент у цьому питанні дедалі більше зміщується з пошуку відповіді «як повернути людей» до іншого: «що саме потрібно зробити, щоб вони захотіли повернутися».
У перших шести історіях циклу можна було побачити, що більшість жительок Донеччини не готові повертатися без відчуття безпеки, житла, роботи та зрозумілих перспектив. Водночас нові історії демонструють іншу тенденцію: навіть за відсутності всіх цих умов дехто вже зробив вибір на користь України.
Історії героїнь показують, що універсальної причини повернення не існує. У кожної – свій шлях. Але разом вони дають відповідь на значно ширше запитання: що зрештою змушує людину повернутися додому. Для одних визначальним стає бажання знову бути корисними своїй країні. Для інших – професійна реалізація, рідне місто, близькі люди або усвідомлення, що саме в Україні вони хочуть будувати майбутнє. Є й ті, хто відчував свою важливість для країни ще до вимушеного виїзду.
«У Німеччині я весь час казала: “Якби не онкологія, то з України не виїхала б”. Тип пухлини потребував дорогої імунотерапії. У нашій країні її тоді не робили. Водночас розуміла, що корисніша в Україні, ніж у Німеччині. У грудні 2023 року я повернулася до Києва і почала працювати в організації “Спілка робочих самаритян Німеччини” фахівчинею зі зв’язків із громадськістю», – розповіла Ірина Степанова.
Історія Ірини показує: навіть успішна адаптація за кордоном не завжди означає бажання залишитися там назавжди. Для декого вирішальним стає не рівень комфорту, а можливість знову займатися справою, яку вважаєш важливою саме для України.
Ірина Степанова. Фото героїні
Марина Олійник поки залишається у Сполучених Штатах Америки. За її словами, перші два роки особливо гостро відчувала не стільки саму міграцію, скільки втрату улюбленої роботи у сфері культури. Вона згадує, що навіть після переїзду подумки залишалася в Україні: підтримувала зв’язок із колегами, долучалася до професійних питань і допомагала, коли могла. Нині вона зізнається, що хотіла б повернутися.
«Я бачу своє майбутнє в Україні, де в мене було щасливе й успішне життя. Хочу повернутися додому і дуже сподіваюся, що Слов’янськ залишиться українським. Усі мої думки – в Україні. Вони тримають мене тут разом із моєю справою», – розповіла Марина.
Мріє про повернення й Анна Шушайло, яка нині живе з донькою у Німеччині.
«Якщо закінчиться війна і буде куди повертатися, я хочу жити тільки в Краматорську. Почуватимуся вдома лише там, де народилася. Інколи здається, що я живу не своє життя. Частинка моєї душі назавжди залишилася в Краматорську», – зізналася жінка.
Якщо для старших героїнь важливим залишається професійний досвід, то для молодших визначальним стає вибір майбутнього. Вони могли б залишитися за кордоном, але свідомо обирають Україну як місце, де хочуть жити, працювати й розвиватися.
«Я достатньо добре знаю польську, щоб спілкуватися з людьми, але ніколи не зможу настільки глибоко пізнати цю культуру, щоб будувати по-справжньому близькі стосунки й відчувати, що мене повністю розуміють. Я – соціологиня і хочу досліджувати Україну. Звичайно, можу займатися цим і в Польщі, але мені хочеться бути в контексті, в курсі всього, що відбувається в моїй країні. Та й якщо я асоціюю себе з Донеччиною, чи можу дозволити собі любити її на відстані, коли хтось віддає там своє життя за те, щоб ще один метр землі не став окупованим», – зазначила Поліна Павкіна.
Водночас навіть ті героїні, які поки що залишаються за кордоном, не говорять про міграцію як про остаточне рішення. Майже кожна з них описує умови, за яких готова повернутися: власне житло, можливість професійної реалізації, доступна медицина тощо. Саме ці очікування могли б формувати напрацювання для майбутніх системних державних рішень.
Читайте також: «Додому, але куди: що потрібно українкам, крім безпеки, для повернення з-за кордону»
Валізам ваги це не додасть, натомість цінність такого багажу може виявитися значно більшою. Йдеться про досвід, якого українки набули за кордоном і який привозять із собою після повернення. Живучи в різних країнах Європи та Північної Америки, вони побачили, як працюють іноземні державні інституції, організовані соціальні сервіси, медицина, освіта й місцеві громади. Саме тому сьогодні охоче діляться думками про те, що з цього досвіду могло б бути корисним і для України.
І тут зовсім не йдеться про ідеалізацію життя за кордоном. Майже в кожній країні, де жили героїні, було те, що приємно дивувало – передусім ставлення до людей і продуманість окремих державних рішень. Водночас були й речі, які відверто розчаровували. Саме тому їхній досвід цінний не як спроба визначити, де краще, а як можливість побачити, що саме справді працює і могло б бути корисним Україні.
Однією з тем, до якої героїні поверталися найчастіше, стала безбар’єрність. Ірина Степанова, яка проходила лікування в Німеччині, розповіла, що її вразило не стільки сучасне обладнання чи рівень медицини, скільки пристосованість громадського простору до людей із різними потребами.
«Що мене найбільше здивувало – це безбар’єрне середовище. Кожен автобус обладнаний спеціальною системою, яка допомагає людині на колісному кріслі заїхати в транспорт. Також в автобусах передбачені місця для незрячих пасажирів із собаками-поводирями», – розповіла Ірина Степанова.
Не менш важливим відкриттям для неї стала організація соціальної підтримки. За словами героїні, у Німеччині людина, яка опинилася у складних життєвих обставинах, не залишається сам на сам зі своїми проблемами. Ірина Степанова говорить не лише про допомогу літнім жителям чи людям з інвалідністю, а й про системність державної політики, яка працює незалежно від конкретної життєвої ситуації.
Подібні висновки робить і Марина Олійник, яка нині живе у США. Вона неодноразово наголошувала, що найбільше її вразила не матеріальна підтримка, а якість організації державних сервісів і чіткість процедур. Саме передбачуваність, зрозумілі правила та відчуття захищеності, на її думку, формують довіру людей до держави.
Водночас досвід життя за кордоном показує і зворотний бік. Далеко не всі іноземні практики варто беззастережно наслідувати. Зокрема негативним прикладом стала система охорони здоров’я Канади, про яку розповіла Анна Перцева.
«Медицина Канади – це найстрашніше, що я бачила у своєму житті. І це серйозна підстава для повернення в Україну. Уржанс – це термінова допомога, але пацієнтів там розподіляють на кілька потоків залежно від стану. Людину з інсультом або тромбом приймуть через півгодини. Якось знайомий мого чоловіка сильно порізав руку верстатом на роботі й поїхав в Уржанс. Він сидів там кілька годин, поки під ним не натекла калюжа крові. Лише тоді його помітили», – зазначила Анна.
Читайте також: «Ми потрапили в неймовірну сім’ю»: історія українки з Краматорська, яка знайшла прихисток за кордоном»
Її приклад підкреслює: не існує країни, яка могла б бути універсальним зразком для наслідування. Українки радше звертають увагу на конкретні рішення, які реально покращують або, навпаки, ускладнюють життя людей.
Анна Перцева. Фото героїні
Саме тому серед змін, які вони хотіли б бачити в Україні, звучать конкретні речі: доступний громадський транспорт для маломобільних людей, ефективна соціальна підтримка, ширші можливості для освіти, прозорі державні сервіси, підтримка літніх людей і сімей із дітьми.
Досвід, яким героїні діляться після життя за кордоном, цілком можна було б скласти у своєрідну дорожню карту змін. Це не перелік чужих рецептів успіху, а практичні спостереження тих, хто вже побачив, як ті чи інші рішення працюють у реальному житті. І якщо Україна прагне не лише повернути своїх громадян, а й утримати їх після повернення, такі історії варто сприймати не як особисті враження, а як підказки щодо того, якою люди хочуть бачити свою державу.
«Усі мої думки в Україні», «Я корисніша тут, ніж у Німеччині», «Я належу до української спільноти». Ці слова від різних героїнь, але в них звучить спільна думка: далеко не
- Останні
- Популярні
Новини по днях
27 липня 2026
