Личаківський цвинтар у час війни: як музей-заповідник зберігає історичну спадщину
Личаківський цвинтар — це не лише один із найвідоміших некрополів України, а й музей просто неба, де кожен надгробок зберігає частину національної історії.
Про щоденні виклики, збереження культурної спадщини та майбутнє Личаківського цвинтаря розповів директор музею-заповідника Олександр Дмитрів.
— Личаківський цвинтар є одним із найвідоміших меморіальних комплексів України. Якими були Ваші головні пріоритети після призначення на посаду директора?
— Головний пріоритет був і залишається незмінним — зберегти те, що ми маємо. Личаківський цвинтар — це не просто місце поховань, а музей просто неба, де кожна алея, кожен надгробок і кожен пам’ятник є свідченням історії багатьох поколінь.
Моє головне завдання полягало в тому, щоб забезпечити стабільну роботу музею-заповідника та зберегти його унікальний статус незалежно від будь-яких викликів. Ми щодня працюємо над належним утриманням території, розвитком наукової діяльності та створенням комфортних умов для відвідувачів. Адже до нас приходять не лише люди, які хочуть вшанувати пам’ять рідних, а й туристи, дослідники та всі, хто цікавиться історією, архітектурою і мистецтвом.
— Які пам’ятки та місця Личаківського цвинтаря Ви рекомендуєте відвідати людям, які приходять сюди вперше?
— Це запитання ми чуємо дуже часто. Насправді вся територія Личаківського цвинтаря є музеєм-заповідником, тому практично в кожному його куточку можна знайти унікальні пам’ятники, скульптури чи поховання видатних особистостей.
Тим, хто відвідує Личаків уперше, я рекомендую розпочати знайомство з основного екскурсійного маршруту. Він охоплює місця поховання людей, які залишили вагомий слід в історії України: Івана Франка, Соломії Крушельницької, Володимира Івасюка, Маркіяна Шашкевича, Василя Барвінського, Мирослава Скорика, Ігоря Білозіра та багатьох інших. Не менш важливими є військові меморіали — поховання воїнів Української Галицької армії та польський військовий меморіал 1918–1939 років.
Водночас я завжди раджу не обмежуватися лише найпопулярнішими маршрутами. Особливу атмосферу має стара частина цвинтаря. Наприклад, на 69-му полі, де значно тихіше, розташовані справжні мистецькі перлини. Серед них — родинна усипальниця Марковських, де похована Регіна Марковська. Це надзвичайно вишуканий зразок меморіальної скульптури.
Личаків відкривається тим, хто готовий неспішно його досліджувати. У кожному секторі можна знайти або історію непересічної людини, або справжній витвір мистецтва.
— Наскільки складним є процес реставрації історичних поховань і де музей знаходить ресурси для таких робіт?
— Реставрація історичних пам’яток — це складний і тривалий процес, який потребує не лише значних фінансових ресурсів, а й роботи висококваліфікованих фахівців. Одним із ключових чинників успіху для нас є міжнародне партнерство.
Найдавнішу та найпліднішу співпрацю ми маємо з польською реставраційною організацією «Полоніка». Разом працюємо з 2009 року, і за цей час вдалося відреставрувати понад сто пам’яток. Це надзвичайно вагомий результат для збереження культурної спадщини.
Плідною є й співпраця з Консульством Чеської Республіки, завдяки підтримці якого вдалося врятувати низку надгробків видатних чеських діячів, похованих на Личаківському цвинтарі.
Водночас ми не покладаємося виключно на міжнародну допомогу. Коли наукові співробітники музею віднаходять забуті чи втрачені поховання відомих українців, ми власними силами відновлюємо їх і встановлюємо пам’ятні знаки або нові надгробки. Для нас важливо, щоб пам’ять про цих людей не зникла.
Усі реставраційні роботи та проєкти ми відкрито висвітлюємо на офіційному сайті музею та в соціальних мережах, адже переконані, що суспільство має знати, як зберігається наша історична спадщина.
— Які виклики постають перед працівниками музею під час догляду за старовинними надгробками та меморіалами?
— Догляд за таким комплексом, як Личаківський цвинтар, — це щоденна боротьба з часом і природою. Територія музею займає 42 гектари, на яких розташовані десятки тисяч поховань, історичні надгробки та великі меморіальні комплекси. Серед них — польський військовий меморіал, меморіал воїнів Української Галицької армії, а також поля почесних поховань № 76, № 86а та № 87. Кожен із цих об’єктів потребує особливого догляду.
Навіть звичайне косіння трави тут суттєво відрізняється від роботи в міському парку чи на газоні. Між історичними пам’ятниками потрібно працювати дуже обережно, щоб не пошкодити жодного елемента. Це фактично ювелірна праця, яка потребує значно більше часу й уваги.
Наші працівники виконують одразу кілька функцій: доглядають за територією, стежать за збереженням пам’яток, забезпечують порядок і водночас допомагають відвідувачам. Усе це — заради того, щоб зберегти автентичність і історичну цінність кожного надгробка.
— Ми знаємо, що, окрім технічних завдань, музей стикається з проблемами фінансування та нестачею кадрів. Як повномасштабна війна вплинула на організацію роботи?
— Війна суттєво змінила нашу роботу. Якщо раніше одним із головних джерел доходів був туризм, значну частину якого забезпечували іноземні відвідувачі, то сьогодні цей потік практично припинився. До музею переважно приходять львів’яни, українські туристи та родини загиблих захисників.
Оскільки музей-заповідник працює як госпрозрахункове підприємство, скорочення кількості відвідувачів безпосередньо позначилося на фінансових можливостях. Це відчувається практично в усіх напрямах діяльності.
Не меншою проблемою є кадровий дефіцит. Територію площею 42 гектари сьогодні обслуговують лише 14 штатних працівників. Для такого масштабного комплексу цього критично недостатньо. Попереду — реалізація великого меморіального проєкту, однак знайти кваліфікованих фахівців, зокрема у сфері будівництва, надзвичайно складно. Приватний сектор пропонує значно вищі зарплати, тоді як державна установа обмежена встановленими тарифами.
Війна вплинула і на наших партнерів. Частина українських реставраторів, які співпрацювали з польською фундацією «Полоніка», нині проходить військову службу. Через це бракує спеціалістів як нам, так і нашим міжнародним партнерам.
У таких умовах доводиться працювати однією командою й допомагати один одному в усьому. Якщо потрібно, я сам беру до рук лопату і виходжу працювати разом із колективом. Для мене це абсолютно природно, адже кожен із нас відповідає за збереження цього унікального місця.
— Які зміни та проєкти вдалося реалізувати на території музею за останні роки?
— Одним із найважливіших досягнень стало створення сучасної навігаційної системи для відвідувачів. Спільно з Львівською міською радою та компанією GlobalLogic ми облаштували інформаційні центри на полях почесних поховань № 86а та № 87, де встановлено інтерактивні інформаційні табло. Завдяки цьому родичі полеглих захисників можуть швидко знайти потрібний сектор, ряд і конкретне місце поховання.
Наразі ми працюємо над наступним етапом цього проєкту. Разом із GlobalLogic завершуємо розробку інтерактивної системи, яка об’єднає три військові меморіальні поля — № 76, № 86а та № 87. Користувачеві достатньо буде ввести прізвище людини, і система автоматично визначить місце поховання та прокладе найкоротший маршрут. Це значно полегшить навігацію територією музею, яка займає 42 гектари.
Водночас триває масштабна цифровізація Личаківського цвинтаря. Наукові співробітники вже практично завершили інвентаризацію пам’яток і створили внутрішню електронну базу даних. На сьогодні оцифровано понад 300 тисяч поховань із приблизно 500 тисяч, що розташовані на території музею-заповідника. Це надзвичайно важливий крок для збереження історичної спадщини та подальших наукових досліджень.
Не менш важливим напрямом залишається реставрація історичних пам’яток. Цього року спільно з польською організацією «Полоніка» ми розпочали відновлення восьми об’єктів. Йдеться не лише про польські, а й про українські та литовські поховання. Для нас принципово, щоб культурна спадщина різних народів, які творили історію Львова, була належно збережена для майбутніх поколінь.
— Які історії або випадки з життя Личаківського цвинтаря найбільше запам’яталися Вам за час роботи?
— Найсильніше в пам’яті закарбувалися перші дні повномасштабного вторгнення. Добре пам’ятаю 8 березня 2022 року. Тоді зателефонували з міської ради й повідомили, що потрібно терміново підготувати місця для поховання чотирьох Героїв.
Для мене це був абсолютно новий досвід. Необхідно було за дуже короткий час організувати роботу, викопати чотири могили, знайти людей, скоординувати всі процеси. У такі моменти вже не думаєш про посаду чи службові обов’язки. Є лише одне усвідомлення — зробити все максимально гідно, адже йдеться про людей, які віддали життя за Україну.
Ще одним надзвичайно складним етапом стала підготовка Марсового поля до нових поховань. Під час робіт ми з’ясували, що в радянський період ексгумації фактично не проводилися. Територію просто вирівняли, не здійснивши належного перепоховання. Через це довелося проводити складні дослідження та працювати дуже обережно й відповідально.
Загалом кожен день на Личаківському цвинтарі приносить нові виклики. Це місце постійно нагадує, що історія ніколи не буває завершеною.
— Яким Ви бачите розвиток Личаківського цвинтаря у найближчі п’ять–десять років?
— Передусім я сподіваюся на Перемогу України. Саме вона відкриє можливості для повноцінного розвитку музею-заповідника.
Серед наших найближчих планів — будівництво великого меморіального комплексу на полі почесних поховань № 86а та завершення благоустрою поля № 87. Ми також продовжуватимемо цифровізацію, реставраційні роботи та розвиток сучасної інфраструктури для відвідувачів.
Дуже хочеться, щоб після завершення війни до Львова знову повернулися туристи з усього світу, а Личаківський цвинтар став місцем міжнародного культурного діалогу, як це було до 2022 року. Наше головне завдання — зберегти цю унікальну спадщину для майбутніх поколінь.
— Що б Ви хотіли сказати людям, які сприймають цвинтар лише як місце поховання?
— Личаківський цвинтар — це значно більше, ніж місце поховання. Це один із найстаріших некр
- Останні
- Популярні
Новини по днях
1 липня 2026
