Атомна відповідь Москви: чи зважиться Кремль застосувати ядерну зброю
У зв’язку з посиленням ударів України по військових та інфраструктурних об’єктах у глибині держави-агресора, останнім часом стало модним обговорювати можливість того, що Кремль може піти на крайній захід і відповісти Україні ядерним ударом, нехай навіть у полегшеному варіанті, тобто з використанням тактичних атомних зарядів. Щобільше, ведуться навіть розмови про можливість московських ядерних ударів по об’єктах у Європі, де виробляється зброя для України.
Дійшло до того, що про це на платформі YouTube почала міркувати навіть дружина колишнього міністра закордонних справ Дмитра Кулеби – Світлана Павелецька, широта інтересів якої, якщо вірити мережі, простягається від медіа, піару та книговидання до торгівлі товарами інтимного характеру, де вона є співвласницею одного з бізнесів.
Насправді це не смішно, і тема ця набула актуальності не тому, що про неї вирішили поговорити медійні персони та дружини відставних міністрів. Про це з новою силою заговорили останнім часом у Москві, причому не лише відомі своїми різкими заявами Медведєв, Караганов та представники генералітету, які засідають у Держдумі, але також публіка вагоміша, зокрема, міністр закордонних справ Лавров. Навіть з урахуванням того, що такі погрози, починаючи з 2022 года, з Москви лунають далеко не вперше, у поєднанні з щоденними ударами України по об’єктах агресора, які посилюються, ці погрози починають звучати абсолютно інакше.
Животрепетної актуальності додають публікації західних медіа про те, що українські повітряні удари по території путінської Росії, а також перетворення за допомогою таких ударів Криму на ізольований острів, можуть спонукати Путіна на різку ескалацію, аж до застосування ядерної зброї.
До цього додається особистий досвід радянських часів, коли про уражальні фактори ядерної зброї та способи захисту від них було відомо зі шкільної лави абсолютно всім. Як користуватися протигазом та загальновійськовим хімзахисним комплектом (ЗХК), які захищають від радіоактивного зараження, школярів учили у 14-15 років.
Після цього була військова підготовка в радянському виші, де все це досконаліше вивчалося знову теоретично і практично.
Потім були навчальні збори перед складанням держіспиту для отримання первинного офіцерського звання «лейтенант».
У ході цього незабутнього елемента навчального процесу за командою начальника служби радіологічного, хімічного та бактеріального захисту (РХБЗ) «спалах ліворуч/праворуч», що імітує ядерний удар, доводилося падати обличчям у багнюку ногами до уявного атомного вибуху, щільно притискаючи до землі не лише носки ніг, а й обличчя.
Після цього довелося в липневу спеку в протигазі та ЗХК, одягненому поверх літньої х/б-форми та кирзових чобіт із ганчірками бігти чималий за відстанню крос по периметру огорожі військового містечка в місті Конотоп Сумської області, де дислокувався окремий батальйон зв’язку та радіотехнічного забезпечення (ЗРТО), прикомандирований до навчального полку Чернігівського вищого військового училища льотчиків-винищувачів, яке нині вже давно не існує, де й проходили навчальні збори.
Давно це було, в далекому 1985 році, всього через три місяці після того, как Горбачов піднявся на трибуну і заявив там про «перебудову» і «нове мислення».
Але це все було легкими романтичними пригодами з мілітарним ухилом у порівнянні з тим, що довелося пережити нині вже покійному дядькові Жорі, рідному братові мами, також уже покійної.
Дядька Жору занесло проходити дійсну військову службу у Військово-повітряних силах СРСР на початку 1960-х на арктичній Новій Землі, куди він потрапив у статусі майстра з авіаозброєння після школи молодших спеціалістів.
Молоді це мало що говорить, але серед старшого покоління багато хто має знати, що це означає.
На архіпелазі Нова Земля, що розділяє прибережні Баренцове та Карське моря Північного Льодовитого океану, з 1954 року існував найбільший в історії арктичний ядерний полігон «Об’єкт 700». Там було проведено понад 130 вибухів, включаючи підрив у 1961 році найпотужнішої у світі 50-мегатонної термоядерної «Цар-бомби» (вона ж «Кузькіна мать»). Повноцінні ядерні вибухи там не проводилися з 1990 року, проте інфраструктура полігона продовжує підтримуватися у стані готовності. В останні роки з’являлися супутникові дані про ремонт та оновлення інфраструктури полігона, що викликає міжнародну увагу.
Саме на початку 1960-х років там і проходив службу дядько Жора. У результаті він таки потрапив під радіаційний вплив одного з вибухів, що там проводилися, можливо, навіть тієї самої «Кузькіної матері» у 1961 році, оскільки за часом все збігається. Подробиць ні він, ні бабуся, його мати, не розповідали, очевидно, була якась «підписка про нерозголошення». Але було відомо, що дядько Жора отримав сильну дозу опромінення і понад рік із належних тоді трьох років дійсної військової служби він провів у шпиталях, де його лікували від променевої хвороби, зокрема, нібито багаторазово переливали кров, щоб трохи не повністю її замінити на чужу.
Треба віддати належне, на ноги його поставили. До того ж він з дитинства був міцним хлопцем, займався гімнастикою та боксом. Уже пізніше, в середині 1970-х наїздами з Ленінграда, де він осів, буквально змусив займатися спортом автора цих рядків ще з дитинства, вчив різним фокусам типу бойового самбо, джиу-джитсу та іншим прийомам, про які тоді в наших краях мало хто чув, окрім спецпідрозділів, хоча дядько був викладачем філософії в одному з вишів нині вже ворожого Пітера. Але радіація далася взнаки, і помер він, за теперішніми мірками, рано.
У другій половині 1980-х, коли на хвилі «перебудови-гласності» стали публікувати (до речі, в Москві, яка тоді була зразком лібералізації!) дані про темні плями радянської історії, стало відомо про полігон у Східному Казахстані недалеко від Семипалатинська (нині Семей), що здобув сумну славу, де проводилися ядерні випробування, які призвели до важких наслідків для цієї місцевості, її населення та військовослужбовців, що проходили службу на полігоні та його околицях.
І треба ж було так статися, що приблизно в той самий час, будучи студентом старших курсів і підробляючи інженером на одній із кафедр, довелося зіткнутися із завлабом цієї кафедри – безпосереднім начальником, офіцером-відставником, який 25 років прослужив у Ракетних військах стратегічного призначення (РВСП) по всьому колишньому Союзу, причому значну частину років своєї служби віддав службі в підрозділі, що дислокувався недалеко від Семипалатинського полігона. Схоже, Васильович, як його звали шанобливо, теж «ходив під підпискою» про нерозголошення, тому в подробиці не вдавався, але в загальних рисах дав уявлення про те, що йому довелося бачити особисто. Втім, у другій половині 1980-х часи були м’які, багато в чому куди відкритіші, ніж зараз (!), тому можна було й поговорити…
Ці спогади часів дитинства та юності наведені тут аж ніяк не через схильність до довгих мемуарів.
З темою ядерної зброї та важких наслідків її можливого застосування наше покоління було добре знайоме з дитинства. Навіть ті, кому пощастило особисто з цим не зіткнутися, часто мали «на відстані однієї-двох рук» родичів, знайомих, у крайньому разі, «знайомих знайомих», яким пощастило менше, і вони зіткнулися з ядерною зброєю у тому чи іншому вигляді.
І це не кажучи вже про Чорнобильську катастрофу, яку довелося пережити у цілком уже свідомому віці, перебуваючи в Києві.
Чи не головним і єдиним позитивним наслідком бурхливої діяльності Михайла Горбачова було саме те, що він разом із тодішнім президентом США Рональдом Рейганом розпочали процес ядерного роззброєння. Це усунуло загрозу ядерного апокаліпсиса, яка нависала над головою людства, починаючи з ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі у 1945 році.
Тоді, у другій половині 1980-х, на хвилі роззброєння, здавалося, що загроза ядерного кошмару йде в минуле назавжди.
Але, по тому як минуло 40 років, як бачимо, цей кошмар знову починає набувати реальності, оскільки біля керма в Кремлі опинився Путін та його оточення.
В силу вищесказаного, у людей, які знайомі зі всім цим аж ніяк не з інтернету (якого тоді ще й близько не було), крайнє обурення викликають легковажні міркування про мало не «благотворність» ядерної загрози у виконанні публіки, яка на момент розпаду Союзу, у кращому разі, була в немовлячому віці.
На ядерні погрози у виконанні відомого своїми різкими випадами Медведєва та не надто у нас відомого «вченого» Караганова вже мало хто звертає увагу.
Але ідея використання ядерної зброї проти України розбурхує уми багатьох московських персонажів.
Наприклад, як «позитивний прогноз» застосування ядерної зброї було представлено на початку червня на Петербурзькому міжнародному економічному форумі (ПМЕФ) у доповіді бізнесмена Костянтина Малофєєва та філософа Олександра Дугіна. Через кілька днів колонку із пропозицією використовувати тактичну ядерну зброю для подолання глухого кута на лінії фронту в Україні опублікувала «Российская газета», а це, між іншим, друкований орган уряду путінської Росії.
Є дані, що нещодавно до цього хору приєднався глава ворожого МЗС Лавров.
Російський політолог Андрій Колесніков із посиланням на якісь анонімні джерела в інтерв’ю [видання, платформа або відеохостинг: Youtube-каналу «И грянул Грэм»] повідомив, що відповідну заяву Лавров зробив на закритій нараді Ради із зовнішньої та оборонної політики.
Як розповів політологу очевидець, Лавров на завершення виступу на асамблеї ради, «дипломатично уникаючи якихось питань про те, чи треба застосовувати ядерну зброю, сказав: «Ну все-таки я б її застосував».
Політолог підкреслив, що висловлювання прозвучало «в закритій аудиторії, «де не обов’язково бути яструбом якимось перед усім свіртом, викриваючи Європу, НАТО і все інше».
Коли проходило засідання та чому був присвячений виступ Лаврова, Колесніков не сказав. На уточнювальні запитання він відповів, що не був на цьому виступі й все, що знає, виклав в ефірі.
Остання асамблея Ради із зовнішньої та оборонної політики, про яку публічно повідомляло МЗС Росії, пройшла 23 травня. Лавров на цьому засіданні, згідно з опублікованим на сай
- Останні
- Популярні
Новини по днях
3 липня 2026
